Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать онлайн полную книгу TXT) 📗
Потужний вітер торгає сухим листям і сміттям, пливуть хмари, мало не торкаючись антен на дахах, і голі каштанові віти та велетенські калюжі нагадують про березень, про передчуття й інтуїції; деяким із них судилося справдитись, інші ж виявляться минущими ілюзіями, обманом почуттів, марнотою. Тільки те, що справдилося, не є марнотою. Те, що здійснилося, проявилось, увиразнилося… А сніг, про який я писав на попередній сторінці, розтав наступного ж дня. Сиджу у Бахмачі, в батьковому кабінеті, пишу. Ось уже п'ятий день я тут. Гортаю «Всесвіт», бавлюся з малим Сашком, дивлюся інформаційні передачі. Пишу ці риторичні фрази, шукаючи зосередження. І полум'яніє горобина під вікном, і шумить на буйному вітрі тополя, і закінчується жовтень, дуже швидкий, дуже важкий, один з найважчих місяців цього року. Втік із Матіївки, втомившись переборювати постійну сонливість і неприкаяність, самотність і відсутність праці. Втім, чи праці? Над чим я працюю? Я не працюю, я є. Часом це «є» важке, часом — легке, проте воно — не праця, не обов'язок; воно — незадоволена потреба бути, нереалізована можливість бути, бути зараз, тепер (О. Пас), вже, бути тут-і-тепер, а не десь-і-потім. Що таке «бути» у моєму розумінні і чим воно відрізняється від «є»? Тим, що «бути» — це осмислене «є», а існування — «є» неосмислене, Осмисленість думок, слів і вчинків, осмислення довколишности, наявність ладу і гармонії, відвойованих у внутрішнього тісного хаосу, темної порожнечі, — задля внутрішнього просторого простору, сповненого ясним і чистим світлом.
Буття як присутність і наявність, наочність, а не навпаки; чому? Чому, адже я все одно є? Що означає осмислення, чого саме воно вимагає від мене? Зосереджености духу. І просто: духу, бо присутність і наявність його — це вже зосередженість. Зосередженість, «увага» Сімони Вайль — це не передумова й не засновок, а вже наявний вияв присутности духу, зримість його й очевидність. «Все, що видиме, — мертве» (Г. Чубай). Осердя. При-сутність. На-явність. Явна сутність. Суттєва явність, смислом наповнена яв, реалізований, зримий акт. Буттєвий і духовний акт. Видобута іскра, вирощений хліб, збудована хата, написана сторінка. Буттєвий акт, а не робота. Чому не робота? Тому, що буттєвий духовний акт — вияв свободи, можливо, надмір, надлишок свободи, перехлюпування її через край, спонтанність. Невимушеність, безумовність, обезумовленість. Організована спонтанність — чи це можливо, чи це дієво — маю на увазі ритуал — видимий ритуал як організація, свідома, життєво необхідна організація свободи або, точніше, викликання свободи, заклинання дощу, магія. Саме під цим оглядом я писав «Воскресіння чаю», статтю про ДАК. Але писав про це так, як воно мало би бути, а не є тут-і-тепер. Неусвідомлена нещирість, велетенські кредити. Жоден з нас, а я в першу чергу, не осягнув уміння ритуалу, достатньої покори перед ритуалом і довіри до нього та до себе. Адже ритуал — це обов'язково освячена дія, дія, яку неможливо не виконувати; це певна послідовність, щоразу одне й те саме задля досягнення одного й того самого — тотожности. Тотожність собі, тотожність оцьому Тут і оцьому Тепер, тотожність свободі. Але все це треба виконувати, цього треба досягати в дійсності, а не моделювати в теоретичних міркуваннях, хоч би якими цікавими й багатообіцяючими вони були. Отже — робота? Чи акт свободовиявлення? Для того, щоб виявляти щось, треба його мати, і мати з надлишком. Проте свободу неможливо мати, її можна тільки бути. Знову одне й те ж саме (тотожність).
Для того, щоб бути вільним, треба бути собою сповна; для того, щоб бути собою сповна, треба бути вільним. Замкнене коло. Тотожність. І в першому, і в другому випадку насамперед треба бути, що ми вже маємо, бо ми є. Такі умови можливости («для того, щоб… якщо, то…»), такі замкнені кола випливають з уже-існуючої ситуації, наперед-заданої тим, що ми вже є. Наша свідомість-мова заведена на зациклювання; вона тяжіє до циклічности, тому що вона постала в циклічному світі і є ним. Лише ця циклічність природного універсуму — єдиний видимий лад; але вся справа в тому, що дух і розум не є природними. Зациклювання розуму засобами мови — це не лад і не гармонія, а щось на кшталт обтяжливих наслідків першородного гріха. Циклічність — це зумовленість причинами й наслідками. Свобода — нециклічна й незакономірна. Свобода — неприродна. Тіло прагне циклічности й закономірности, дух прагне свободи і спонтанности. Чому дух прагне свободи? Тому, що він — вияв свободи; він прагне бути, бути вічно, а оскільки лише свобода породжує його, тож і прагне він тільки її — передовсім.
Довго не міг учора заснути. Згадував день свого хрещення — сніг, що тане, хмари, знаки хреста на чолі, грудях, руках і ногах, які проставив старенький священик із білою бородою у своїй хаті, де тихо і спокійно пахло ладаном та воском, де лежали такі таємничі і привабливі фоліанти; як повертався від нього, почуваючи якусь ніяковість перед людьми — мені здавалося, що всі бачать ті знаки хреста і через це звертають на мене увагу. А ще той настрій упевнености в собі, сумирности і безстрашности суміш, а ще ті хмари, повні весняних дощів і квітів. Мов уперше в житті, читав Євангеліє, яке взяв у Марії Хрисантіївни, матері моєї хрещеної, — кишенькове дореволюційне видання, дуже дрібний шрифт і, знову ж таки, запах тієї книги — віск і ладан, запах чужого житла і чужої долі, і весна, така рання, березнева, юна-юна, ще майже дитина.
А потім — Таня і Кирилівська церква, врубелівська Мадонна з немовлям, вузенькі й круті сходи на хори і музика Березовського; а потім — Таня і Лавра, вузесенький серпик місяця в руїнах собору, липень, вишита сорочка і довга й запашна дівоча коса, яку розплітав; а потім — Еклезіаст і опале жовтогаряче листя на сліпучо-чорній землі; а ще потім — проводи в армію, і хрестик, який я загубив у автобусі, що привіз нас до Чернігова на призовний пункт. І два роки пекла. І повернення, і катедральний собор у Львові, у якому стояв разом із Галею, дивлячись на золоті окуляри ксьондза, слухаючи вперше у житті живий орган, який згодом, через шість років, озветься до мене пізно ввечері з-за зачинених дверей Маріяцького костелу в Кракові, у травні, серед буйної зелені, під тихий плюскіт водограю.
І все це тут, у мені, вічноминуле, вічнонезнищенне. Чому ж я зупинився і так страшно розгубився? Адже треба йти далі і далі, до вічного Собору, до вічного неба над ним, адже все ще тільки розпочинається, невже не зрозуміло?
Слухаю Баха і пишу. Вчора дуже допомогла «Сповідь» Авґустина, визволивши із суєти і втішивши; своєрідна відповідь на всі мої запитання. Добре усвідомив, що Бог — живий і присутній тут і тепер; особливо значимим здається оце «тепер». Коли я молився, я не знав, куди йдуть мої слова — у минуле чи майбутнє, у якийсь далекий і окремий простір Царства Божого; Авґустин показав мені, що Бог тут і зараз присутній, що Він живе одночасно зі мною. Це додає надії.
Думав про Миколу: його свідомість зіграла з ним хитрий жарт: роздвоєння ідентичности, закладене російською школою, російські вірші, задавлений потяг до російської культури — все це обернулося двозначним Ставрополем з напівукраїнським, як стверджує Микола, населенням; на базарах можна почути українську мову. Ми маємо те, чого ми варті насправді, — не більше й не менше. Треба бути глибоко, безмежно вдячними за цю Божу справедливість-ласку. І треба пам'ятати, що свідомість наша і ми самі — потік, рух, що немає сталости у щасті й нещасті, і що це — основа для радости, для можливости змінитися на краще, покаятися, виправитися.
Відсутність очевидної українськости і незримого духу нашої землі, через що ми почуваємося або видаємося каліками. Неможливість ототожнити себе з довколишнім народом. Хоча ця неможливість здається незначною, коли приїздиш до справді чужої країни — Росії або Англії. Україна здається барвистою ковдрою з безлічі клаптиків: Галичина, Правобережжя, Лівобережжя, Південь. Невже не існує чогось єдиного для нас усіх? Мова? Вироджена, занедбана, якою ми нічого не вміємо сказати. Віра? Але російська церква повсюди. Економіка? Але вона державна. Суцільні парадокси й абсурди. І все одно я — українець. Чому? Щось же тримає мене в отому українстві? Я ніколи не замислювався над такими питаннями, по-дитячому люблячи Україну і її народ — вигадану Україну і вигаданий народ. А реальність знищила цю любов. Немає України — і мене немає.
