Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 3 - Афанасьев Александр Николаевич (чтение книг txt) 📗

№456 [366]

«Що то за суш така! — казав пан писар пану голові. — Колиб-то дощик зпризнув — то усе б полізло із землі». — «Ковінька [367] тобі на язик, пане писарю! — кає голова. — Уже ж там у мене три жiнки, да не дай же то боже, як вони вилізуть!»

№457 [368]

Заснув мужик на возі да і наiхав на верству?; коні стали, мужик і проснувся да й кає: «Оце бісова тіснота! Да що то за розумні люди були: не знали, де постановити верству?!»

№458 [369]

Продав Грицько борошно [370] в губерніi [371] і купив собі добрі шкапові [372] чоботи [373], вимазав iх добрим дьогтем і напився губернськоi горілки [374] всмак [375], так що ледве [376] виліз з губерніi. Далі вже не міг іти, упав на шляху [377] да і заснув, а москалі шли да і зняли чоботи. На другий день уранці iде мужик з того села, з якого був і Грицько. Ото він, бач — той, що iхав, підходе до Грицька да і буде його: «Вставай, кажу, Грицько!» — «Да ще рано», — кає Грицько. «Да яке тобі рано?» — «Геть [378], кажу тобі!» — кає Грицько, розсердившись. «Бач, ще й гнівається! Прийми хоч ноги з шляху, дай проiхати». Глянув Грицько на своi ноги і баче, що нема чобіт, да і кає: «Се не моi, моi в чоботах!»

№459 [379]

«Що це з тобою робиться? — кає батько свому синові. — Чи у тебе лихоманка, чи що, що ти нічого і не iси? Чи iв ти сьогодні що?» — «Ні, — кає син, — мати уранці дала краюшку хліба, да черству, я хотів в ведро обмочити, да не влізла, дак я і сухую згриз; більш [380] ничого не iв».

№460 [381]

Сів Охрім з своєю жінкою Солохою на великопісні запуски [382] запускати. Солоха чи що з’iла, чи не з’iла, а Охрім усе поiв, і печене, і варене, да ще он цілу макитру [383] гречаних вареників вм’яв [384], і не здужа, сердега, вже встати з покуття да й кає жінці: «Солоха, Солоха! Ке [385] лишень сюда подушки». —

«На що тобі? Хіба на примосці місця мало?» — «Ох, лишечко ж мені!» — гвалтує Охрім. «Да що там таке з тобою?» — «Ох, голубочко ж моя Солоха! Скажи ж мені: чи усі миряне сьогодні iли вареники?» — «А як же, усі!» — «Про-о-пали ж теперічки усі миряне!»

№461 [386]

Зібралися з нашого села хлопці, може iх там було із семеро або й більш. Да пішли в губернію на ярманок. Ходять собі по ярманку да й думають, щоб то губернське купити, да таке, щоб усім було в диковину. Аж зирк, москаль несе фузію [387]! «А що, браця, — кає коваль [388], — чи не купимо фузію у москаля?» — «А що ж, — гукнули [389] хлопці, — коли куповать, то й купимо!» Ото й купили фузію, купили маку — се то бач, пороху купили і шроту [390], да й пішли додому. Ідучи дорогою, один хлопець кає: «А що, браця, трельнимо [391] з фузіi!» — «Коли трельнимо, то й трельнимо!» — «А хто буде триляти?» — питає один. «Да хто ж, — гукнули усі, — як не коваль, се вже звісно!» Ото коваль узяв фузію, усипав в неi жменю [392] маку да і хотів уже триляти. «Тривай [393], тривай! — гукнули хлопці. — А ще ми не сипали маку». — «Ну, сипте і ви» — кає коваль. Хлопці повну фузію насипали маком да й кажуть: «От теперечки триляй, а ми з боків станемо да будемо дивитись [394], як вона пальне» [395]. — «А куди триляти?» — питається коваль. «Да туди, на татарву», — гукнули хлопці. Коваль трельнув — і фузію упустив і сам упав, а після як очунявся [396] да поглядів, що вся у нього морда в пасоці [397], а хлопці — де який без очій, а де який зовсім мертвий лежить, аж жах [398] його пройняв. А далі і кає: «Оце бісова фузія! Скільки тут людей побила! Чого ж вона наробила [399] у татарви?»

№462 [400]

«Прохоре! — кає Омелько. — А на шо оце у тебе висе рушниця [401], хіба ти умієщ триляти?» — «От таке! — каже Прохір, — атож і не умію? Ластівку кулею [402] так і зчешу». — «Еге, а зіб’єш кулею у мене з голови шапку?» — «Зіб’ю». — «Ні, не зіб’єш!» — «Ні, зіб’ю». — «А шо?..» — «Кварту горілки». — «Добре!» Ото і пішли Прохір і Омелько у поле; сів Прохір на пні, а Омелько відміряв [403] п’ятнадцять ступенів да й ціле прямісенько в Прохорову кучму [404], а Прохір тільки зна натягує шапку, шоб не збив ii Омелько. Трельнув Омелько. Прохір як сніп покотився. «А шо, — кає Омелько сам собі, — не збив, пропала кварта горілки!» А далі як підійшов да побачив, шо Прохір зовсім умер, зняв з його кучму — аж куля наскрізь голову пробила. «Еге, — сказав сам собі, — оце я понизив!»