Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 3 - Афанасьев Александр Николаевич (чтение книг txt) 📗

№463 [405]

Купив собі мужик нові шкапові чоботи, жінці накупив каблучків [406], а дочці сережки. Прийшов празник, ото усі і понадівали своi обновки. Мужик сів на покуття, виставив ногу і човга [407], щоб то бачили його чоботи, і кає жінці: «А чому се у нас хата не метена?» Жінка виставила поперед себе руки, розтопирила пальці, щоб то бачили ii каблучки, да й каже: «Чи я ж не казала!» А дочка замотала головою, так що сережки зателипались [408], да кає: «Ото лихо, скількі ii разів на день мести?».

№464 [409]

Накинув Грицько ко?ня арканом да й тягне на гору, а кінь тягне під гору; аркан хоть і дуже кріпкий був, да порвавсь, а кінь сторч [410] головою покотивсь. Баче Грицько, що кінь перевертнем чеше, да й каже: «Оце бісова скотина, яка сильна! Бач, новий аркан як перегорів!» А Никита і пита у Грицька: «Яка ж скотина, чи та, що перевернулась, чи та, що стоiть?»

№465 [411]

Продав мужик товар да пішов дьогтю купити, да увійшов в таку, бач, лавку, де фиги-миги продають і всякі ласощі [412]. Ввійшо?в, поставив мазницю біля чобота да і дивиться. Купець його і пита: «Чого се тобі надобно?» — «Я дивлюсь, — кає мужик, — що тутечки продається?» Купець і розсердився на мужика да й закричав: «Дураки, дураки, дураки!» — «Оце да й розход на них великий, — кає мужик, — оце ти тільки один і зоставсь!»

№466 [413]

«Дивись, тату [414], від чо?го се: інший колосок, як поглянеш, так до землі і припада?, а інший як стовбур [415] стоiть?» — «Гай, гай! — кає батько, — бачу, що ти ще нерозумний, і того не втелепав, з дуба виріс, а ума, бачу, не виніс! Ото котрий повний, то так до землі і припада, а котрий пустий, то так до гори і дереться». — «От тепер же то я, тату, й догадавсь — від чого се наш писар Іван Гургуня так до гори ніс дере!»

№467 [416]

«Хто там до тебе приiздив учора, — питає пан у свого мужика, — шо ти до мене прибігав за самоваром?» — «Да якійсь пан». — «Да який же, як його прозвище?» — «Оце й забув. Такось як на птаха скидається; є птах такий». — «Сорочинський?» — кає пан. «Ні». — «Гороб’євський?» — «І то ні!» — «Синицький?» — «Да ні. О, шоб його! От на умі вертиться, да не згадаю... [417] Вербицький, Вербицький, пане! Насилу згадав». — «Ти же казав, що його прозвище на птаха скидається?» — «Ге! Да шо, хіба птах на вербі і не сидить?»

№468 [418]

Приходе мужик до пана, ввійшо?в у горницю да й став, а у пана був попугай, котрий тільки і умів казати: «Дурак мужик!» Мужик стоiть у порога, а попугай усе кає: «Дурак мужик!» А мужик усе йому кланяється, а далі і каже: «Звините, ваше благородіє! Я думав, що ви птиця».

№469 [419]

«Чого се ти дома сидиш, — казала жінка мужикові, — чому се ти не поведеш вола в Москву? Там, кажуть, хороші гро?ші дають за волiв». — «Оле! І то правда, спасибі, що нагадала». Ото і повів мужик вола в Москву продавать, і стріча [420] його у Москві москаль і кає: «Здоров, хахол!» — «Будте здорові, москалю!» — «Што, брат, продаешь козла?» — «Якого козла?» — «Што ведешь за рога». — «Да се віл!» — «Што ты, безмозглый хахол, дурачить, што ль, пришол?» — «Да біг з вами, се віл!» — «Да бог с тобою, хахол, это козел, тебя ешшо поколотят, как будешь говорить, што это вол». — «Одчалюйте [421], одчалюйте, москалю! Я бачу, що у вас не усі дома». — «Погоди, отчалит хто-нибудь тебя!» Мужик повів вола далі, а москаль перевулками побіг да зно?ву йому навстріч йде. «Здоров, хахол!» — кає москаль. А мужик і не втелепав [422], що то той самий москаль, що перше здоровкався, да й кає: «Здорові були!» — «Не продаешь ли козла?» Мужик глядить на москаля да й дума: «Чи вони подуріли, сі москалі, що на вола кажуть козел!» — «Ну, што вылупил глазища? Тебя спрашивают, не продаешь ли козла?» — «Да який се козел, се віл». — «Где вол?» — «Да оце!» — «Вот тебе, проклятый хахол, штоб не дурачил людей!» — і дзвизнув [423] москаль мужика по потилиці [424] і пішов собі. «Оце лихо!» — дума мужик; уж сам собі, сердега, не віре. «Може, се манія [425] яка! Побачу, що буде далі, а то й брошу — цур йому!» Повів вола далі, а москаль — що то за хитрий був! — побіг да надів вже мундер да й знов іде навстріч мужикові, щоб то, бач, зовсім з пантелику збити [426]. «Эй ты, лоботряс! Што заплатил за козла?» Злякавсь [427] бідний мужик: «Оце лихо! — дума сам собі. — Я й казав, що се манія яка, а не віл!» — да уже зрадовавсь, що москаль озвався. «Цур йому, щоб я за собою манію водив!.. Я його продаю», — кає москалю. «А што просишь?» — «Да десять карбованців». — «Што-о! Ах ты, мужицкая твоя харя! Да где же ты слышал, штобы за козла платили по десяти цалковых?» — «Да не серчайте бо, господин служивый! Ви кажіть, що даєте». — «Цалковый». — «Накиньте хоть що-небудь!» Москаль баче, що мужик зовсім здурів, ну торговаться, і виторговав вола за два карбованця.

Пішов мужик додому, ввійшов у хату, кинув на піл батіг і шапку, став да й дивиться на жінку. «Ну що, — питає його жінка, — продав вола?» — «Якого вола?» — «Да бурого, що в Москву повів». — «Ге, вола! Був віл, да зкозлятивсь [428]!»