Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Та все ж є одна річ, яка чарує мене в німецькому народі, – це релігійне почуття. Якби я не почував такої великої втоми, я не сидів би на заїжджому дворі в Ніттенау над сторінками цього щоденника, а пішов би за цими чоловіками, жінками, дітьми до храму, куди кличуть їх дзвони. Я став би навколішки серед натовпу єдиновірців і злився з ним. Чи настане день, коли філософи у своєму філософічному храмі благословлять заїжджого побратима і піднесуть разом з цим чужоземцем молитву Богу, відносно якого вони й дотепер не можуть дійти згоди? Чотки кюре надійніші: я вибираю їх.
‹Шатобріан приїжджає у Вальдмюнхен, на кордон з Австрією; оскільки з метою конспірації він вирушив у подорож зі своїм старим дипломатичним паспортом, не завіреним у посольстві Австрії в Парижі, митник не пропускає його; Шатобріан звертається з листом до намісника Богемії графа фон Хотека і через два дні отримує від нього дозвіл на в’їзд до Австрії›
Книга тридцять восьма
‹24 травня 1833 року Шатобріан прибуває до Праги й одразу прямує у Градчанський замок, де король дає йому коротку аудієнцію; назавтра він бачиться в замку з дітьми герцогині Беррійської: юним королем та його старшою сестрою – Mademoiselle (неперекладний придворний титул): «Mademoiselle одразу сказала мені: «О! Генріх сьогодні вранці поводився так безглуздо: він злякався. Дідусь нам сказав: «Відгадайте, кого ви побачите завтра – це велика людина!» Ми сказали: «Невже це імператор?» – «Ні», – відповів дідусь. Ми намагалися вгадати, але у нас нічого не виходило. Тоді він каже: «Це пан віконт де Шатобріан». Я ляснула себе по лобі – як же я не здогадалася!»›
3
Розмова з королем
О другій годині я повернувся в замок, і пан де Блакас, як допіру, провів мене до короля. Карл X прийняв мене із звичайною привітністю й вишуканою легкістю манер, особливо чудовою в його віці. Він знову всадовив мене за маленький столик. Ось детальний виклад нашої розмови: «Ваша Величносте, пані герцогиня прислала мене до вас і доручила передати лист пані дружині дофіна. Я не знаю, що міститься в цьому листі, хоча він і не запечатаний; як і лист до дітей, він написаний симпатичним чорнилом. Але в двох моїх вірчих грамотах, одній відкритій, іншій конфіденційній, Марія Кароліна пояснила мені свої наміри. На час свого полонення вона, як я вже доповідав учора Вашій Величності, довіряє своїх дітей особливому піклуванню пані дружини дофіна. Крім того, пані герцогиня Беррійська доручає мені подати їй звіт про виховання Генріха V, іменованого тут герцогом Бордоським. Нарешті, пані герцогиня Беррійська повідомляє, що вона взяла таємний шлюб з графом Гектором Луккезі-Паллі, нащадком вельможного роду. Таємні шлюби не позбавляють принцес їхніх прав, тому є чимало прикладів. Пані герцогиня Беррійська просить зберегти за нею титул французької принцеси, дозволити їй залишитися регентшею та опікункою сина. Коли вона вийде на волю, то має намір приїхати до Праги, щоб обійняти своїх дітей і вклонитися Вашій Величності».
Відповідь короля була сувора. Я сяк-так відбивав його докори.
«Прошу вибачити, Ваша Величносте, але мені здається, що вам вселили упередження: пан де Блакас, мабуть, недруг моєї найяснішої клієнтки».
Карл X урвав мене: «Ні; це вона незлюбила його за те, що він заважав їй робити дурниці, перешкоджав її божевільним затіям». – «Не кожному дано, – відповів я, – робити подібні дурниці: Генріх IV, подібно до пані герцогині, боровся за свої права, часто, як і вона, не маючи досить сили».
«Ваша Величносте, – провадив далі я, – ви не хочете, щоб пані герцогиня Беррійська залишалася французькою принцесою: вона залишиться нею всупереч вашій волі; весь світ завжди зватиме її герцогиня Беррійська, героїчна мати Генріха V; її безстрашність і страждання переважують усе; ви не можете стати на бік її ворогів; ви не можете, уподібнившись до герцога Орлеанського, бажати загибелі одразу і дітям і матері: невже вам так важко пробачити жінці її славу?»
«Ну що ж, пане посол, – сказав король, добродушно підкресливши останні слова, – хай пані герцогиня Беррійська вирушає до Палермо, хай, не таючись, оселиться там зі своїм чоловіком, тоді дітям скажуть, що їхня мати вийшла заміж, і вона приїде їх обійняти».
Я відчув, що багато чого досяг; я виконав три чверті наміченого: добився збереження титулу і права на більш-менш швидкий приїзд до Праги; певний, що в решті мені допоможе пані дружина дофіна, я змінив тему розмови. Маючи справу з людьми впертими, не варто поспішати: бажаючи отримати у них все одразу, можна залишитися ні з чим.
Я перейшов до того, як треба виховувати принца для майбутнього: тут я не зустрів великого розуміння. Релігія зробила Карла X відлюдьком: розум його недоступний свіжим віянням. Я докинув кілька слів про обдарованість пана де Барранда і бездарність пана де Дамаса. Король сказав: «Пан де Барранд – людина освічена, але самому йому не впоратись; він був запрошений, щоб учити герцога Бордоського точних наук, а викладає все: історію, географію, латину. Я покликав абата Маккарті, щоб він узяв частину предметів на себе; він помер: я звернув свій погляд на іншого викладача; він незабаром прибуде».
Ці слова змусили мене затремтіти, бо новий викладач напевно належав до єзуїтського ордену: на місце одного єзуїта покликали іншого. Тільки те, що Карлу X спало на думку приставити сьогодні до Генріха V послідовника Лойоли, прирікало королівський рід на неминучу поразку.
Коли я отямився від подиву, я мовив: «Чи не боїться Ваша Величність, що суспільна думка засудить звернення до ордену прославленого, але обмовленого?»
Король вигукнув: «Як! невже вони все ще воюють з єзуїтами?»
Я розповів королю про вибори і про бажання роялістів дізнатися його волю. Король відповів: «Я не можу сказати людині: «Складіть присягу, огидну вашій совісті». Ті, хто вважають своїм обов’язком скласти таку присягу, керуються, не заперечую, добрими намірами. Я, друже мій, ставлюся до людей без упередження; мені не важливо, що вони робили в минулому, якщо нині вони щиро хочуть служити Франції і законній монархії. Республіканці написали мені в Единбурґ; що до їхніх особистих домагань, я готовий був задовольнити їх геть усі, але вони хотіли нав’язати мені умови правління – їх я відкинув. Я ніколи не поступлюся принципами; я хочу залишити моєму внукові трон міцніший, ніж мій власний. Чи мають французи сьогодні більше щастя і свободи, ніж за часів мого правління? Чи платять вони менше податків? Франція – просто дійна корова! Якби я дозволив собі чверть того, що дозволяє собі пан герцог Орлеанський, який зчинився б галас! Скільки проклять упало б на мою голову! Змовники готувалися скинути мене, вони в цьому зазналися: я хотів захистити себе…»
Король замовк, немов заплутавшись у думках, що обсіли його голову, і боячись образити мене.
Все це правильно, але що розумів Карл X під принципами? чи усвідомлював він причину справжніх чи уявних змов, що мали на меті покласти край його правлінню? Він помовчав, потім заговорив знову: «Як поживають ваші друзі Бертени? У них, самі знаєте, немає причин скаржитися на мене: вони не жаліють вигнанця, який не зробив їм ніякого зла, принаймні наскільки мені відомо. Але, мій любий, я ні на кого не серджуся, кожен чинить на свій розсуд».
Бачачи його м’якосердя, цю християнську смиренність вигнаного й обмовленого короля, я не міг стримати сліз. Я хотів сказати кілька слів про Луї-Філіпа. «Ах! – відповів король. – Герцог Орлеанський… він розсудив… чого ви хочете?… Такі люди». Жодного гіркого слова, жодного докору, жодної скарги не зронив тричі вигнаний старець. Але ж рука француза відтяла голову його братові і встромила кинджал у серце його сина; як забути діяння цієї руки, що не знала пощади!
Я від щирого серця і з неприхованим хвилюванням похвалив короля. Я запитав, чи не збирається він припинити всі таємні стосунки, дати відставку всім комісарам, що ось уже сорок років дурять законну монархію. Король запевнив мене, що вирішив покласти край цим безпорадним чварам; він вже вибрав, сказав він, кількох серйозних людей, у тому числі й мене, щоб утворити у Франції свого роду раду, яка б інформувала його про справжній стан справ. Подробиці я мав дізнатися від пана де Блакаса. Я попросив Карла X, щоб він зібрав своїх людей і вислухав мене разом з ними; він одіслав мене до пана де Блакаса.
