Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Я заздрю тим, хто пішов раніше за мене: як солдати Цезаря в Бріндізі, я дивлюся зі шпиля берегових скель у бік Епіра, чекаючи, чи не повернуться кораблі з першими легіонами, щоб забрати й мене.

Перечитавши все сказане сьогодні, у 1839 році, додам, що коли в 1837 році я відвідав могилу пана Карреля, вона була дуже занедбана, але я побачив на ній чорний дерев’яний хрест, який поставила його сестра Наталі. Я заплатив Водрану, гробарю, вісімнадцять франків, які йому заборгували за ґратчасту огорожу; я доручив йому піклуватися про могилу, посіяти навколо траву і доглядати квіти. Щоразу, коли одна пора року змінює іншу, я вирушаю в Сен-Манде, щоб ушанувати пам’ять покійного друга і переконатися, що мої розпорядження неухильно виконуються.

7

Пані Санд

Коли Жорж Санд, іншими словами, пані Дюдеван, на сторінках «Ревю де Де Монд» присвятила кілька слів «Рене», я подякував їй; вона нічого мені не відповіла. Якийсь час по тому вона послала мені «Лелію», і я їй теж нічого не відповів! Потім у нас відбулася коротка розмова.

Жорж Санд».

Наприкінці жовтня пані Санд прислала мені свій новий роман «Жак»; я прийняв дарунок.

Шатобріан».

Пані Санд має талант неабиякий; у описах її стільки ж непідробленості, скільки у «Прогулянках» Руссо та «Етюдах» Бернардена де Сен-П’єра. Її вільний стиль не грішить жодним з нинішніх недоліків. «Лелія», яку важко читати і в якій немає тих чарівних сцен, які прикрашають «Індіану» і «Валентину», проте є у своєму роді шедевром: роман, буйний за своєю природою, безпристрасний, але бентежить, немов пристрасть; у ньому немає душі, проте він лежить тягарем на серці; важко уявити більшу спотвореність максим, більшу образу правильного життя; але на цю безодню автор опускає покров свого таланту. У долині Гоморри роса падає вночі на Мертве море.

Можливо, твори пані Санд почасти завдячують своїм успіхом тому, що належать перу жінки; припустіть, що їх автор – чоловік, і вони перестануть викликати цікавість.

Романи ці, поезія матерії, – породження епохи. Талант пані Санд не підлягає сумніву, але жанр її творів може звузити коло її читачів. Жорж Санд ніколи не належатиме будь-якому віку. Якщо з двох однаково обдарованих людей одна проповідує порядок, а інша – безлад, більшу кількість слухачів приверне перша: рід людський відмовляється одностайно аплодувати тому, що ображає моральність – опертя бідняка і праведника; ми не беремо із собою в життєві мандри спогади про книги, які вперше примусили нас почервоніти і які ми не вивчали напам’ять з колиски; про книги, які ми читали лише крадькома, які не були нашими визнаними й улюбленими супутниками, які не охороняли ні непорочність наших почуттів, ні чистоту нашої невинності. Провидіння помістило успіхи, що не спираються на добро, у вузькі межі, а доброчесності дарувало славу всесвітню.

Я знаю, що міркую тут як людина, чий обмежений зір не охоплює широкі гуманітарні обрії, як людина відстала, прихильна до сміхотворної моралі – відмираючої моралі далекого минулого, придатної хіба що для умів неосвічених, для суспільства, що ще не вийшло з дитинства. На наших очах народжується нове Євангеліє, яке стоїть набагато вище загальних місць цієї обумовленої чесноти, що гальмує прогрес роду людського й поновлення у правах бідного тіла, так жорстоко обмовленого душею. Коли жінки стануть загальнодоступні; коли для того, щоб одружитися, досить буде відчинити вікно і покликати Господа на весілля свідком, священиком і гостем, тоді будь-яка показна доброчесність упаде; всюди почнуть грати весілля, і люди, уподібнившись до голубків, стануть гідні природи. Отже, мої критичні зауваження щодо того жанру, в якому пише романи пані Санд, матимуть вагу тільки за вульгарного, віджилого порядку речей; тому я сподіваюся, що вона на мене не ремствуватиме: моє незмінне захоплення має спонукати її пробачити мені нарікання, джерело яких – мій невдячний вік. У минулі часи музи одразу закрутили б мені голову: колись ці дочки неба були моїми прекрасними коханками; нині вони всього лише мої старі подруги: вечорами вони сидять зі мною біля коминка, але швидко покидають мене, бо я рано лягаю спати, а вони йдуть недремні до вогнища пані Санд.

Безперечно, пані Санд зможе довести свою розумову всемогутність, і все ж вона буде менше подобатися, бо втратить частину своєї оригінальності; вона думатиме, що примножує свою силу, заглиблюючись у мріяння, вбивчі для всіх нас, жалюгідних обивателів, і не матиме рації, бо вона набагато вища цієї порожнечі, цієї недорікуватості, цієї гордовитої нісенітниці. Важливо не тільки зберегти рідкісний, але дуже хисткий дар від високих дурниць, важливо застерегти повістярку, що самобутні писання, інтимні картини (як це називається професійною мовою) – річ кінцева, що джерело їх – юність, яка з кожною миттю повільно, але невідворотно зменшується, що, створивши низку творів, автор починає повторюватись.

Чи правда, що пані Санд з не меншою насолодою писатиме те, що вона пише сьогодні? Чи не розчарується вона в достоїнствах і чарах молодих пристрастей, як охолов я до моїх юнацьких творів? Тільки творінням античної Музи час не страшний, бо вони спираються на благородство звичаїв, красу мови і велич почуттів, властивих усьому роду людському. Четверта книга «Енеїди» ніколи не перестане захоплювати людей, адже її місце – на небесах. Буря, що приносить до африканських берегів засновника римської імперії; Дідона, засновниця Карфагена, яка сповіщає про народження Ганнібала:

і встромляє собі у груди кинджал; Любов, що розпалює поховальне вогнище, чиє полум’я втікач Еней помічає з корабля, і тим кладе початок суперництву Карфагена і Рима, – все це не рівня прогулянці мрійника лісом чи загибелі розпусника у брудній калюжі. Сподіваюся, настане час, коли пані Санд обиратиме сюжети такі ж довговічні, як і її геній.

Змусити пані Санд змінити віру може тільки проповідь того місіонера з лисим черепом і сивою бородою, що зветься Час. Не такий суворий голос привертає нині слух поета. Втім, я переконаний, що талант пані Санд має корінь почасти в розбещеності; скромність зробила б її пересічною. Інша річ, якби вона завжди залишалася в святилищі, куди немає входу чоловікам; сила кохання, стримана і схована під покровом невинності, добула б із її грудей добропристойні мелодії, де жіноче начало злите з ангельським. Хай там як, сміливі вчення, сластолюбні звичаї – поле, ще не оброблене дочками Адамовими; віддане в жіночі руки, воно дало урожай невідомих квітів. Дозволимо пані Санд творити небезпечні дива, поки не настали холоди; коли виявиться, що «суне злючая зима», їй буде вже не до пісень, а поки доведеться нам змиритися з тим, що, не така легковажна, як коник, вона запасається славою, чекаючи того часу, коли не стане задоволення. Мати Мусарії говорила їй: «Тобі не вічно буде шістнадцять. Чи завжди пам’ятатиме Херей про свої клятви, сльози і поцілунки?» (Лукіан. Розмови гетер, VII.)