Роксолана - Рощина Наталия (книги бесплатно без регистрации полные TXT) 📗
Роксолана знала про свій вплив на падишаха й користувалася цим, бо на кожному етапі мала вирішувати складні завдання. Спочатку вони стосувалися виживання, пристосування до чужого, ворожого стану. Потім народилися діти – відповідальність зростала з появою кожного немовляти. Діти дорослішали – проблеми змінилися. Тепер вони були пов'язані з владою, з самим життям. Один із її хлопчиків повинен зійти на султанський трон. Важкий вибір, але султанша зробила його і діяла проти совісті лише заради спасіння сина. Позаду був шлях інтриг та зрад, апогеєм якого мала стати перемога Селіма. Бо тим часом «Мустафа вже мав у собі все від справжнього мужа. Усе осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тіло, точний розум, що виявлявся в ще точнішому вислові, безмежно мужній… він підхоплював усіх, мов ріка, і ніс за собою нестримно й свавільно. Вражав усіх величчю, якої досягнув не за правом народження й спадку, а власними здібностями, які означали, що його обрав сам Аллах» (10). Єдине, чого ще не досягнув, – султанської влади. Був певен, що все це попереду, треба лише трохи почекати. Він знав, що отримає те, що належить йому за фактом народження. Він – законний спадкоємець, тому для нього є лише два шляхи: досягнути вершини або загинути.
Усією своєю поведінкою Мустафа підкреслював майбутнє призначення. Поводився чинно, поважно, промовляв повільно й суворо. Він ніколи не хотів бути схожим на батька, бо мав надію, що зможе перевершити його у всьому: керуванні державою, стосунками з жінками, синами. Мустафа чекав на це майже все своє свідоме життя – приклад терпіння. Мабуть, бажання влади все ж розпирало його зсередини. Якось емоції вийшли з-під контролю й були вилиті на папір. То була велика помилка: на охороні спокою султана та своїх дітей стояла невтомна султанша Хасекі. Усі потаємні думки Мустафи ставали для неї відкритою книгою. Настав час негайно діяти. Роксолана не вагалася.
Восени 1553 року Сулейман Пишний готувався до війни з перським шахом. Час від часу в султані прокидався суворий воїн. Він з'являвся у Стамбулі лише для того, щоб зустрітися з дружиною, за якою дуже сумував. Ця жінка стала для нього чимось значно більшим, ніж коханою. Згадував, як після першої ж ночі не міг позбутися спогадів про незвичайну рабиню. Минув час – вона стала частиною його самого, але до кінця ніхто, навіть він, не знає Роксолани. Вона мовби оселилася в його душі. Іноді падишах замислювався над плітками, що вкладали йому у вуха: вона рудоволоса відьма. Може, й так, але він, не вагаючись, віддав би свою душу за її любов. Скориставшись його довірою, Роксолана діяла вже не сама, як у перші роки свого перебування в гаремі. Уже не було й самого гарему, тільки велика й мудра зеленоока султанша Хасекі. Жінок перемогла. Залишилося зробити все можливе, щоб змінити закони, за якими її синам ніколи не дістатися вершин влади. То була мрія і помста. Мрія матері й помста жінки – ніби дві людини жили під маскою колись усміхненої Хуррем, мудрої Роксолани, тепер – непередбачуваної й жорстокої султанші Хасекі.
Роксолана та Рустем-паша зуміли переконати султана, що його спадкоємець Мустафа зав'язав тісні стосунки з персами і прагне повалити його. Нібито перехоплено листи, в яких син Махідевран тільки й говорить про те, що Сулейман давно перестав бути справжнім султаном. У цих листах відчувався відгомін війни. Війни, яку Мустафа був готовий розпочати проти свого батька, бо занадто довго довелося чекати на спадок. Рустем-паша переконав султана в тому, що юнак поводить себе вкрай необачно й намагається залучити візира в спільники. Ворожі слова султанового сина сповнені неповаги до володаря імперії. Він пише, що держава потребує іншого володаря, такого непохитного, невблаганного, жорстокого, але справедливого, як він – Мустафа.
Світ потьмарився в очах розлюченого султана. «Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті» (2). У жовтні 1553 року Сулейман викликав сина до себе в табір. Мустафа мовби чекав на це. Був упевнений, що настав його час. Уявляв, як зрадіє мати. «Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином» (2). Неможливо уявити почуття обох: один мав надію, що сходить до омріяної вершини, інший стояв перед безоднею, бо вже зробив вибір.
Розмова не відбулася. За наказом Сулеймана Мустафу було задушено. «Усе це відбувалося на очах султана-батька», – доповідав французький посол. Представник германського імператора Бузбек додав: «Сулейман, відділений стіною шатра від місця, де розігрувалася трагедія, висовував з нього голову й кидав жахливі і грізні погляди на «німих», дорікаючи їм за повільність гнівними жестами». Пророк заборонив проливати кров падишахів та їхніх спадкоємців, тому Мустафу, а згодом його єдиного сина Мехмеда, Баязида і його п'ятьох малих дітей, онуків султана, було задушено зеленим шнурком.
Мати Мустафи збожеволіла від горя. їй довелося ще дванадцять років залишатися на цьому світі, оплакуючи смерть сина та онука, своє безрадісне життя. Мабуть, то була кара за роки щасливого життя поряд з коханим володарем її душі й тіла. Колишня Володарка Віку Махідевран жила всіма забута, в бідності, жадала смерті своєї суперниці, одного дня діждалася, та чи одержала задоволення? Чи можна його відчути крізь стільки років болі й розпачу? Коли нічого не можна повернути, нічого й очікувати.
Тим часом військо довідалося про несподівану смерть Мустафи. То була страшна звістка. Хвиля невдоволення прокотилася у лавах вірних султанові яничарів. Жорстоким був Мустафа, але в тому світі це не вважали за ваду. Воїни поважали сміливого, гордого чоловіка, що згодом мав посісти трон Сулеймана. У таборі були переконані: те, що сталося з нащадком султана, є підступами Рустем-паші. На нього було спрямовано гнів війська: тільки голова візира могла вдовольнити його.
Султан знав, що грати з яничарами надто небезпечно: то була б справжня гра з вогнем. Виказуючи незадоволення, вони завжди чогось вимагали, чогось хотіли, й султан вирішував питання, даючи обіцянки або обдурюючи яничар. Так зробив і цього разу: «на дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, звелів йому негайно повертатися до Стамбула» (2). Великим візиром призначив іншого. Почався занепад слави Рустема. На нього чекала невідомість.
Тепер Сулейман відчув: настав час оголосити спадкоємця. Султан перебував у поході, тому радитися з дружиною не міг, але був певен, що знає її думку. Селім був старший син. «Окрім того, в ньому є необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої незворушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє всидіти на місці – не вміє думати. Мудрість – у незворушності, у вмінні зосередитися». Сулейман був у розпачі.
Ніби прокляття нависло над султановими дітьми. Двох синів оплакала його Хуррем, згодом саме її звинуватять у смерті Мустафи. Серце здригалося від болю за свою кохану. І не було її поруч, тому не було можливості почути її мудрі думки. Але в тяжкі часи вибору сама доля підказала падишаху ім'я спадкоємця – Селім. Роксолана мала радіти. Урочистості зіпсувала поведінка молодшого сина. Він не мав сумніву, що в долю його брата втрутилася безжалісна матір. Джихангір звинуватив її в тому, що через неї імперія залишилася без розумного, благородного спадкоємця. І все заради нікчеми Селіма.
Улюбленець Роксолани був схожий на неї тільки зовні. Він цікавився лише жінками, випивкою, але мати не хотіла помічати цього. Джихангір ніколи не поважав Селіма, маючи добрі стосунки з Мустафою. Після смерті очевидного спадкоємця султанського трону молодший син почував себе в небезпеці. Раніше не думав про жорстокість закону щодо вибору спадкоємця, а тепер збагнув: він тільки заважає всім. Ходили чутки, що Джихангір приймав опіум. Він остаточно зруйнував його тіло й душу. Хоча є інша версія: після однієї з розмов матері й сина вранці того знайшли мертвим. Легенда приписує цю загадкову смерть Роксолані. «Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів на землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймана звали «царством жінки» (2). Османські хроністи писали про Хасекі, що стала вона всемогутньою, а султан втратив свою велич й виглядає слухняною лялькою в її руках. І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів».
