Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович (первая книга .TXT) 📗
За три кроки від мене Муська і її помічник зупинилися і завмерли. Вони присіли, вигнули спини трамвайними дугами і замуркотіли. Дряпали залізний дах кігтями, готувалися. «Збираються напасти! Виходить, ми з Костем не встигли перетворитися на метеликів, — подумав я. — Не встигли! Тепер все пропало!..» Мені стало холодно. Тілом забігали мурашки. І я вже подумав, що це останні мурашки в моєму житті… Я вже хотів крикнути: «Прощай, Малинін! Вибач, що я втягнув тебе у цю історію». Та в цю мить з котами трапилося щось незрозуміле: вони вирячили очі, пирснули і, замість того, щоб навально стрибнути вперед, відскочили назад. Шерсть у котів стала дибки; покрутивши зачумлено головами, вони всі разом ще раз підстрибнули на місці і рвонули у вікно на горище.
Коти зникли так несподівано, ніби позад нас з Костем раптом побачили велетенського собаку. Я озирнувся, ніякої собаки позад нас не було. Замість того я угледів крильця метелика, які стирчали за моєю спиною, неначе два вітрила.
То от чому коти так перелякалися: на очах у них із їстівного горобця я перетворився на неїстівного метелика! Встиг усе-таки! От здорово! Я в захваті поворушив маленькими трикутними крильцями і повернувся до Костя Малиніна, щоб поділитися з ним своєю радістю, але від несподіванки витріщив очі. Поруч зі мною, на тому самому місці, де кілька хвилин тому лежав напівживий і ледь чутно цвірінчав горобець Малинін, тепер сидів гарний метелик з величезними трикутними крилами якогось казкового чорно-зеленого кольору. Такого гарного метелика я ще зроду не бачив, навіть на картинках у книжці. Невже Малиніну Костю пощастило перетворитися на таку гарну комаху? Ні, цей метелик, безсумнівно, справжній метелик — одразу видно. А коли це справжній метелик, то де ж тоді мій кращий друг Малинін?.. Чи не впав він од жаху з даху на брук? Я подивився вниз. А раптом Костя в тій метушні непомітно для мене таки встиг зцапати якийсь котяра. Я подивився у вікно, що вело на горище. А може, він злякався котів і перелетів на сусіднє дерево? Я повернувся і почав роздивлятися тополю, яка росла поряд з будинком.
— Чого ти крутишся, як на уроці? — спитав мене раптом казково гарний метелик звичайнісіньким голосом Костя Малиніна.
Я глянув на метелика і не своїм від хвилювання голосом спитав:
— А ти хто такий?
— Та ти що, Баранкін, навмисне не впізнаєш мене, чи що?
— Малинін, це ти?
— А то хто ж! Не впізнав?!
— Спробуй упізнай тебе! Оце так перетворився! А я вже перелякався, думав, з тобою щось трапилося.
— Аякже! Тримай ширше кишеню! — сказав Малинін, розводячи крила й здіймаючи навколо себе вітер.
Я не міг одвести од Костя очей, такий він був незвичайний.
— Костю, — сказав я, — як же ти називаєшся?
— Як я називаюсь? Дуже просто… Зараз згадаю. Крила в мене зверху чорно-зелені?
— Чорно-зелені.
— А спідні?
— Коричнево-чорні.
— З золотими цятками?
— З цятками… І ще на кожному крилі по півмісяця і по цілій веселці.
— Все ясно! Я перетворився на махаона із сімейства вітрильників.
— А я?
— А ти перетворився в цього… Ану, повернись!
Я повернувся. Малинін критично оглянув мене з ніг до голови.
— Так… — сказав він. — Крильця в тебе маленькі, жовтенькі з чорними плямами. Зрозуміло. Ти перетворився на цього… на шкідника.
— На якого шкідника?
— На городнього. Відомого населенню під назвою капусниця із сімейства біланів…
— От тобі й маєш! — обурився я. — Чому це я перетворився на капусника, а ти — на махаона?
— «Чому, чому!» Звідки я знаю! Мабуть, тому, що махаони водяться на Далекому Сході, а я жив три роки в Хабаровську. А капусниці водяться в середній смузі Росії.
— А це точно?
— Точно! В мене ж колекція була! Я всі види метеликів знаю… Я — махаон, а ти — шкідник…
— «Шкідник!» Від тебе багато користі! Коли хочеш знати, то капусником бути навіть краще, ніж махаоном.
— А це чому ж?
— Тому що… тому що… у тебе крила розмальовані, як у дівчинки. Мені, наприклад, з такими крилами було б соромно з'явитися серед хлопців… тобто серед метеликів.
— Соромно — і з'являйся серед своїх!
— І з'явлюся!
Я злетів над дахом і зробив пробне коло над димарем. Крильця, звісно, були в мене не такі зручні й міцні, як у горобця, проте літати на них було на диво приємно. Летиш і весь час провалюєшся у якісь повітряні ями. Провалюєшся і летиш. І від цього в животі у тебе дух захоплює і таке відчуття, наче ти на льоту від радості помираєш. І тому тобі просто як дівчинці хочеться голосно казати чи «ух!», чи «ах!», чи «ох!» Чи просто завищати на радощах.
А попереду на тебе чекає солодкий нектар! Амброзія, можна сказати! І нові повітряні ями! І це дивовижне відчуття, від якого в животі дух-ух-ух перехоплює!.. І свідомість того, що все це, разом узяте, триватиме, скільки ми з Костем захочемо.
І яка різниця, хто ти такий — нешкідливий махаон чи шкідлива капусниця із сімейства біланів? Зрештою, це люди знають, хто з метеликів хто, а самі метелики на метеликах не розуміються. А коли це все так, то — ух! ах! ох! — і молодець Малинін, що напоумив мене стати метеликом.
В цей час до мене підлетів мій кращий друг Кость-махаон-Малинін, і ми почали гойдатися з ним у повітрі на якихось невидимих гойдалках.
— Ну, як? — запитав мене Кость, злітаючи донизу.
— Чудово! — відповів я, підносячись вгору. — Тільки їсти дуже хочеться.
— Ну, це діло поправиме, — сказав Кость. — Ух, зараз я тебе пригощу нектаром. Нектар пити — це тобі не овес дзьобати! Це, брат, знаєш, яка смакота!.. Лапки оближеш! Летімо швидше!
— Летімо! — сказав я. — Щодуху-уху-уху летімо!
— Летімо! — сказав Кость. — Щодуху-ух-уху! Крилом мах-ах-ах! Неначе пух-ух-ух! Щодуху-уху!..
ПОДІЯ ДВАДЦЯТА
«Спляча красуня»
Ми з Костем зробили ще одне прощальне коло над горищем і вже збиралися летіти по нектар, як раптом Кость Малинін помітив на стіні будинку маленького жовтенького метелика. Він сидів під залізним жолобом, вчепившись лапками за цегляну стіну і склавши крильця, мов прочитану книгу.
— Справжній! — сказав Кость Малинін. — Не те, що ми з тобою! Привіт метеликам! — крикнув він і помахав у повітрі лапкою. — Це крушинник.
— Ну і добре! — сказав я. — Швидше летімо по нектар!
— Почекай! Треба з ним познайомитись!
— Ото ще… Цей крушинник не він, а вона. А ти, Костю, дівчачур!
— День добрий! — привітався Кость Малинін, і собі чіпляючись лапками за стінку поруч з крушинницею.
— Кость-махаон-дівчачур! Кость-махаон-дівчачур! — дражнив я Малиніна, кружляючи над самою його головою.
— Привіт крушинницям! — сказав Кость, піднімаючи догори на знак вітання обидві лапки.
— Ганьба дівчачурам! — сказав я.
Кость ще раз привітався до крушинниці, однак вона сиділа мовчки і нерухомо, не звертаючи на Малиніна жодної уваги.
— Ну й носа дере! — сказав я. — Так тобі й треба.
— Та ні, вона не дере носа, — сказав Кость, уважно роздивляючись крушинницю. — Вона спить! Авжеж, спить!
— Спляча красуня! Зрозуміло. Прокиньтесь, спляча красуне! З вами хоче познайомитись сам Кость-махаон із сімейства вітрильників!
Я сів поруч з крушинницею і поторсав її лапкою.
— Марно! — сказав Кость. — Тепер її і з гармати не розбудиш. Вона вже на всю зиму заснула.
— Чому це — на всю зиму?
— Тому що у них, у метеликів, такий закон природи!
— Що ти брешеш, Малинін, який ще закон природи?
— Та чесне слово! Всі метелики осінню умирають або засинають до самої весни. У них навіть розклад є, коли кому засинати.
— Стривай, а як же ми з тобою? — стривожився я.
— Що — ми?
— Ми з тобою теж метелики, значить, ми теж заснемо за розкладом?
— Взагалі-то раз ми метелики, значить, теж, мабуть, повинні будемо заснути… коли-небудь.
Мене це «відкриття» просто приголомшило.
