Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Чи варто було англійцям підбадьорювати наші останні розрухи? Ніщо не загрожувало їм, і вони могли спокійно займатися своїми внутрішніми чварами. Чи варто було Сент-Джеймському кабінету боятися відділення Ірландії? Ірландія – не що інше, як шлюпка, що йде на буксирі за англійським кораблем: переріжте мотузку, і шлюпка, залишившись на самоті, загубиться у хвилях. Сам лорд Ліверпуль мав похмурі передчуття. Одного разу я обідав у нього: вставши з-за столу, ми розмовляли коло вікна з видом на Темзу; нижче за течією в тумані і диму височіло громаддя міста. Я висловив господареві будинку своє захоплення міцністю англійської монархії, опертої на рівновагу свободи і влади. Поважний лорд простягнув руку у бік міста і промовив: «Що може бути міцного в цих величезних містах? Досить одного великого бунту в Лондоні, і все загине».

Зараз мені здається, ніби добігає кінця моя подорож Англією, подібна до тієї, яку я здійснив колись руїнами Афін, Єрусалима, Мемфіса і Карфагена. Оглядаючи історію Альбіону, згадуючи славнозвісних людей, яких народила англійська земля, і бачачи, як усі вони один за одним йдуть у небуття, я переживаю сумне сум’яття. Що сталося з тими блискучими й бурхливими епохами, коли на землі жили Шекспір і Мільтон, Генріх VIII і Єлизавета, Кромвель і Вільгельм, Пітт і Берк? Усе це в минулому; генії і нікчеми, ненависть і любов, розкіш і вбогість, гнобителі і пригноблені, кати і жертви, королі і народи, – все спить у тиші, все спочиває у праху. Який же жалюгідний наш талан, якщо така доля спостигає найяскравіших представників роду людського, і дух їхній, привид старих часів, ходить серед нащадків, позбавлений власного буття і несвідомий того, чи жив він коли-небудь!

Скільки разів протягом якоїсь сотні років Англію руйнували! Скільки революцій довелося їй пережити, поки настала пора найбільшої і найглибшої революції, дія якої триватиме і в майбутньому! Я бачив прославлений британський парламент у пору його розквіту: що станеться з ним? Я бачив Англію в пору, коли в ній панували старовинні звичаї і старовинне благоденство: самотні церкви з дзвіницями, сільські кладовища Ґрея, вузькі піщані стежки, луки, де пасуться корови, вересові зарості, де повно овець, парки, замки, міста, рідкісні ліси, рідкісні птахи і морський вітер – ось що таке стара Англія. Як сильне відрізнялася вона від Андалузії, де серед алое і пальм, у руїнах мавританського палацу, що навівають солодку млість, я зустрів стародавніх християн і юне кохання.

Як сильно відрізнялася Англія від Римської Кампанії, чиї чари нездоланно ваблять мене до себе; які несхожі були її хвилі на ті, що омивають мис, де Платон розмовляв з учнями, – Суніон, де я чув пісню коника, який марно благав Мінерву повернути йому вогнище присвяченого їй храму; але й така, оточена кораблями, вкрита стадами і сповнена шанобливого схиляння перед своїми славнозвісними людьми, Англія залишалася чарівною і грізною.

Нині над луками стелеться чорний дим заводів і фабрик, стежки перетворилися на залізничні колії, якими замість Мільтона і Шекспіра мандрують парові котли. Розсадники наук, Оксфорд і Кембрідж, порожніють: їхні безлюдні коледжі і готичні каплиці справляють гнітюче враження; у їхніх монастирях поряд із середньовічними надгробками спочивають у невідомості мармурові аннали стародавніх народів Греції – руїни під покровом руїн.

Цим пам’ятникам, приреченим на забуття, я присвячував свої дні, переживаючи весну, що знов повернулася до мене; я повторно прощався з юністю на тих самих берегах, де колись розлучився з нею: несподівано, подібна до світила, яке наперекір бігу часу піднялося серед ночі й розвіяло похмурий морок, переді мною з’явилася Шарлотта. Якщо я ще не надто вас утомив, відшукайте в моїх «Записках» розповідь про враження, яке справила на мене раптова зустріч з цією жінкою в 1822 році. У ті давні часи, коли вона вирізняла мене, я ще не був знайомий з численними англійками, які оточили мене роки по тому, коли я став славетний і могутній: їхні почесті виявилися такі ж швидкоплинні, як моє щасливе життя. Сьогодні, коли аж шістнадцять років відокремлюють мене від тієї пори, коли я був послом у Лондоні, коли я пережив стільки нових утрат, погляди мої знову звертаються до дочки країни, де з’явилися на світ Дездемона і Джульєтта: відтепер пам’ять моя, що зберігає її образ, веде відлік від того дня, коли її несподівана поява воскресила минуле в моєму серці. Подібно до нового Епіменіда, який прокинувся від довгого сну, я упиваюся поглядом у маяк, що сяє тим яскравіше, що всі інші вогні давно згасли – всі, за винятком одного-єдиного, чиє світло не згасне і після моєї смерті.

Мою розповідь про Шарлотту ще не закінчено: з частиною своєї родини вона відвідала мене у Франції в 1823 році, коли я був міністром. У ту пору увагу мою цілком поглинула війна, покликана вирішити долю французької монархії, і така непоясненна нікчемність людської природи, що голосу моєму, очевидно, чогось бракувало: в усякому разі, перед від’їздом до Англії Шарлотта написала мені листа, сповненого образи за мій холодний прийом. Я не наважився ні відповісти їй, ані відіслати назад ті начерки, які вона вручила мені і які я пообіцяв повернути з продовженням. Якби вона насправді мала серйозні підстави ображатися, я кинув би у вогонь свою розповідь про перше моє перебування на іншому березі Ла-Маншу.

Мені не раз приходила до голови думка поїхати до Англії і з’ясувати правду, але хіба я, нездатний знайти сили навіть для того, щоб відвідати рідні скелі, серед яких я заповідав поховати себе, можу повернутися туди? Нині я боюся сильних відчуттів: віднявши у мене юні роки, час уподібнив мене солдатам, що залишили кінцівки на полях битв; кров, що біжить по моїх жилах коротшим шляхом, так стрімко омиває моє старе серце, що це осереддя радощів і смутку тріпоче, немов ось-ось розірветься. Бажання спалити сторінки, присвячені Шарлотті, хоча я розповідаю про неї з релігійною шанобливістю, перемішується в моїх грудях з бажанням знищити всі мої «Записки» цілком: якби вони належали мені або я міг їх викупити, я не встояв би перед спокусою. Мене сповнює така сильна огида до всього на світі, таке сильне презирство до сучасного і найближчого майбутнього, таке тверде переконання, що відтепер протягом кількох століть публіку будуть представляти самі нікчеми, що я червонію від сорому, витрачаючи останні роки життя на розповідь про те, що відійшло, на зображення зниклого світу, чиє ім’я і мову ніхто більше не зможе зрозуміти.

Здійснення бажань обманює людину так само гірко, як і розчарування: йдучи проти своєї натури, я захотів поїхати до Верони на конгрес; скориставшись з упередженості пана де Віллеля, я змусив його нав’язати свою волю панові де Монморансі. І що ж! справжня схильність мого серця вабила мене зовсім не до того, чого я добився; без сумніву, я був би роздосадуваний, якби мені довелося залишитися в Англії, але незабаром бажання побачити пані Саттон і здійснити подорож Сполученим Королівством запанувало б над удаваним марнославством, що зовсім до мене не пасує. Господь розсудив інакше, і я вирушив до Верони; звідси зміни в моєму житті: портфель міністра, війна в Іспанії, мій тріумф і моє падіння, за яким незабаром настало й падіння монархії.

Один з гарненьких хлопчаків, за яких Шарлотта просила мене в 1822 році, недавно відвідав мене в Парижі: нині він зветься капітаном Саттоном, у нього чарівна молода дружина; він розповів мені, що матуся його тяжко хвора і перебула останню зиму в Лондоні.

8 вересня 1822 року я сів на корабель у Дуврі, у тому самому порту, звідки двадцять два роки тому відплив пан Лассань, мешканець Невшателя. З того першого відплиття до сьогоднішнього дня, коли я пишу ці рядки, минуло тридцять дев’ять років. Вдивляючись і вслухуючись у прожите життя, ми, здається, шукаємо на морській гладіні слід зниклого за обрієм корабля або чуємо дзвін, що лине зі старої дзвіниці, яка вже зникла з очей.