Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Коли гра закінчилася, король побажав мені на добраніч. Я пройшов через ті самі безлюдні темні зали, якими йшов напередодні, тими самими сходами, тими самими дворами, мимо тієї самої варти і, спустившись по схилу пагорба, довго блукав темними вулицями, поки дістався до заїжджого двору. Карл X залишався в ув’язненні серед чорного громаддя, яке я покинув: неможливо описати, яка сумна його самотня старість.

9

Трійця. – Герцог де Блакас

Після обіду о сьомій годині вечора я вирушив до короля; я зустрів там усіх нещодавніх осіб, окрім герцога Бордоського, який прихворів після недільних відвідин церкви. Король напівлежав на канапі, Mademoiselle сиділа на стільці прямо перед ним, і Карл X, погладжуючи онучку по руці, розповідав їй різні історії. Юна принцеса слухала уважно: коли я увійшов, вона поглянула на мене з усмішкою розважливої особи, ніби кажучи: «Нічого не вдієш, доводиться розважати дідуся».

– Шатобріане, – вигукнув король, – чому ви не прийшли вчора?

– Ваша Величносте, я надто пізно дізнався, що ви робите мені честь, запрошуючи мене до обіду; крім того, на Трійцю мені не дозволено бачити Вашу Величність.

– Чому це? – запитав король.

– Ваша Величносте, рівно дев’ять років тому на Трійцю я прийшов засвідчити вам мою пошану, але мене не пустили.

Карл X, здавалося, схвилювався:

– З празького замку вас не проженуть.

– Так, Ваша Величносте, бо я не бачу тут тих відданих слуг, які випровадили мене за часів процвітання.

Віст почався, а день закінчився.

Після партії я віддав візит герцогові де Блакасу. «Король, – сказав він, – хоче, щоб ми поговорили». Я відповів, що, оскільки король не визнав за потрібне скликати раду, перед якою я міг би викласти свої ідеї щодо майбутнього Франції та повноліття герцога Бордоського, мені сказати нічого. «У Його Величності більше немає ради, – відпарирував пан де Блакас з деренчливим смішком і самовдоволено поглянув на мене, – у нього є тільки я, тільки я».

Обер-гофмейстер має про себе найвищу думку – хвороба всіх французів. Якщо послухати його, то він всезнаючий і всемогутній; він видав заміж герцогиню Беррійську, він розпоряджається королями, він водить за носа Меттерніха, він тримає за петельки Нессельроде, він править Італією, він викарбував своє ім’я на обеліску в Римі, у нього в кишені ключі від конклавів, три останні папи зобов’язані йому своїм сходженням на папський престол; він так добре знає суспільну думку, він так добре розміряє своє честолюбство зі своїми можливостями, що, супроводжуючи пані герцогиню Беррійську, виклопотав собі грамоту, що призначає його головою регентської ради, прем’єр-міністром і міністром закордонних справ! Ось яке розуміння цих нещасних про нинішню Францію і нинішню добу.

Але ж пан де Блакас найрозумніший і найпоміркованіший з усієї зграї. У розмові він тримається розсудливо; він ніколи не заходить у суперечку: «Ви гадаєте? Я ще вчора говорив те саме. Ми з вами думаємо абсолютно однаково!» Залежне становище йому обридло; він стомився від справ, він мріє жити в якому-небудь забутому Богом куточку і спочити там у бозі далеко від світу. Що до його впливу на Карла X, про це не варто й говорити; всі думають, ніби він підкорив собі короля: помилкова думка! Він безсилий хоч би чого добитися від короля. Король не слухає його; вранці він щось відкидає, увечері приймає, не пояснюючи, чому змінив думку, і т. ін. Коли пан де Блакас розповідає вам свої байки, він говорить правду, бо він ніколи не суперечить королю, але він говорить не всю правду, бо він вселяє Карлу X тільки ті волевиявлення, які відповідають бажанням короля.

До того ж пан де Блакас знає, що таке відвага і честь; він не позбавлений великодушності, його вирізняють відданість і вірність. Обертаючись у вищому світі, він перейняв звички аристократів. Він родовитий; він походить з бідного, але старовинного роду, що відзначався в поезії і в ратних подвигах. Його манірні манери, самовпевненість, строге дотримання етикету допомагають його панам зберігати благородство, яке так легко втратити в нещасті: в усякому разі, у празькому музеї негнучкий обладунок підтримує в стоячому положенні тіло, яке інакше упало б на землю. Пан де Блакас у міру діяльний, він швидко справляється зі своїми щоденними обов’язками; він любить порядок і точність. Він – знавець деяких царин археології, позбавлений уяви аматор мистецтва і холоднокровний розпусник; схвилювати його не в змозі навіть його власні пристрасті; така незворушність була б гідністю для державного мужа, якби не виникала виключно з віри у власний геній, але геній цей подібної віри не заслуговує: у його власнику, так само, як у співвітчизнику герцога де Блакаса Лавалетті, герцогу д’Еперноні, відчувається вельможа-невдаха.

Реставрація або настане, або не настане; якщо реставрація відбудеться, пан де Блакас здобуде посади і почесті; якщо реставрації не відбудеться, обер-гофмейстер залишиться зі своїм статком, що зберігається майже цілком поза межами Франції; Карл X і Людовік XIX помруть, а він, пан де Блакас, постаріє: діти його не покинуть принца-вигнанця: їм забезпечене звання знатних чужоземців при чужоземних дворах: слава Господу і всім діянням його!

Таким чином, виходить, що революція, яка піднесла і скинула Бонапарта, дала багатство панові де Блакасу: не те, так друге. Пан де Блакас з його кам’яним обличчям, витягнутим і безбарвним, – могильник монархії; він ховав її в Хартвеллі, він ховав її в Генті, він ще раз поховав її в Единбурзі і ховатиме у Празі чи в будь-якому іншому місці; він вічно охороняє останки найясніших небіжчиків, як селяни, що живуть біля моря, вічно підбирають уламки потерпілих від морської стихії кораблів, які море викидає на берег.

13

Що я залишаю у Празі

Я їхав до Праги у великій тривозі. Я говорив собі: часто для того, щоб занапастити нас, Богу досить буває звірити нам наші власні долі; Бог творить ради людей чудеса, але потім дає людям діяти самостійно, бо інакше йому довелося б правити во плоті, люди ж псують плоди його чудес. Злочин не завжди карається на цьому світі: провина карається завжди. Злочин має ту ж нескінченну і загальну природу, що й людина; суть його відома тільки небу, воно ж часом і вершить над злочинцем свій суд. Інша річ – дрібні й випадкові помилки; вони підлягають розгляду недалекого земного правосуддя: тому немає нічого неможливого в тому, щоб люди суворо покарали останні прорахунки монархії.

Я говорив собі й інше: королівські родини не раз робили непоправні помилки, перейнявшись хибними уявленнями про свою природу: вони то вважають себе особами божественними і винятковими, то бачать у собі простих смертних і приватних осіб; залежно від обставин вони ставлять себе то понад загальний закон, то в його рамки. Якщо вони порушують політичні установи, то стверджують, що мають на це право, бо вони – джерело закону і їх ніяк не можна судити за загальними мірками. Якщо вони помиляються в домашньому побуті, наприклад, дають спадкоємцеві трону небезпечне виховання, то на всі заперечення відповідають: «Приватна особа може поводитися зі своїми дітьми, як їй заманеться, а нам що – це не дозволено?»

Так, вам це не дозволено: ви не боги, але ви й не приватні особи, ви – люди суспільні, ви належите суспільству. Промахи короля згубні не тільки для королівської влади, вони обертаються проти країни в цілому: король оступається і йде геть, але хіба може піти цілий народ? Адже він теж чутливий до болю; хіба люди, що зберегли вірність відсутній монархії, жертви власної честі, не знищують свою кар’єру, хіба не накликають переслідування на своїх близьких, хіба не втрачають волю, хіба не ризикують життям? Повторюю ще раз: королівська влада – зовсім не приватна власність, це надбання загальне, неподільне; від міцності трону залежить життя всіх людей. Я боявся, що тривоги, неминучі в нещасті, заступлять від монарха ці істини і він нічого не зробить, щоб вчасно до них повернутися.