Козак Мамарига - Автор неизвестен (книги онлайн полные версии TXT) 📗
Узяв ту булаву, буханців та сухарців у торбу, попрощався і пішов.
Знайшов він оту давню борозну, що ще трохи знати було, і пішов за нею. Пройшов через поле, через великий ліс, іде та й іде і приходить до Змієвого двору. Коли це виходить йому назустріч дівчина.
— Ой, — каже, — хлопче, чого ти сюди Найшов? Прилетить Змій, то він тебе з'їсть.
— А може, й не з'їсть! — каже він. — Ти хто така?
— Я, — каже дівчина, — Оленка, мене Змій украв, а шестеро братів пішли визволяти мене та потрапили до Змія у темницю.
— То ти ж моя сестра, — каже він, — а я Котигорошко, твій менший брат. Тепер я й тебе, і братів наших визволю!
Тут пішов він у льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони вже ледь живі.
— Збирайтесь, — каже, — братики мої милі та сестричко Оленко, та тікаймо швидше додому!
Тільки проказав — коли вже Змій летить.
— Гей-гей, — каже, — хлопче, то й ти прийшов, у неволю схотів?
— Ні, — Котигорошко відповідає, — не в неволю схотів, а з тобою битися!
Та як змахне своєю булавою, аж земля загула!
Як уздрів Змій оту булаву, бачить, що непереливки, та враз Оленку підхопив і звився вгору, аж під хмари.
— Е, — каже Котигорошко, — ідіть, братики милі, додому, до батька й матері, а я піду сестру визволяти!
Забрали тут брати золото та срібло, що було в Змієвому палаці, і пішли додому. А Котигорошко булаву свою на плече взяв і пішов Змія шукати.
Іде собі, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік: руками й ногами у ті гори вперся та й розпихає їх.
— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.
— Гори розпихаю, щоб шлях був!
— А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— А я Котигорошко, іду сестру визволяти.
— Ну, то й я з тобою піду!
— Ходім.
Пішли вони разом. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік серед лісу рукою махає: як махне — так дуба й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім з нами!
— Ходім.
Пішли втрьох. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутнув він вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Що це ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти!
— А як звешся?
— Крутивус. А ви як?
— Котигорошко, Вернигора та Вернидуб. Ходім з нами!
— Ходім.
Пішли вони вчотирьох. Ідуть, ідуть, зайшли у великий ліс. Коли бачать, аж у лісі хатка стоїть. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут і заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко каже:
— Ще довга путь перед нами, треба тут днів зо три перепочити. Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти й ліг спочивати.
Тим часом Змій заніс Оленку за тридев'ять земель, аж за синє море. Залишив її там у своєму заморському палаці, а сам назад полетів, Котигорошка шукати, щоб над ним помститися. Прилетів у той великий ліс, до тої хатки, вдарився об землю та й обернувся на дідка маленького з довгою бородою. До хатки підійшов і постукав у двері.
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.,
Двері відчинилися, а він знов кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли бачить Вернигора — влазить у хатку
дідок маленький, а борода за ним аж по землі волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стінку. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.
Вернигора крутивсь, крутивсь, насилу відірвав свого чуба, кинувся знову варити.
Поки товариші поприходили, вже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом? — питають вони.
— Та задрімав трохи.
Наїлись вони та й полягали спати. На другий день Котигорошко каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли лізе дідок маленький, а борода по
землі волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуб та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.
Вернидуб борсався, борсався, насилу з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.
— А чого ти з обідом запізнився?
— Та задрімав, — каже, — трохи.
А Вернигора догадався, що воно було, та вже мовчить собі.
На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме сталося. Нарешті приходить черга Котигорошкові зоставатися. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.
— Відчини!
Відчинив Котигорошко двері, — аж там дідок маленький, а борода по землі волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той дідок до нього пнеться, хоче за чуба вхопити. А Котигорошко й собі — хап його за бороду! А тоді схопив сокиру, потяг дідка в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.
— Коли ти, — каже, — такий, що зразу за чуба берешся, то посидь тут, я знову прийду.
Пішов Котигорошко в хату, а дідок почав борсатися, об землю вдарятися: хоче знову на Змія обернутися, та не може — бороди з розколини не витягне! Вивернув тоді він дуба з коренем та й потяг за собою.
От повернулися товариші додому, питають:
— А що обід?
— Давно готовий! — каже Котигорошко.
Пообідали вони, а тоді він їм каже:
— А ходім лише, я вам таке диво покажу!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема! Тільки слід знати, де дідок того дуба тяг.
— Е, — каже Котигорошко, — то вже видно, який це дідок був! Ходімо його шукати.
Пішли вони тим слідом. Ідуть, ідуть, ось вже й доженуть. А дідок почув, що наздоганяють, та й кинув позад себе шапку. І стала з тої шапки величезна гора, путь заступила.
Підійшов Котигорошко з товаришами до тої гори.
— Ну, — Вернигора каже, — це вже моє діло!
Та як упреться руками й ногами в ту гору, так і відвернув її вбік.
Побігли далі. Біжать, біжать, от-от наздоженуть. А дідок чує, що наздоганяють, та й
кинув позад себе пояс. І з того пояса стіною став ліс — густий, непрохідний. Добігли Котигорошко з товаришами до того лісу.
— Е, це вже мені робота! — каже Вернидуб.
Та як почне дерева з корінням вивертати — вони так і лягають обабіч, а посередині дорога вільна. От і побігли вони тією дорогою дідка наздоганяти. А він доволікся вже до синього моря. Тут пощастило йому нарешті бороду з розколини висмикнути, вдарився об землю, обернувся на Змія і полетів понад морем — тільки його й бачили!
Прибігли Котигорошко з товаришами до моря, дивляться — лежить на березі дуб розколотий, а дідка нема. Тільки сліди на піску від Змієвих пазурів.
— Ого, — каже Котигорошко, — тепер бачимо, що то за дідок був!
А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.
Ідуть вони, дивляться — стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, — аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.
— Ой, — каже, — братику милий, чого ти й сюди прийшов? Тебе ж Змій з'їсть!
— Ні, — каже він, — тепер вже він од мене не втече!
Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, — тут Змієві й кінець прийшов!
