Іван Франко - Панасенко Т. М. (серия книг .txt) 📗
Збирання грибів і ягід також захоплювало письменника. Своїми знаннями він з радістю ділився з дітьми: «Ми дуже радо йшли з татом збирати гриби, – згадувала Ганна Франко-Ключко, – й незабаром, під його наглядом і за його вказівками, навчилися розрізняти всі види грибів. Ми викрикували з захоплення, коли нам попадав якийсь гриб, бігли до тата похвалитися ним, а тато розглядав, чи це їстівний гриб, бо ми не раз у запалі збирали і «псючки» – гриби неїстівні. Наповнивши кошики й мішечки грибами, ми повертались додому й засідали до чищення під уважним оком тата. Він іще раз переглядав усі гриби, частину тут же варила мама на вечерю; присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата. Решту грибів краяли на пластинки, нанизували на нитку й сушили на сонці на зиму.
Із назбираних ягід, малини і ожини мама варила надзвичайно смачні варення, запас на зиму, так необхідний нам, мешканцям міста».
Власна оселя
Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вулиця Понінського, 4). Зі спогадів Ганни Франко-Ключко: «Великою подією в нашому родинному житті було рішення наших батьків купити кусочок землі і побудувати свою власну хату. В цьому мала помогти мама.
Мама продала свої цінні папери, і за ці гроші побудовано віллу при вул. Понінського, тепер – Франка, ч. 4. На оплату землі під хату тато затягнув позику-іпотеку на 5 тисяч. Ту іпотеку докінчив сплачувати брат Тарас, по смерті тата. Будовою хати завідувала мама, але будова, на жаль, не велася так, як того мама і тато собі бажали. План зробив інженер, але саму будову перебрав підприємець, який хотів на будові добре заробити. Замість доброго матеріалу постачав матеріал поганий, де міг, крав і ошукував. Мама, бачачи це все, приходила додому сильно подражнена і знесилена вічними торгами і сварками з нечесним майстром. Усе ж таки хату побудовано, викінчено і на посвячення хати зійшлися до нас татові приятелі і знайомі. Тато був веселий і щасливий, бо ж власна хата дає людині стабільність і скріплює її самопочуття. Ця гостина залишилася пам’ятною і для нас, дітей, бо властиво, це була остання таки гостина у нас, де зійшлося більше товариство, сиділи за багато і гарно накритим столом, велися веселі гутірки.
Наступного дня ми перевезлися до нашої хати. Це була така радісна хвиля для нашої родини! Тато з моїми братами помогали переносити меблі і речі, було багато веселості, жартів і сміху. З особливою увагою тато відносився до скринь з книжками, що були надзвичайно тяжкі. Ті скрині заносили робітники до одної з кімнат, що пізніше стала татовою книгозбірнею. По перенесенні всіх меблів і речей тато запросив робітників на почастунок, а по їхньому відході ми всі взялися розставляти меблі і приводити все до порядку.
Коли тато замкнув вхідні, тяжкі, дубові двері, обернувся до мами, поцілував її і сказав: “Ну, мама, ми тепер у власній хаті”.
Здавалося, що коли сповниться татова мрія: мати свою власну хату, то й життя наше в тім маленькім раю стане легше, відрадніше – щасливе.
Радіючи власною хатою, тато находив бажаний відпочинок, уліпшуючи, прикрашуючи хату. Кругом хати насадив яблуні, груші і вишні, а попри стежки – корчі порічок, аґрусу та малини. Перед вікнами я дістала місце на квітник, і весною, коли все зазеленіло і зацвіло, – це був справжній малий рай».
У помешканні родини було 7 кімнат. З головного входу, через великий передпокій, прямо був вхід до бібліотеки, поруч велика кімната, призначена для вітальні. Одна з кімнат була їдальнею, що була дуже скромно влаштована – у центрі кімнати стояв стіл і крісла. Інші чотири служили за спальні: Івана Франка й Андрія, дружини й Ганни, Тараса, Петра. Як згадувала Ганна, спальні були майже не влаштовані, там стояли залізні ліжка з солом’яними сінниками, столи, шафи – і все. Єдина «багата» спальня була у них з матір’ю, бо там були меблі, вивезені Ольгою Федорівною з Києва, килими.
Ганна Франко-Ключко писала у спогадах про батька: «Тато не тільки любив оповідати нам про звірят і представляти їх, як істоти думаючі, що живуть між собою майже людським життям, але він сам ставився до всіх звірят з надзвичайною любов’ю і ніжністю.
Особливо користувалися його опікою бідні сирітки, звірята без дому і захисту, немічні й каліки. У нас, немов у звірячій клініці, постійно перебували: або голодна задрипана кицька, яку тато знайшов холодного дощового вечора десь під плотом і приніс нагріти і нагодувати, або цуценя напівзамерзле, або пташеня з перебитим крильцем. Усі ці звірята під його ніжною опікою приходили до себе й набирали якихось надзвичайних прикмет і здібностей. Так, великий жовтий кіт із зеленими очима, що його ми трохи побоювалися, сприятелювався тільки з татом, і як тільки тато сідав за стіл писати, лягав у тата на карку і муркотів голосно якимсь дивним муркотінням, особливо вечором і вночі. Ворона стала освоєною і надзвичайно розумною та залюбки вчилася різних штучок. Цю любов до звірят передав тато і нам. Під впливом татових оповідань звірята були для нас істотами, рівними нам, нашими приятелями, товаришами наших іграшок, повірниками в наших радощах і горі». У 1903 році з’явилися друком зібрані Іваном Франком казки для дітей «Коли ще звірі говорили».
Книжки
Щонайменше раз на тиждень Іван Франко заходив у книгарні. В деяких із них мав «особистий рахунок», бував у антикварів Бодека та Ігеля, де знаходив часто не один раритет. Іван Франко не любив позичати книжок у друзів і знайомих: читаючи, робив помітки на полях. Не дуже охоче позичав свої книжки. Зібравши одну з найцікавіших приватних книгозбірень, І. Франко казав, що коли йому захочеться вночі знайти книгу в темряві, щоб покласти її на столі для роботи, він робить це безпомильно. Разом з тим І. Франко не дбав про колекціонування власних видань, не любив писати присвяти на книгах, хіба що закордонним письменникам з подякою за якусь послугу. Через це книжок з автографом І. Франка залишилося мало. «Коли ви маєте час читати книжки?» – часто питали його. «А я й не маю його, – відповідав письменник, – добре, що книжки мають свій запах. Я часто не читаю їх, а нюхаю».
Дочка Івана Франка писала: «Шафи, повні книжок, значення яких ми ще не розуміли, притягали магнетично нашу увагу, особливо ті з золотими оправами і чудовими малюнками всередині. Ці книжки не раз розгортав тато перед нами, і ми не могли досить надивитися на розмальовані яркими красками образи та ілюстрації. Це були книжки з середньовічних часів. Були образки королів і королев у яскравих багатих строях, війська в шоломах, замків і пишно прибраних двораків, але найбільше притягаючі були сцени з підземних пивниць, де карались нещасні жертви.
Та ці книжки лиш дуже рідко дозволяв нам тато оглядати, і то тільки тоді, коли спершу нам ретельно помили рученята й личка; тим більша була насолода оглядати книжки, після неприємної процедури миття».
Щоденна праця
Як відомо, Іван Франко був одним із перших професійних письменників, які заробляли собі на хліб пером, через що особливе значення мав для письменника розпорядок робочого дня. Лягав він пізно, а вставав найпізніше о 9-й ранку.
Виходив на прогулянку, після чого брався до термінової роботи, за одним присідом невтомно міг працювати 5—6 годин. Близько 10—11-ї години Іван Франко робив прогулянку від своєї хати до вулиці Чарнецького, на якій містилася редакція «Літературно-наукового вісника», «Записок наукового товариства імені Шевченка» та «Українсько-руської видавничої спілки». Там він здебільшого проводив цілий день, редагуючи й коригуючи рукописи, беручи участь у засіданнях. Часто заходив по дорозі в бібліотеку «Осолінеум» або Народного дому. Близько 2-ї години І. Франко повертався додому на обід. Післяобіднього відпочинку І. Франко не визнавав. Писав він здебільшого до 4-ї, 5-ї години, тоді знову повторював свій шлях або йшов чи по вулиці Баторія, чи по Академічній (тепер проспект Шевченка). На вулиці Баторія були букіністичні книгарні, де Іван Франко любив затримуватися. Коли мав вільну хвилину, відвідував кав’ярні, спершу Шнайдера, тоді «Монополь» (на площі Міцкевича). Тут перечитував газети і журнали, виписував факти, іноді починав статтю, пив каву, спілкувався із знайомими. Можна було прийти в певний час і застати в кав’ярні письменника – його столик був у близькому сусідстві з газетною шафкою. Надвечір І. Франко повертався додому. Нічною порою йому найкраще працювалося. Повертаючись додому, Іван Франко в останній крамниці на вулиці, що вела додому, купував буханець хліба, а вечірня праця його тяглася до 1—2-ї години ночі. Дочка згадувала у спогадах: «Тато писав не тільки цілими днями, але й цілими ночами, коли він мав спокій від нас – гамірливої, непосидющої дітвори. Про це я довідалася вперше, як однієї ночі заболів у мене зуб. Я пробудилася з плачем, до мене прийшла мама, взяла мене на руки і понесла в татову кімнату. Тато сидів за столом і писав. На столі стояла лампа з зеленим абажуром і кидала лагідне світло на папери, розкидані на столі, на його схилене над столом лице. Почувши мій плач, він відклав перо і взяв мене на руки. Зараз переді мною опинилася книжка з золотими обкладинками. Тато показував мені чарівні малюнки, пояснював їх і оповідав про них веселі речі, так що моє личко випогодилось, сльози перестали капати, я почала сміятися, забувши про зуб. Ще до того поміг цукерок у золотистім папері, що його тато витягнув з шухляди. Я затиснула цукерок в кулачок, бо їсти його не сміла, щоб зуб знов не розболівся, схилила голову на груди тата й щаслива заснула.
