Українські народні казки - Автор неизвестен (читаемые книги читать txt) 📗
— Ой, ой, йой, і я так кажу, дідусю.
— А ти як кажеш, Юро?
— Ох-ох-ох, і я так кажу, дідусю.
Дід потряс бородою і зник, а за ним і легіні, і овечка, і шкатулка. Залишився тільки барабан.
Юра тиждень пролежав, а на другий — узявся за роботу.
Допомагав батькові в господарстві, ходив робити в ліс, пускав по Тереблі бокори.
Чародійний барабан і донині береже чесний, працьовитий Юрко. Я недавно чув, як він закричав: «До танцю», — і бачив, як десять легінів ціпами учили любити працю одного молодого дармоїда.
ПРО МАЙСТРА ІВАНКА
Казка починається з царя, котрий собі вигадав, аби змайструвати із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того. А та дошка не має бути більша, як три метри. Дає три вози золота тому, хто би це зробив. Але хто візьметься за діло і не зробить — відповідає головою.
Приходили майстри з цілого світу. Жодному не вдалося цареві догодити, і всі заплатили своєю головою.
Раз дочувся про то цар із другої держави. Він захотів відвезти собі три вози золота. І взявся змайструвати такі стільці.
— Добре, добре, — каже йому цар. — Хочеш, то роби. Але знай, що й ти відповідаєш своєю головою. Стільки грошей у тебе нема, аби міг оплатити свою голову.
Чужий цар пристав на все. Мав часу один рік. За цей рік він наробив усяких стільців, але з одної дошки не змайстрував жодного.
Йому не зняли голови, лише засудили на вічну темницю. А як треба було йти в темницю, чужий цар за себе заложив дочку.
І так сидить дівчина в темниці.
А в той час у одного бідного чоловіка підростав хлопчина, що мав уже чотирнадцять років. Іванко був тямущий. Чує межи народом, що десь є такий цар, якому треба би зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
Почав проситися у батька:
— Я, няньку, йду в світ!
— Та як ти, Іванку, пустишся у світ, коли у тебе нема грошей? — питає його батько. — А я тобі не можу дати й крейцера. Будеш голоден у дорозі.
— Нічого, няньку, я щось зароблю.
Хлопець зібрався і пішов. Подорожує пішки, бо тоді ніяких машин не було. Ішов зо два й півроку і аж так дібрався до третьої держави, до того царя, котрий хотів мати із одної дошки тринадцять стільців.
Зайшов Іванко до царя, красно привітався. І цар його питає:
— Що нового скажеш, хлопче?
— Я нового не маю нічого. Лише чув межи народом, що вам треба зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
— Та мені би треба, — відповідає цар. — Але чи ти зробиш? Як зробиш — дістанеш три вози золота, а не зробиш — відповідаєш головою! Чи пристаєш на то?
Хлопець відповів:
— Усе буде в порядку. Я стільці вам зроблю, а голову не дам… Та слухайте сюди, пресвітлий царю. Коли хочете мати такого стільця, як собі загадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися.
Цар задумався. І питає він старих людей, чи не пам’ятають такий явір. Знайшовся один дідо, що мав двісті і п’ятдесят років. Він показав цареві таке дерево. Цар дав явора зрубати, повезти на тартак і там порізати на дошки. Але звідти наказав привезти лише одну дошку. І каже цар Іванкові:
— Най тобі ще раз розтолкую, аби не помилився: то мають бути такі стільці, аби розтягалися і знову стягалися, як гармонійка.
— Не приказуйте мені, бо я знаю, що маю робити! — відповів Іванко.
І цар його замкнув у майстерні, дав час — один рік.
Іванко став робити. Скоро вчинив для царя стілець — тридцятисантиметрову палицю, а на неї вкрутив шість гвинтів. Цареві ж не сказав нічого. Палицю припер у закутку, аби там стояла, та й майструє усякі стільці, що лише є на світі, бо часу має майже цілий рік.
А одного разу чує Іванко красний голос: дівчина співає прекрасні співанки. І вже не терпиться йому — хоче знати, хто ото співає. Взяв долото, клепач і пролупує стіну. Пробив тонку, як струна, щілинку. З того боку підходить до нього на ту струночку така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив. Іванко питає:
— Що ти, дівчино, там робиш?
— Я сиджу в темниці.
— Що ти поганого вчинила?
— Нічого не вчинила. То завинив мій нянько: хотів показати тутешньому цареві, що з одної дошки зробить йому тринадцять стільців, бо дуже спокусився на три вози золота, але не міг зробити. Цар дав його до вічної темниці, а він замість себе заложив мене…
Минув один рік, і цар заходить у майстерню. Останній день не дав хлопцеві їсти — думав, що й так той утратить голову.
— Ну, Іванку, як мої стільці?
— Ви, пресвітлий царю, хочете стільці, а їсти сьогодні мені ще не давали.
Цар різко повернувся і наказав слугам, аби принесли їжу. Хлопець добре наївся, помалу собі встав і подає цареві тридцятисантиметрову палицю:
— Тут маєте стільці.
Цар здивувався і сердито каже:
— То ти такі стільці наробив? Знай, ти — коротший на голову!
Тоді Іванко взяв із рук царя оту палицю, розкрутив гвинти — аз палиці розтяглися, як гармонійка, дванадцять стільців і тринадцятий зверх того.
Цар дуже зрадів, узяв Іванка попід руку і повів у палац.
— Ну, Йванку, що хочеш — чи три вози золота, чи, може, моє царство?
— Не треба мені золота, ані вашого маєтку, лише дайте мені те, що сидить у мурі.
— Ей, що тобі з того? Ліпше узяти аж три вози золота.
— Не хочу нічого, лише те, що в мурі!
І цар випустив дівчину. Вона пішла з Іванком у свою державу. Там вони побралися та щасливо живуть і донині, як не повмирали.
ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА
Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чц ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!
— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої,— і женитися не буду.
Заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре, — каже, — сесгрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і ми ши попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
— Де я найму її? — каже дід.
— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
