Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович (первая книга .TXT) 📗
Малинін мене теж чомусь почав злити. Плентається десь там, у хвості, відстає весь час і взагалі летить з таким виглядом, ніби він мені послугу робить.
— Чо-чо-го ти весь час відстаєш? — не витримав я і напустився на Костя: — Тягучка противна!
— Я стомився!
— «Стомився»!.. Чо-чо-чотири квартали пролетіли, і вже стомився!
— Я не літати стомився. Я стомився бути горобцем!
— Подумаєш! Півгодини як горобець — і вже стомився! А як же горобці бувають усе життя горобцями?! Знав би, то не зв'язувався з тобою!
Я нагледів згори невеличкий сквер і спланерував униз.
— Можеш відпочивати, — сказав я Костю, коли він слідом за мною впав на гілку.
Кость підняв крило і вже хотів сховати під нього голову, та раптом над нами пролунав голос:
— Ось вони де, ледарі! Я їх послала по солому, а вони гріються на сонечку! Славні синочки!..
ПОДІЯ П'ЯТНАДЦЯТА
Що буває, коли сини відрікаються од своєї матері
Поглянувши вгору, я побачив гладку горобчиху, що звісилась з сусідньої гілки. Це вона назвала нас своїми синочками.
— А чому ви мовчите, чо-чо-чому ви не відповідаєте своїй матусі?.
— Ні-чо-чо-чого не розумію! — шепнув мені Кость. — Чому вона називає себе нашою матусею?
— А чо-чо-чого тут не розуміти? Певне, вона думає, що ми її горобенята.
— Хіба ми схожі?
— Звідки я знаю…
— Чо-чо-чому ви ховаєтесь од своєї матусі? — щебетала далі горобчиха. — Не бійтесь! Летіть сюди. Хай уже, цього разу я вам нічого не зроблю.
— А може, ми справді схожі на її синів?
— Може…
— Цього ще бракувало! Вибачте, громадянко! — сказав Кость. — Ми не від кого не ховаємося, а вас ми взагалі бачимо вперше!
— Це ще що за громадянка?! — заверещала горобчиха. — Горобці добрії, ви тільки послухайте, як він називає свою матінку!
Горобці, що сиділи цілою зграєю на сусідньому дереві, голосно обурились, а гладка горобчиха так розізлилась, що навіть дзьобнула Костя Малиніна по шиї.
Кость заойкав.
— Ті-ті-тіточко! — заступився я за свого друга. — Че-че-чесне слово, ми не ваші діти. Ну, че-че-чесне-пре-че-чесне!
— Ви тільки погляньте, горобці добрії, і цей не хоче визнавати свою матінку, — запричитала горобчиха, підстрибуючи на гілці і махаючи крильцями.
Горобці заходилися лаяти нас з Костем на всі заставки, а наша «матінка» дала нам такого прочухана, що з нас із Костем пух полетів, як з подушок. Довелося нам з Малиніним узяти свої слова назад і назвати горобчиху «матінкою».
— Отак би одразу! — вмить заспокоїлась горобчиха. — А тепер, синочки, летимо! Учіть-чіть-чіть-ся вити гніздо!
— Як — учить-чить-читься?! — закричали ми з Костем в один голос.
ПОДІЯ ШІСТНАДЦЯТА
Ми з Костем вчимося вити гніздо
— Ви що, все забули? — сказала горобчиха. — Вчора ваша матінка вчи-чи-чила вас, як треба вити гніздо, а сьогодні ви витимете самі!
— Оце попались! — цвірінькнув тихо Кость. — Чому ти мені не сказав, що горобці теж вчаться?
— А звідки я знав?
— А ти ж казав, що у горобців чудове життя?
— Це не я, це Ніна Миколаївна казала, — збрехав я. — От причепився!
— Зрештою, ти як хочеш, а я особисто не буду учить-чить-читься вити гніздо! — процвірінчав Кость.
— Хто сказав, що не хоче вить-вить гніздо? — грізно запитала горобчиха, підлітаючи до нас з Костем.
— Це не він сказав, це я сказав! — цвірінькнув я, заступаючи Костя, і додав: — А битися, на мою думку, непедаго-гі-чно!
— Що? Ти де таких слів нахапався?
Горобчиха з усієї сили. дзьобнула мене в спину і погнала нас з Костем на сусіднє дерево, де були заготовлені соломинки, кінські волосини та інші будматеріали.
— Значить-чить, гніздо в'ється так… — защебетала горобчиха. — В дзьобик береться соломинка і згинається в кілечко… Нумо, повторіть, синочки!
— У дзьоб береться соломинка, — процвірінчали ми з Костем хором, — і згинається в кілечко…
Урок розпочався. Ми з Костем, не дивлячись одне на одного, з огидою взяли до рота по соломинці.
«Цікаво, бувають у горобців між уроками перерви?..» — подумав я сумовито, згинаючи соломинку в кільце так, як вчила нас гладка горобчиха.
— По-тім значи-чить!.. — далі Щебетала горобчиха, спритно вкладаючи соломинки. — По-тім, значи-чить!..
Однак що робити «потім», ми так і не довідались, бо в цю мить до нас просто на голови впав з неба огрядний рудий горобець. Гілка, на котрій ми сиділи, так і загойдалася під його вагою.
— Таточко прилетів! Цвіконько наш! Цвіко! Цвіко! Цвіко! — зраділа горобчиха і заметушилася, розгойдуючи гілку ще дужче.
Ми роззявили з Костем від подиву дзьоби і дивилися на рудого Цвіку, котрий, якщо вірити гладкій горобчисі, був нам з Костем рідним таточком…
ПОДІЯ СІМНАДЦЯТА
Бійка за шпаківню
— Швидше, синочки! Швидше, горобенятка! — галасував руками дяденько-горобець, поляскуючи себе по товстих ніжках і боках. — Шпаки відлітають у вирій! Звільняється шпаків-ків-ня. Чудова шгіаків-ківня!
— Шпаків-ків-ківня! — радісно зацвірінчала горобчиха. — Моя мрія! Мрія! Мрія!
— Так-так! Шпаківня! Треба тільки встигнути її захопити. Боюсь, доведеться битися! Скоріше в путь-путь-путь! Летим-тим-тимо!
— Летим-тим-тимо! — підхопив я, вирішивши, що вже краще битись за шпаківню, ніж вчитись вити гніздо.
— А може, не варто битися… Може, повчимося краще вити гніздо! — вискнув Костя Малинін.
— Хвіст не доріс старших учити! Хотів би я бачити, якої ти заспіваєш взимку, коли настане холоднеча!
— Еге ж! — підтакнув я рудому горобцеві.
Горобець зірвався з гілки, зіпхнув крилом мене і Костя і, відчайдушно цвірінькаючи, ринувся вперед, показуючи нам напрямок. Горобчиха пристроїлась ззаду, і, тільки-но ми з Костем починали відставати, вона негайно своїм гострим дзьобом підганяла нас і піддавала нам жару.
— Чур-чур не відставати! Чур-чур! Уперед! Чур-чур! — квапив нас рудий горобець, весь час озираючись.
— Гаразд, Юрку, я тобі цього ніколи не забуду! — сказав мені на льоту Кость. — Коли ти на все життя вирішив лишитись горобцем, то залишайся і бийся за свою шпаківню. А я особисто не буду. От виберу момент і втечу! Втечу і годі!
— Тихше, дивак! Усе діло зіпсуєш! Зараз від цього рудого все одно по-хорошому не одчепишся!
— Що ж робити? У мене вже сили більше нема бути горобцем!
— Що робити? Втечемо по дорозі! Чекай сигналу! З Баранкіним не пропадеш!
— Не пропадеш? Якже! З тобою якраз і пропадеш! — простогнав Кость Малинін.
І він, виявилося, казав правду. Ми справді з ним мало не загинули, і все через мене. І навіщо я тільки зголосився битись за ту шпаківню?!
Втекти по дорозі нам, звичайно, не вдалося. Рудий горобець і горобчиха весь час уважно стежили за нами і не давали нам відставати ні на крок. Справа оберталася гірше, ніж я передбачав. Якщо ми встрянемо проти власного бажання в бійку, то я ще, можливо, і вислизну, а Костю напевне дістанеться на горіхи. Він і на землі не боєць, а тим більше з горобцями, та ще в повітрі.
Не встиг я про це подумати, як раптом несподівано поруч почулося відчайдушне цвірінчання, і ми всією «сім'єю» врізались у зграю горобців, що билися в якомусь незнайомому садку за ту саму шпаківню, що про неї мріяли наші «батьки».
Я навіть не знаю, як це вийшло, але ми з Костем раптом опинилися у самій гущі бійки, одразу ж загубивши з поля зору наших «батьків». Праворуч, ліворуч, зверху і знизу, відчайдушно цвірінькаючи, носилися зовсім чужі і незнайомі нам горобці.
Кость Малинін здогадався одразу вчепитися дзьобом у мій хвіст, а то ми напевне загубили б одне одного у цій метушні.
Тягти Костя на буксирі і водночас відбиватися було, звісно, важкувато, однак я досить спритно ухилявся від горобців, що налітали на мене, засипаючи їх всілякими погрозами і прокляттям. Добре, що недавно я прочитав книжку про фігури вищого пілотажу. В цьому горобиному бою все це мені дуже пригодилося…
