Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Уже бодай оці обставини здатні посіяти сумнів у тому, що Квітчин сентименталізм має за джерело один тільки досвід англійської чи російської літератури XVIII ст. Думка, згідно з якою цей сентименталізм є питомо український, а не позичений у чужих авторів, уперше була висловлена ще Миколою Костомаровим 1843 р. Костомаров побачив у психології Квітчиної Марусі прояв українського національного характеру, виплеканого бурхливими подіями минулих епох. «…Звідки взялась оця витонченість Марусиного характеру?» – запитував сам себе вчений, щоб одразу ж відповісти: «Вона випливає з глибини українського національного характеру та ще, звісно, з української історії. Маруся – це українка старих часів, яка живе за нової доби». Отож, на думку Костомарова, чутливість Квітчиної героїні – то не що інше, як закарбована в психіці українки вітчизняна історія: «Минулися бурхливі часи, промайнули злигодні, народ став потроху звикати до мирного сімейного побуту, а жінка вже відчула душевний спокій, щастя тихого життя. Але печать минувшини лежить на ній, тому любов українки така замріяна й така глибока, що може погубити цю ніжну істоту, котра не годна здолати перепон, поставлених заздрісною долею поміж нею та її коханим…».

Перегодом на українському корінні й, сказати б, «реалістичності» Квітчиного сентименталізму будуть наголошувати Микола Дашкевич, Микола Сумцов, Сергій Єфремов, Василь Бойко та інші. «Сентименталізм Квітки, – писав, наприклад, Сумцов, – попри дуже незначні літературні домішки, є тим сентименталізмом, що знайшов своє віддзеркалення в українській народній поезії, а насправді то є реалізм, якщо мати на думці правдиве відображення основної риси національного характеру». Недарма Квітчині образи дуже часто живцем узяті з української уснопоетичної традиції. Ось, приміром, як змальовує письменник портрет Марусі: «Та й що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, наче жарнівки, як одна, на ниточці нанизані». Тут усе від украшської народнопісенної лірики, а найперше – ота ряснота пестливих слів, що одразу впадає в око всякому, хто чує українську мову. Згадаймо, наприклад, що писав про це Крістоф-Дітріх фон Роммель, чия дружина Маргарита Чернова – племінниця улюбленого учня Сковороди Михайла Ковалинського – так чарівно співала українські пісні: «Ніде більше народна й побутова мова не є такою багатою на люб'язні та пестливі слова („любонько“, „голубонько“, „серденько“). Це можна бачити, починаючи від матері, яку її власна донька зве не інакше як „матінкою“, і закінчуючи візником, котрий збадьорює свого втомленого коня не так батогом, як лагідним словом…». Звідти ж таки походять і усталені порівняння, і сама ідеальна бездоганність ліній, із-за якої ледь-ледь прозирають індивідуальні рисочки. Це навіть не портрет, а ніби заквітчана іконка, парсуна воплоченого янгола. Зрештою, Наум Дрот так і сприймає свою донечку: «…Найбільша милость Божая до нас, грішних, у тім, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол святий…» А коли Василь, певно, маючи на думці Марусину красу, каже: «Ох, правда, дядечку..», – Наум перебиває парубка: «Цить-бо, Василю, мовчи… Се ти, бачивши її очі, або щоки, і що вона во всім собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тіло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; Бога небесного зна, і любить, і боїться прогнівить його; нас шанує і бережеться якомога, щоб ні в чім нас не прогнівити». Батько виразно бачить у сво'ій доньці нетлінну красу «внутрішньої людини». І тут оповідь якось непомітно перебігає в питомо житійне річище. Не випадково набожні Квітчині герої так полюбляють читати й слухати драматичні історії Христових угодників і часто-густо сприймають світ крізь призму житійного канону: «І великії, і святії мужі, а скільки бідствовали на сім світі!.. Чого ж нам, грішним, тужити, коли біда постигне? Вони через своє терпіння царство заробили; треба ж і нам так робити, як і вони».

Власне кажучи, і тональність Квітчиних елегійних повістей, і їхні основні думки глибоко закорінені в попередній українській традиції. Зокрема, коли йдеться про засади Квітчиного світогляду, на думку неодмінно спадає наука Сковороди. Ще Григорій Данилевський говорив про посутній вплив духовних повчань Сковороди на Квітку, а перегодом Василь Бойко скаже: «…Між філософією Сковороди і світоглядом Квітки можна провести повний паралелізм, що іноді доходить в творах до текстуального збігу». І може, найвиразніше Квітчине «сковородинство» прозирає там, де йдеться про Божий промисел та про людську «сродність». «Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам, – каже героїня „Щирої любові“ Галочка. – Не буде вишенька цвісти яблуневим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того». Галочка, немов слухняна учениця Сковороди, говорить тут про Божу «економію», тобто про незбагненну для людського розуму премудру владнаність світу, допасовуючи це поняття до суспільних станів (згадаймо приказку Наталки Полтавки Івана Котляревського, котрий, так само як і Квітка, був письменником-«сковородинцем»: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»). Прикметний для філософії Сковороди християнський платонізм, що перетворює увесь світ на якийсь божественний театр маріонеток, де сміх і сльози є неодмінними складниками космічної рівноваги та гармонії, розкриває і найглибше єство трагедії Квітчиної героїні. Галочка – справжня іграшка в руках усевладної та примхливої долі. Зрештою, ця дівчина прийшла у світ тільки для того, щоб померти від любові.

Уже на початку своєї повісті Квітка, як слушно зазначив Дмитро Чижевський, пропонує читачеві не що інше, як сентиментальну варіацію за мотивами промови Арістофана зі славетного Платонового «Бенкету»: «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись… Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема…». Справді-бо, саме так трактував єство любові Арістофан у Платоновому діалозі «Бенкет» (189с – 193е), хоч думка, згідно з якою «Бог веде схоже до схожого», є і в Гомеровій «Одіссеї» (XVII, 218), і у восьмій книзі «Нікомахової етики» Арістотеля (1155а34), і в інших класичних джерелах. Неважко віднайти її також у творах письменників та філософів старої України, наприклад, в «Арістотелівських проблемах» Касіяна Саковича, у «Парергоні» Афанасія Кальнофойського чи в трактаті Івана Максимовича «Театрон». При тому Сакович і Кальнофойський розглядали її як усім відомий філософський постулат, а Максимович пов'язував саме з платонівською традицією. Та особливо часто ця думка зринає у творах Сковороди, котрий подає цю максиму і по-грецькому, і по-латинському, і по-українському… Словом, те, що Семен Іванович та Галочка любляться, – не залежить од них самих, бо вони «були колись укупі», тобто отими спраглими одна одної половинками андрогіна, що про них казав був Арістофан у «Бенкеті», коли пробував пояснити, чому це Бог веде схоже до схожого. Але те, що вони не можуть побратися, від них так само не залежить – сам Бог споконвіку поділив людей на стани. Недаром Галоччин батько, говорячи про «неоднаковість зірочок на небесах», покликається на Біблію: «Адже пам'ятуєте, що Сифа, Адамового сина, рід та звали синами Божими, а Каїнів рід – синами чоловічеськими. Хоч воно і не те, що благородні і прості, як ми тепер зовемо, а усе одні луччі, а другі нижче. З того віку так і пішло… І якби се не було од Бога, для порядку на світі, давно б воно перевелось: давно б Бог, гордим противний, давно б стребив і скоренив панство, якби воно було не від нього, а від гордості чоловічеської. Сеє усе бачачи, як мені піти против закону і порядку, від Бога даного, і у ваш рід благородний віддати свою дитину, рожденую од простоти і мужичества? Не буде благословенія Божого!». Ось тут і пролягає метафізичне провалля. Галочка та Семен Іванович «сродні» поміж собою як персонажі Платонового міфа про андрогіна, але «несродні» на театрі людського життя. І їхня «сродність», і їхня «несродність» – від Бога. Байдуже, чи стануть Квітчині герої на шлях метафізичного бунту, чи підкоряться долі – на них усе одно чекає загибель. І Галочка, і Семен Іванович, і Маруся, і Василь – образи трагедійні, бо джерело їхньої загибелі ховається не в них, не в їхніх помилках, переступах чи пристрастях, воно – у незбагненних лабіринтах Божого промислу.