Іван Франко - Панасенко Т. М. (серия книг .txt) 📗
Перебування вночі в татовій кімнаті залишилося у мене незабутнім спомином: тато під лагідним зеленим світлом лампи, ласкавий, добрий і веселий – і не раз потім бажалось мені, щоб знов у мене болів зуб і щоб знов попасти в татову кімнату вночі».
Кажуть, що вірші І. Франко створював так: ніколи не сідав до писання із пером у руці. Коли думка визрівала, він, ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед усілякі строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи так довго, поки не одержував цілої строфи й поки не починала вона, як казав сам поет, «співати». Відтак добирав кращих рим. Коли з цим кінчав, брав папір і записував готове, строфу за строфою. За тиждень чи два повертався до списаного і аж тоді правив твір. Часто творив під впливом народних мелодій. Дочка згадувала: «Тато любив ходити по кімнаті, – особливо коли компонував свої твори, – мугикаючи тихенько або підспівуючи, добирав ритму чи риму до поезій. Часто вечором, коли ми всі зійшлися додому, до їдальні, він приносив тільки що написаний твір і читав нам його. Ми слухали з захопленням, не зовсім ще собі усвідомлюючи, що це тато сам тільки що написав».
Хвороба дружини
Здоров’я Ольги Федорівни Франко погіршувалося. Дуже багато випробувань довелося їй пережити: усі її гроші були віддані за помешкання для родини. Раніше, маючи рахунок у банку, вона мала твердий ґрунт під ногами, впевненість у майбутньому своєї сім’ї. Завдяки процентам зі своїх грошей вона допомогла І. Франкові поїхати у Відень, отримати вищу освіту. Тепер же розраховувати доводилося тільки на заробітки чоловіка, а вони були малими й непостійними, через що в хаті була вічна нестача й журба. До того ж виявилося, що родинне помешкання побудоване дуже погано. Кімнати не можна було протопити, бо, коли запалювали комини, будинок наповнювався їдким димом. Узимку родина грілася в найтеплішій кімнаті – їдальні. Іван Франко працював у своєму кабінеті, загорнувшись у ковдру. Зовсім змерзнувши, він приходив відігріватися до їдальні. Онук письменника, Роланд Тарасович Франко, розповідав: «А львівський будинок, у якому він працював і який побудував на гроші своєї дружини й моєї бабусі, Ольги Хорунжинської (частину грошей зібрала також львівська молодь, а частину взяли в кредит і цей кредит мій батько віддавав навіть після смерті діда), – це була справжня крижана обитель! Без усіляких метафор. Львівський будинок продувався всіма вітрами. Немов знаходився на вітряній горі. Добре пам’ятаю цей будинок. Сам там народився. Зараз у тих місцях хоч дорогу вимостили. А колись, пам’ятаю, поруч ішов трамвайчик, недалеко була побудована історична панорама. Трамвайчик колесив зиґзаґами, і один раз я сам побачив, як він перевернувся кілька разів, люди були травмовані… Отож кабінет Івана Франка знаходився на першому поверсі. Вікна виходили в сад, сонце майже не проникало. Близькі, зокрема батько, часто розповідали, що дід практично не відривався від стола – був немов прикутий роботою. Дітьми займалася в основному бабуся. А хвороба діда вже прогресувала…»
Ольга Федорівна змушена була звільнити служницю, але взяти на себе всі хатні обов’язки вона не могла, тому діти спочатку поступово, а потім рішуче перебрали на себе те, що необхідно було робити вдома. Мати стала зовсім байдужою до хатнього господарства. Заробітку Івана Франка вистачало тільки на необхідне, на новий одяг та меблі грошей не залишалось. Дружина, що виросла в багатому дворянському середовищі, на жаль, не вміла бути ощадливою у скрутних умовах.
З часом стан здоров’я Ольги Федорівни тільки погіршувався. Вона майже зовсім відійшла від домашніх справ, займаючись лише приготуванням їжі. Її мучили напади мігрені, нервове збудження, яке іноді доходило просто до шалу. Дочка Ганна писала: «Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками і її нервове роздратування часто доходило до шалу. Найчастішою жертвою її нападів була я. Андрія, як найстаршого сина, “первозданного” й хворого, вона любила й жаліла, другим її любимцем був Петро, а мене вона зненавиділа всім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Кожного дня повторювала мені, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Переслідуванням не було кінця: вона кожного дня й у кожний час накидалася на мене з обвинуваченнями. Наше життя вдома стало пеклом. Брати майже кожного вечора виходили з хати, чи то на руханку, чи на студентські сходини, я ж здебільшого залишалася з нею дома сама, і її напади доводили мене до розпуки. Я навчилась зносити все без протесту й мовчати на найбільше знущання, але ця мовчанка тільки на якийсь час вплинула на неї.
Тато, знесилений своєю хворобою, не мав сили реагувати і тільки час від часу говорив: “Мамо, заспокійся”, але це ще гірше її дратувало».
Ольга Федорівна вважала всіх колишніх приятелів і знайомих своїми найгіршими ворогами й підозрювала кожного, що той хоче вкоротити їй віку. Всіх, хто заходив до неї або до чоловіка, вона виганяла з хати. Іван Франко й діти терпіли, бо порятунку не було. Не було також засобів, щоб віддати Ольгу Франко на лікування, не було засобів на лікування хворих Андрія і батька. Іван Якович безсило опускав свої спотворені паралічем руки.
Інколи дружина поета ніби поверталась до нормального життя, кликала дітей на прогулянку до парку, розповідала їм про свої молоді роки, переглядала фотографії… Але таких перепочинків було все менше.
«Мойсей»
У 1905 році були заплановані й почали проводитися наукові курси, щось на зразок пересувного університету. На чолі тих курсів стояли Іван Франко, Михайло Грушевський і Товариство імені Тараса Шевченка. Головний організатор курсів у Києві Чикаленко приїхав до Львова з цілою родиною. Ганна Франко-Ключко згадувала: «Приїхало багато студентів, студенток, а також старших. Відкликнулася і галицька студентська молодь і забажала брати участь в тих небувалих курсах. Головні й найцікавіші за змістом були лекції Івана Франка. Він давав широкі знання, вмів зацікавити й захопити слухачів, його виклади були показником, що він міг би був дати, бувши професором університету. Цей курс тривав кілька тижнів. До нас дуже часто заходили студенти і студентки на приватні розмови з татом.
Це, здається, був єдиний щасливий момент в житті тата, коли його оцінено, коли він бачив пошану і признання громадянства й молоді, коли його слухали з захопленням і з подивом. <…>
На жаль, таких курсів не повторено. На Наддніпрянщині знов прийшла до голосу чорна сотня – ще більші утиски, переслідування, арешти й депортації на Сибір посипалися на голови свідомих українських громадян. Ус е притихло. Змагання за власний університет залишилися змаганням на будучі роки».
У 1905 році була написана поема «Мойсей».
Поемою «Мойсей» як вершинним твором Іван Франко немовби звітував перед своїм народом, а тому її справедливо вважають набутком усього творчого життя письменника, його знаменитим поетичним епілогом.
Літературна історія Франкового «Мойсея» складна і довготривала. Над поемою він працював більш ніж півроку (з січня до липня 1905 року), а виношував задум майже тридцять років.
Історія виникнення прологу до «Мойсея» у франкознавстві відома зі спогадів М. Мочульського. Пролог написаний після того, як поема була вже завершена й текст її набраний. Вийшло щось подібне, як із Шевченковими «Гайдамаками»: «по мові – передмова».
Появі славнозвісного прологу до Франкового «Мойсея» українська література завдячує випадковим обставинам. М. Мочульський у спогадах писав: «Я був з поетом у друкарні саме тоді, коли кінчався друк “Мойсея”. Зажурений управитель друкарні К. Беднарський показав поетові, що на початку надрукованої поеми лишається кілька незадрукованих сторінок, і радив написати вступне слово. Поет подивився на білі сторінки і сказав спокійно: “Добре, добре, я щось напишу і принесу”. І приніс на другий день відомий пролог». Дата його написання – 20 липня 1905 року.
