Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

‹…›

У наш час Венецію прославив Ґете, а милий Маро, який першим подав голос у час пробудження французьких муз, знайшов притулок у будинку Тиціана. Монтеск’є писав: «Можна побачити всі міста світу і здивуватися, приїхавши до Венеції».

Коли автор «Перських листів» у занадто відвертій манері зображає мусульманку, віддану в раю двом божественним чоловікам, чи не впізнаєте ви в ній куртизанку зі «Сповіді» Руссо і куртизанку з «Мемуарів» Байрона? Чи не був я серед моїх двох індіанок подібний до Анаїди в оточенні її двох ангелів? Але ні розмальованим дівкам, ані мені не було даровано безсмертя.

У пані де Сталь Венеція надихає Корінну: та чує гуркіт гармати, що сповіщає зречення від світу невідомої молодої дівчини… Урочисте застереження, яке «жінка, що скорилася своїй долі, посилає іншим жінкам, які ще не припинили боротися з долею». Корінна піднімається на дзвіницю Святого Марка, милується містом з його каналами, звертає погляд до хмар, за якими ховається Греція. «Коли стемніє, видно лише відблиски ліхтарів на чорних гондолах, які можна прийняти за тіні, що линуть по воді за маленькою зірочкою». Освальд від’їжджає; Корінна кидається услід, щоб повернути його. «Незабаром уперіщив дощ, здійнявся лютий вітер». Корінна спускається на берег каналу. «Але в непроглядній темряві не видно було жодного човна. У болісному хвилюванні йшла Корінна вузькими кам’яними плитами набережної. Буря ставала все лютішою, і з кожною хвилиною зростала тривога Корінни за Освальда. Вона кликала навмання човнярів, але вони думали, що то благають про допомогу бідолахи, які тонуть у цю бурхливу ніч; ніхто не наважився наблизитися до неї, знаючи, як небезпечно плисти в негоду бурхливими хвилями Великого каналу».

Ось іще одна Маргарита лорда Байрона.

Я відчуваю невимовне задоволення від нової зустрічі із шедеврами великих майстрів у тому самому місці, на славу якого вони створені. Серед безсмертних геніїв я дихаю на повні груди, подібно до скромного подорожнього біля гостинного вогнища багатої і гарної родини.

Книга сорок перша

3

Приїзд пані герцогині Беррійської

18-го вранці я відлучився у справах, а повернувшись, побачив, що вулиця запруджена народом; сусіди припали до шибок. Почесна варта – сотня солдатів австрійських і папських військ – зайняла заїжджий двір. Офіцери гарнізону, міська влада, генерали, пролегат готувалися вітати Madame, про чиє прибуття сповістив гонець, який прибув в екіпажі з французьким гербом. Сходи й вітальні були заквітчані. Ніколи вигнанку не чекав урочистіший прийом.

Коли вдалині з’явилася низка карет, пролунав барабанний дріб, загриміла полкова музика, солдати взяли на караул. Через штовханину Madame ледве могла вийти з карети, що зупинилася біля воріт заїжджого двору; я поспішив до неї; вона розгледіла мене в натовпі. Через голови конституційних чиновників і жебраків, що кинулися до неї, вона простягнула мені руку зі словами: «Мій син – ваш король: допоможіть-но мені вибратися звідси». На мій погляд, вона не дуже змінилася, хоча і схудла; у ній було щось від жвавого дівчиська.

Я прокладав шлях; Madame спиралася на руку пана Луккезі; слідом за нею йшла пані де Поденас. Ми піднялися сходами й увійшли до покоїв між двома шеренгами гренадерів, під брязкіт зброї, звуки фанфар і вигуки «віват!». Мене приймали за дворецького; охочі бути представленими матері Генріха V зверталися до мене з проханнями. Моє ім’я пов’язувалося з цими іменами в головах натовпу.

Треба сказати, що від Палермо до Феррари Madame скрізь зустрічали з пошаною, всупереч нотам Луї-Філіпових посланників. Коли пан де Брой мав зухвалість просити папу про видачу вигнанки, кардинал Бернетті відповів: «Рим споконвіку був прихистком скинутих володарів. Якщо недавно біля вітця всіх християн знайшла притулок родина Бонапарта, тим більше підстав надати таку ж гостинність представникам найхристияннішого королівського роду».

Я не дуже вірю в правдивість цього епізоду, але я був дуже вражений контрастом: у Франції уряд обкидає образами жінку, якої він боїться; в Італії пам’ятають лише про ім’я, відвагу і нещастя пані герцогині Беррійської.

На мій подив, мені довелося виконувати роль першого придворного. Принцеса поводилася страшенно дивакувато; одягнена вона була в сірувате полотняне плаття, затягнуте в талії, на голові носила щось схоже на чіпець вдови, або дитячий чіпець, або ковпак покараної пансіонерки. Вона стрімголов носилася скрізь; вона пірнала в натовп цікавих з тією ж рішучістю, з якою кинулася в ліси Вандеї. Вона ні на кого не дивилась і нікого не впізнавала; мені доводилося або нечемно смикати її за поділ, або заступати їй шлях зі словами: «Пані, он той офіцер у білому мундирі – командувач австрійських військ; пані, он той офіцер у блакитному мундирі – командувач папських військ; пані, он той високий молодий абат у чорному – пролегат». Вона зупинялася, промовляла кілька слів по-італійськи або по-французьки, не зовсім правильно, але не затинаючись, щиро, люб’язно, і попри їх дратівливу неправильність, слова її нікого не дратували: манера її абсолютно не мала собі подібних. Я, мабуть, відчував деяку незручність, але нітрохи не хвилювався щодо враження, яке справляла втікачка, вирвавшись на волю з полум’я і в’язниці.

Не обійшлося без комічного непорозуміння. Мушу з усією стриманістю і скромністю признатися в одній речі: що глибше життя моє поринає в мовчання, то більше навколо нього галасу. Сьогодні я не можу зупинитися в жодному готелі ні у Франції, ні за кордоном, щоб мене негайно не взяли в облогу. Для старої Італії я – поборник релігії; для молодої – поборник свободи; для влади я маю честь бути la Sua Eccelenza gia ambasciadore di Francia [114] у Вероні і в Римі. Італійки, геть усі красуні, допомогли індіанці Атала і маврові Абен-Гамету заговорити мовою Анжеліки і Чорного Аквілана. Тому до мене приходять школярі, старі абати у круглих скуфіях, дами, яким я вдячний за переклади і доброту, потім mendicanti [115], надто добре виховані, щоб припустити, що колишній посол так само бідний, як і вони.

Отже, мої шанувальники примчалися до готелю Трьох корон разом з натовпом, що зустрічав пані герцогиню Беррійську: вони загнали мене в куток біля вікна і завели урочисту промову, кінець якої звернули вже до Марії Кароліни. Від хвилювання обидва натовпи іноді збивалися з пантелику: мене називали Ваша Королівська Високість, а герцогиню, як вона мені розповіла, підносили за «Геній християнства»: ми обмінялися славами. Принцеса була в захваті від того, що їй приписали чотиритомну працю, а я був гордий від того, що мене прийняли за дочку королів.

Аж ось принцеса зникла: пішки, у супроводі графа Луккезі, вона вирушила поглянути на в’язницю, де знемагав Тассо; вона розумілася на в’язницях. Мати вигнаного сироти, юного спадкоємця Святого Людовіка, Марія Кароліна, вийшовши з фортеці Блай, шукає в місті Рене Французького в’язницю поета – епізод в історії людської долі і слави, що не має собі рівних. Празькі праведники сто разів проїхали б через Феррару, не забажавши такого, але пані Беррійська – неаполітанка, вона співвітчизниця Тассо, який говорив: «Io desiderio di Napoli, come l’anime ben disposte del paradiso – Я прагну Неаполя, як добромисні душі прагнуть раю».

Я був в опозиції і в неласці; ордонанси повільно зріли в палаці і спочивали у глибинах серця, даючи їх авторам таємну радість; на той час герцогині Беррійській потрапила на очі гравюра із зображенням співака Єрусалима у в’язниці. «Сподіваюся, – мовила вона, – що така ж доля чекає незабаром Шатобріана». Слова, сказані в добу благоденства; тепер у них не більше сенсу, ніж у словах, що зірвалися з язика під чаркою. Мені довелося опинитися разом з Madame у в’язниці Тассо після того, як, служачи їй, я сам побував у поліцейській в’язниці. Які піднесені почуття виявила благородна принцеса, якою повагою пошанувала мене, звернувшись до мене по допомогу після того, як кинула подібне побажання. Якщо вона переоцінила мої таланти, висловивши цю свою мрію, вона не помилилася в моєму характері, обдарувавши мене своєю довірою.