Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Я любив своє творіння більше, ніж Пігмаліон свою статую, але чим я міг зачарувати свою Галатею? Не знаходячи в собі необхідних достоїнств, я щедро вигадував їх. Я скакав верхи, як Кастор і Поллукс, грав на лірі, як Аполлон, володів зброєю краще за Марса: уявляючи себе героєм роману чи великим мужем старовини, я громадив вигадку на вигадку! Тіні дівчат Морвена, султанші Багдада і Ґренади, власниці старих замків; купальні, пахощі, танці, розкошування Азії – мов од помаху чарівної палички, все підкорялось мені.
Ось іде юна королева, убрана в діаманти і квіти (це теж моя сильфіда); вона чекає мене опівночі, під покровом апельсинових дерев, у галереях палацу, омиваного морськими хвилями, на запашному березі Неаполя або Мессіни, під небом кохання, пронизаним світлом Ендіміонового світила; вона йде до мене, статуя Праксителя, серед непорушних скульптур, блідих картин і фресок, що безмовно біліють у місячнім сяйві: тихий шурхіт її поквапливих кроків по мармуровій мозаїці зливається з рокотанням хвиль. Ревнивий король чатує на нас. Я падаю до ніг володарки Еннських рівнин; волосся її розвівається за вітром і шовковими хвилями спадає по моєму чолу, коли вона схиляє до мене свою шістнадцятилітню голівку і торкається рукою моїх грудей, що тремтять від поваги і сластолюбства.
Коли, повертаючись від мрії до дійсності, я знову відчував себе бідним маленьким бретонцем, непомітним, безславним, непоказним, безталанним, непривабливим, змушеним ледве животіти у невідомості, не сміючи сподіватися на кохання бодай котроїсь жінки, мене охоплював розпач: я не наважувався підвести очей на сяйливий образ, що вічно супроводив мене.
11
Два роки марень. – Заняття і химери
У цьому маренні я прожив аж два роки, розвинувши здібності своєї душі до надзвичайної міри. Раніше я говорив мало, тепер взагалі перестав говорити; раніше час від часу сідав за книжки, тепер зовсім закинув підручники; я ще дужче полюбив самотність. Я виявляв усі ознаки палкої пристрасті: очі мої запали, я худнув, утратив сон, був неуважний, засмучений, запальний, нелюдимий. Я проводив дні дико, дивно, безглуздо, а проте чарівно.
На північ од замку простягалися ланди, устелені священними каменями друїдів; коли сонце заходило, я приходив і сідав на один з них. Позолочені крони дерев, пишнота землі, вечірня зірка, що мерехтіла крізь рожеві хмари, повертали мене до моїх марень: я хотів би насолоджуватися цим видовищем разом з ідеальним створінням, предметом моїх бажань. Я подумки стежив за денним світилом; я довіряв його турботам свою красуню, щоб весь світ поклонився її світосяйному блиску. Вечірній вітер, що рвав павутину з трави, вересовий жайворонок, що сідав на камінь, кликали мене до дійсності: я повертався в замок зі стисненим серцем і засмученим виглядом.
У непогожі літні дні я піднімався на високу західну вежу. Гуркіт грому над покрівлею замку, потоки дощу, що з ревом спадали на гостроверхі дахи, блискавиці, що пронизували хмару й обпалювали електричним розрядом мідні флюгери, збуджували мій ентузіазм: подібно до Ісмена на фортечних стінах Єрусалима, я накликав бурю; я сподівався, що вона принесе мені Арміду.
Якщо ж небо було ясним, я простував до Великої алеї, за якою розлягалися луки, розділені живоплотом. Я влаштував собі гніздечко в гіллі однієї з верб: там, відрізаний від неба і землі, в оточенні кропив’янок, я годинами розкошував поруч своєї німфи. Образ її був для мене невіддільний від весняних ночей, напоєних свіжістю роси, зітханнями солов’я і шепотом вітру.
Бувало й так, що я йшов безлюдною дорогою, річковим берегом, омиваним хвилею і всіяним квітами; я вбирав шерехи, що порушували тишу пустельних місць, наслухав кожне дерево; мені здавалося, ніби я чую, як співає місячне світло в лісах: я хотів вилити свою радість, але слова вмирали у мене на вустах. Моя богиня вчувалася мені в переливах далекого голосу, у тремтінні струн арфи, у м’якому звукові ріжка і співучої мелодії гармонії. Не перелічуватиму всіх чудових подорожей, які я здійснював з квіткою мого кохання; не розповідатиму, як рука до руки ми відвідували славнозвісні руїни Венеції, Риму, Афін, Єрусалима, Мемфіса, Карфагена; як перетинали моря, як тішилися щастям під пальмами Отаїті, у запашних гаях Амбуана і Тідора, як піднімалися на вершину Гімалаїв, де прокидається зоря, як спускалися священними річками, що несуть свої повні води повз пагоди із золотими кулями, як спали на берегах Гангу, тим часом як бенгалець, вилізши на щоглу бамбукового човна, співав свою індійську баркаролу.
Я забував і землю і небо; найменше хвилювало мене небо, та якщо я вже не звертав до нього свої благання, воно чуло голос мого таємного болю, бо я страждав, а страждання волають до Бога.
12
Мої осінні радощі
Що похмурішою ставала погода, то співзвучнішою була вона моєму настрою: зима, утрудняючи сполучення, відрізує сільських мешканців од світу; чим далі від людей, тим безпечніше.
Осінні картини сповнені етичного сенсу: листя падає, немов наші роки, квіти в’януть, немов наші дні, хмари біжать, немов наші ілюзії, світло згасає, немов наш розум, сонце остигає, немов наша любов, річки завмирають, немов наше життя, – осіння природа пов’язана таємними нитками з людською долею.
Я з невимовною радістю чекав повернення непогожої пори, коли відлітають на південь лебеді і припутні, коли ворони збираються на луках біля ставка, а з настанням ночі сідають на найвищі дуби Великої алеї. Якщо увечері на роздоріжжі лісів здіймалася голубувата пара, якщо вітер виспівував свої тужливі пісні і легенди, ворушачи напівзів’ялий мох, я міг цілковито віддаватися своїм природним схильностям. Зустрічаючи орача край поля, я зупинявся, щоб поглянути на цього чоловіка, який виріс під покровом колосків і якого, коли прийде час, скосять разом з ними: орючи лемешем плуга ту землю, що стане його могилою, він змішував свій гарячий піт з крижаним осіннім дощем: борозна, залишена ним, являла собою пам’ятник, якому призначено пережити свого творця. А що ж моя потойбічна перелесниця? Силою свого чарівництва вона переносила мене на береги Нілу і показувала, як засипає єгипетську піраміду той самий пісок, який засипле одного разу армориканську борозну, проведену серед кущів вересу: я радів, що моє ідеальне блаженство непідвладне законам людського буття.
Вечорами я вирушав у самотнє плавання по ставку; човен мій линув серед очеретів і широкого листя латаття. Над ставком, готуючись покинути наші краї, збиралися ластівки. Я жадібно ловив їхній щебет: я слухав їх уважніше, ніж слухав у дитинстві Таверньє розповіді мандрівців. Ластівки пустували на воді у променях призахідного сонця, ганялися за комахами, дружно злітали в небо, немов хотіли випробувати свої крила, знову спускалися на воду, потім сідали на очерет, що майже не гнувся під ними, і наповнювали його зарості своїм неясним гомоном.
13
Заклинання
Спускалася ніч; хвилювалися веретена і мечі очеретів; замовкав пернатий караван деркачів, качок-мандаринок, зимородків, болотяних куликів; хлюпало хвилею озеро, в лісах і болотах вступала у свої права осінь: я витягував своє суденце на суходіл і повертався в замок. Било десяту годину. Увійшовши до себе в кімнату, я вмить настіж відчиняв вікно і, спрямувавши погляд у небо, починав свої заклинання. Я здіймався разом з моєю чарівницею у надхмарну височінь: загорнувшись у її кучері й розмаяну одіж, я з волі ураганів гойдав верховіття дерев, хитав гребені гір або вихором кружляв над морями. Поринаючи у простір, зіходячи з трону Божого до брам безодні, я силою мого кохання правив світами. Чим більшими небезпеками загрожувала мені розбурхана стихія, тим гострішим ставало запаморочливе блаженство. У поривах північного вітру я чув лише стогони сластолюбства; шелестіння дощу запрошувало мене заснути на грудях жінки. Слова, які я звертав до цієї жінки, розбудили б чуттєвість старої й зігріли надмогильний мармур. Недосвідчена і всезнаюча, непорочна і коханка, Єва невинна і Єва грішна, віщунка, що вселяла в мене безумство, вона була осереддям таємниці і пристрасті: я зводив її на вівтар і поклонявся їй. Я гордився тим, що мене люблять, і гордість ця лише посилювала моє почуття. Коли йшла вона – я падав ниць, щоб стелитися під її ногами або цілувати її сліди. Я втрачав розум від її усмішки; я тремтів, чуючи її голос; я знемагав од бажання, ледве доторкнувшись до предмета, якого торкнулась вона. Повітря, видихнуте з її вологих уст, проникало в мене аж до кісток, текло в моїх жилах разом з кров’ю. Єдиний її погляд міг би змусити мене мчатися на край світу; у якій пустелі я не погодився б жити поряд з нею! Вона обернула б левове лігво на палац, і мільйони сторіч не змогли б вичерпати вогонь, що спалював мене.
