Богдан Хмельницький - Коляда Ігор (чтение книг .txt) 📗
Максим Кривоніс не мав наміру атакувати ворожі позиції — він лише прагнув за допомогою невеликих підрозділів, котрі наближалися до польського табору, якомога більше довідатися про його укріплення та чисельність живої сили. Водночас він направив частину своїх людей у район Стеблева, щоб загатити Рось (згодом, як помітили жовніри, вода в річці почала різко спадати). Потоцький розмістив у 5 шанцях драгунів і піхоту, а також розставив наявні 12 гармат; кіннота зайняла вигідні позиції перед шанцями для атаки. Розпочалися сутички з татарами. І хоча польські офіцери вимагали від М. Потоцького наступати, проте останній відмовлявся через те, що, по–перше, не бажає наражати на небезпеку всю Річ Посполиту, а по–друге, сьогодні понеділок, а йому протягом усього життя в цей день ніколи не щастило.
Пополудні з'явився зі своїми основними силами Тугай–бей. Не звертаючи уваги на щільний гарматний вогонь супротивника, він спокійно провів татар повз його позиції. Це, звісно, була демонстрація сили й упевненості в собі. Надвечір, повертаючись до коша, він знову пройшов неподалік польських шанців. Між татарами та поляками розпочалися двобої. У цей же час активізувалися козаки, від яких, за спогадами шляхтича Сєраковського, «довелося захищатися до самої ночі».
Дещо пізніше за Тугай–бея на місце битви, що назрівала, прибув обозом і Хмельницький. Спосіб дій козаків і татар засвідчував: гетьман дуже старанно й завбачливо готувався до рішучого наступу, і це не могло не викликати занепокоєння в керівництва польського війська.
Для вироблення плану подальших дій М. Потоцький скликав раду офіцерів. Вирішили відступати на Богуслав табором, коней сховати в його середину й захищатися пішо. Потоцький наказав покинути найважчі вози та взяти із собою корогвам, які мали по 100 коней, не більше 25 возів, по 60 коней — 18, а по 50 коней — 15 возів. Уже над ранок табір, вишикуваний у вісім рядів, був готовий до рейду.
Хмельницький уважно стежив за діями коронного гетьмана і незабаром отримав відомості про його намір відступити до Богуслава (здобути їx було не дуже важко, бо вже вночі всі в польському обозі знали, куди мають невдовзі вирушати, про що й розповів запорозькому гетьманові схоплений козаками жовнір). Богдан вирішив ударити по ворогові на його марші й обрав для цього надзвичайно вдале місце — Горохову Діброву (Круту Балку) — глибоку балку на лівому боці Росі (8–10 верст від Корсуня), що її на шляху до Богуслава поляки не могли обминути. Вночі туди пішов Кривоніс із піхотою й десятьма гарматами: він мав перекопати дорогу, а з боків зробити шанці, де поставити гармати і розмістити стрільців. Помітивши перед світанком рух у ворожому таборі, Хмельницький наказав козакам і татарам вільно пропустити його (за словами одного з очевидців, поляки пройшли, й було «тихесенько з обох сторін»). Козацькі й татарські полки супроводжували ворожий табір із боків і позаду. Кілька разів зчинялася перестрілка. Близько опівдня, коли вся ця маса людей наблизилася до чагарників Горохової Діброви, Хмельницький направив туди козаків із гарматами. Вони обстріляли поляків із тилу й провели на них таку сильну атаку, що, за свідченням шляхтичів — учасників бою, «ледве наші витримали». Козаки й татари захопили чимало возів. Рятуючи ситуацію, Потоцький розпорядився стріляти з гармат. У запеклій битві обидві сторони зазнали відчутних утрат.
Подолавши першу небезпеку, жовніри ввійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Тепер вони, долаючи пагорби та яруги, просувалися під постійним обстрілом козаків і татар, від чого, як писав згодом шляхтич Криштоф Раєцький, «у нас трупи густіше почали падати». Гинули коні, було втрачено частину табору… Здавалося, що ляхи ось–ось проминуть це страшне місце. Вони наблизилися до пагорбів, між якими проходила широка (близько 3,5 км) і глибока балка. Однак коли почали її переходити, з'ясувалося: шлях перекопано глибокими ровами й перекрито заваленими деревами. Із боків дві інші долини теж були перекопані. Схил балки був таким урвистим, що під час спроб обійти перешкоду вози переверталися. Табір утратив свій порядок. І ось у цю мить за наказом Хмельницького спереду і з боків по супротивнику вдарили з гармат і самопалів козаки Кривоноса, які перебували в заздалегідь викопаних шанцях. А з тилу спантеличеного ворога атакували козаки самого Хмельницького й татари Тугай–бея… Потоцький і Калиновський намагалися організувати оборону, та дарма — повстанці й татари вже були всередині табору. В шаленій битві Потоцький рубався як простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, але міцний шолом урятував йому життя. Обеззброєний, він швидко потрапив у полон. Довше за всіх відбивався Калиновський, який зібрав навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців. Майже всі вони загинули, а сам польний гетьман був поранений козацькою кулею в лікоть руки, а татарською шаблею — в голову. Нарешті й він опинився в руках переможців. Близько друтої–третьої години дня польська армія припинила своє існування. Переважна більшість жовнірів загинули, інших забрали в полон. Лише кількасот їх утекли з пастки, влаштованої Хмельницьким, та й вони незабаром були винищені навколишніми селянами та міщанами.
Окрилений перемогами, Богдан мав намір продовжувати наступ у центральні райони України. Запорозький гетьман і перекопський бей рушили на Білу Церкву. На шляху їхнього просування мешканці навколишніх міст і сіл із великою радістю вітали переможця, виходячи йому назустріч із прапорами й музикою, благословляючи його, називаючи «своїм визволителем і рятівником віри». Вони також масово вливалися до лав козацького війська, чисельність якого на час прибуття до Білої Церкви зросла вже до 30 тис. чоловік.
Прагнучи реваншу, більшість польської шляхти та жовнірів не підтримували ідеї переговорів з козаками, а гуртувалися для продовження боротьби. На початку вересня польське військо налічувало вже близько 36–40 тис. шляхтичів і жовнірів «при вогні і залізі» та мало 80–90 гармат. Не забудьмо також про 40–50 тис. шляхетських слуг і осіб обозової служби, — озброєні вогнепальною та холодною зброєю, вони разом зі своїми панами брали участь у боях. В обозі налічувалося 50–100 тис. возів (збираючись у похід, найбідніший шляхтич брав із собою два селянські вози, трьох–чотирьох коней, двох слуг). Таким чином, загальна чисельність польського війська становила 76–90 тис. чоловік.
Козацтво також прагнуло подальшої боротьби. Спостерігаючи за військовими приготуваннями польського війська, враховуючи настрої у козацькому війську, Б. Хмельницький розпочав активну підготовку до битви. Ситуація сприяла українському керманичу: відпала загроза вступу у війну росіян на боці поляків; відбулася зміна влади у Стамбулі і новий візир рішучіше був налаштований проти Польщі; загострилася боротьба за владу і в самій Польщі між братами Яном Казимиром і Каролем Фердінандом (Ян Казимир підтримував ідею замирення з козаками, тоді як Кароль Фердінанд виявляв себе запеклим ворогом козацтва).
Враховуючи високі бойові якості польської кінноти, Богдан почав шукати таке поле майбутнього бою, характер місцевості якого звів би їx нанівець і водночас зміцнював боєздатність українського війська, чисельність якого не перевищувала 100–110 тис. чоловік, причому лише 60–70 тис. були озброєні належним чином, а решту становили «селяни від плуга», озброєні палицями. Розвідники знайшли найсприятливішу для цього місцевість на південний схід від Старокостянтинова, поблизу м. Пилявці на берегах повільної річки Пиляви, що перетинала невелику болотисту рівнину, котра переходила у вкриті чагарниками пагорби, між якими траплялися невеличкі заболочені ставки. Саме тут наприкінці серпня 1648 р. козацькі полки зайняли вихідні позиції. Основні сили гетьман розмістив на правому березі річки, а на протилежному — полки Кривоноса. Їх з'єднувала вузька гребля через річку, яку Хмельницький наказав зміцнити двома укріпленнями з гарматами та шанцями. Щоб утруднити наступ ворога, він розпорядився перекопати найближчі пагорби та долини, частину сіножатей залити водою, а в хащах розмістити підрозділи піхоти. Зайнявши рівнину, українське військо залишило полякам пагорби та долини.
