Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Свій відгук від розпочав так: «Є різні види дотепності, більше чи менше нестерпної, але найнестерпніша серед усіх – дотепність провінційна. Ці зроблені з-за тину глибокодумні спостереження над людським серцем, ці риси „норовів“, запримічені між маслоробнею та загородою, ці „погляди на життя“, що обіймають на земній кулі величезний простір радіусом п'ять верст, цей „світ“, що складається із шести сусідів, ці колькі сарказми щодо боротьби вишуканості й моди з дьогтем і салом, ці насмішки над новим і новітнім, що його навіть не видно звідти, де дозволяють собі підсміюватись над ним, уся ця плюгава, прочахла губернська отрута, якої не бояться навіть мухи…». Далі Сенковський грайливо вибачився перед читачами за те, що назвав автора «Халявского» письменником, познущався над прибраним ім'ям Основ'яненко, а закінчив свою писанину так: «…Я не беруся судити про нову книгу пана Основ'яненка, чи просто Основаненка, тому що геть не в силах її читати. Може, вона і гарна, і цікава, і страшенно смішна, але я не читач такої словесності».
Спершу Квітка, якого, загалом беручи, було дуже легко вивести з рівноваги, сприйняв це спокійно, ба навіть іронічно. Але що більше перечитував, то більше починав хвилюватися. «Що більше перечитую статтю в „Библиотеке“, то ясніше бачу всю його злість і готовність діймати мене на кожному кроці, за будь-якої нагоди. Ані літа мої, ані правила, ані все досі мною набуте не дозволяють мені терпляче зносить його наругу», – писав він Плетньову. Очевидно, Квітка повсякчас думав про ці прикрощі, бо вже невдовзі вони перетворилися на якусь нав'язливу ідею. Кожен отриманий поштою пакунок здавався йому примірником уже надрукованого роману. Письменник переконав себе в тому, що після публікації «Столбикова» люди почнуть вважати його «злим, шкідливим, небезпечним, таким, що виставляє своїх братів перед світом з поганого боку», а літератори на зразок Сенковського «замість розгляду книги та зауважень щодо неї… нападуть на особу автора, насміються над його іменем, втопчуть у багно не тільки твір, але і його самого, поставлять поруч із дурнем, мужланом і не вартим жодної уваги…». «Ви колись писали, – каже він Плетньову, – що „Гоголя б заглушили, але його підтримав цар“. Куди ж мені, билинці, мріяти про таке?» Словом, кілька тижнів письменник перебував у «найнестерпнішому душевному стані». 1 лютого 1841 р. він писав Плетньову: «Мене вбиває „Столбиков“». Перспектива виходу роману в світ настільки страшить його, що він приймає остаточне рішення – не друкувати «Столбикова». Щоб покрити видавничі витрати, Квітка пропонує видати кілька томів інших своїх творів без будь-якої авторської винагороди. Це був якийсь просто містичний жах, що ледь не змусив письменника відмовитись від літературної творчості взагалі. Через тиждень – 8 лютого – Квітка надсилає Плетньову вже трохи спокійнішого листа, але висновок, що випливає з нього, – той самий. «Я був спокійний щодо „Столбикова“… і мене ніщо не бентежило, – пише Квітка, – аж раптом – чи я з'їхав з глузду, чи мене просвітив промисел, тільки я, ніби миттєво осяяний світлом, виразно побачив, чого мені чекати за нього від людей. Хто з них залишиться ним задоволений і, не усвідомлюючи, що це вони ж бо і є, будуть робити своє, щоб одержати своє. Ця думка мене приголомшила».
Анна Григорівна, яка щосили намагалася заспокоїти свого чоловіка, не знала, що робити, – Григорій Федорович по-справжньому захворів. Тоді вона звернулася за допомогою до Андрія Федоровича. «Той, – згадував перегодом сам письменник, – злякався мого стану й почав вимагати, щоб я звернувся до лікаря. Я й сам бачив слабкість, глупоту мою, але хвилювання в мені було мимовільне, ніщо не могло привести мене до тями». Дійшло до того, що сама згадка про Основ'яненка спричиняла нервовий зрив. Викликаний лікар спершу вдався до звичайного в таких випадках «кидання крові», а потім змушений був застосовувати й сильні ліки. Зі свого боку, пробував заспокоїти письменника Плетньов, написавши йому три листи поспіль. Зокрема, він казав про те, що не варто надавати значення публікації Сенковського, адже є й інші відгуки про творчість Квітки. «Чому, – питав Плетньов, – ви не берете до уваги, наприклад, схвальні відгуки про вашу творчість із боку князя Олександра Миколайовича Голіцина або членів імператорської родини?» 14 березня 1841 р. заспокійливого листа написав Квітці й Жуковський, який теж радив не звертати уваги на випади Сенковського. Утім Квітка, здається, трохи заспокоївся ще до листа Жуковського. Лікування давало свої плоди. Крім того, неабияку роль зіграла й надзвичайно висока оцінка його творчості Плетньовим, яку той оприлюднив на сторінках першої книги «Современника» за 1941 р. У редакційній передмові до публікації одразу трьох творів Квітки Плетньов прямо назвав його «найкращим письменником нашого часу», а також рекламував видання повної збірки його творів. Так чи так, 1 березня 1841 р. Квітка писав, що тепер вихід у світ «Столбикова» його вже не лякає. Нарешті, улітку 1841 p., сповнена драматизму робота над романом була завершена й він вийшов у світ накладом 2000 примірників. А ще майже через рік, 22 травня 1842 p., письменник таки буде затверджений на посаді голови Харківської палати кримінального суду… Історія зі «Столбиковым» аж ніяк не означає, що літературна творчість приносила Квітці одні тільки клопоти й неприємності. Насправді десь від кінця 1820-х років він жив цією творчістю. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після цього Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано одягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потім вони вдвох обідали, і після цього Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя – він писав. Писав швидко, з натхненням, ніколи не роблячи чернеток, а одразу начисто. У листі до Плетньова від 26 квітня 1839 р. він пояснював свою манеру письма так: «Не чорню ніколи нічого, а перш за все складаю в думках план, характери осіб, черговість подій, діалоги ж і таке інше приходять уже під час писання». У кабінеті Григорія Федоровича скрізь були розставлені чорнильниці, щоб він міг писати там, де в цю хвилину примоститься… А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в столичних журналах… Як згадував Валер'ян Андрійович Квітка, письменник у всьому радився з дружиною, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то він слухняно виконував її настанови». Так проходив день за днем. Квітка-Основ'яненко писав багато. Крім комедій та романів, у його доробку є і зворушливо-трагедіальна історія «слобожанської Лукреції» – повість «Панна сотниковна», і різдвяне оповідання «Фенюшка», і етнографічний нарис «Украинцы», і «фізіологічна» замальовка «Знахарь», і пройняте християнською моральною наукою оповідання «Добрый пан», і засновані на анекдотичних фабулах «Знакомые незнакомцы» та «Ботфорт»… Утім, якби Квітка-Основ'яненко написав тільки ці твори, він, мабуть, так би й залишився в історії літератури серед письменників другого, а то й третього ряду. Те, що зробило його справді неповторним, були українські повісті й оповідання. Коли 1833 р. в другій книжці харківського альманаху «Утренняя звезда» (ініціатором цього видання був Квітка) побачили світ «Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет» та уривок з повісті «Маруся», – це був початок нової епохи в українській літературі. А вже восени наступного року в Москві з'явився друком перший том «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», куди, крім «Салдацького патрета» й «Марусі», увійшло також оповідання «Мертвецький Великдень». Ще через три роки там-таки в Москві було оприлюднено й другий том Основ'яненкових «Малороссийских повестей…»: «Добре роби – добре і буде», «Конотопська відьма», «От тобі й скарб». Відтепер Квітка з повним на те правом міг сказати: «Мої герої та героїні всі в квітках і запасках, усі з тутешніх місць». Чому Квітка-Основ'яненко став писати по-українському? Сам письменник у листі до Петра Плетньова від 8 лютого 1839 р. пояснював це так: «Мені було прикро, що всі літають під небесами, вигадують пристрасті, видумують характери, а чому б не подивитись направо, наліво й не писати про те, що трапляє на очі? Живучи в Україні, призвичаївшись до мови її мешканців, я навчився розуміти їхні думки й примусив їх своїми словами переказувати їх публіці… І зізнаюся вам, описуючи Марусю, Галочку та інших, не можу, не вмію змусити їх говорити загальновживаною мовою…».
