Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
— Що мені з тим хлопцем робити? — питає.— Він каже, ніби пан йому дозволив.
А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.
— Що ж, неси, — глузує пан, — як перенесеш, все твоє буде!
Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі і пішов. Люди дивуються, а хлопець іде до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!
Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!
А Іван батькові уклонився й каже:
— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.
Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.
Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:
— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя, може, стане в пригоді!
Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.
Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде». Він і пішов просто.
Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:
— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому мужицьке м’ясо.
— Нічого, — каже Іван, — піду далі.
Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки людські лежать, і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам’яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.
Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг, не оглядаючись, утік. Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.
Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить — Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав’язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули.
Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:
— От бачиш, — каже, — Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.
І повіз він її до батька.
Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та гоящою. Бризнули на свого хазяїна живущою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав’язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом зі своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там уже гості зібралися. Сидить король, і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана.
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман. — Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків! Фурмана схопили і у в’язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони жити в щасті та згоді.
Дід, баба і вовк-співак
Жили собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло новорічне свято. Дід і баба приготувалися і ждуть гостей. Ждали вони, ждали — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:
— Дозвольте заспівати!
Дід і баба в один голос:
— Співайте!
Раптом товстий голос каже:
Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна. Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:
— Давай, бо й тебе з’їм.!
Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку. Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З’їв вовк ягничку і знову приходить. Підходить до вікна, гукає:
— Дозвольте заспівати!
Дід відповідає:
— Нема чого давати!
А вовк стукає, грюкає, добивається:
— Дозвольте, бо й вас з’їм! Дід і каже:
— Співай.
Вовк знову співає:
Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.
Вовк забрав теличку і поніс у ліс. Їв, їв, не доїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:
— Дозвольте заспівати!
Дід відповідає:
— Нема чого давати!
Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив.
Вовк співає:
Дід каже:
— Не дам.
Вовк кричить:
— Давай, бо й тебе з’ їм, хату поламаю!
Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба зав’язалась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.
Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.
Баба сидить на пеньку і шепче:
— Рошти, рошти, пеньку, вгору!
Вовк питає:
— Що ти кажеш?
— Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з’їв.
І знову баба каже:
— Рошти, рошти, пеньку, вгору!
Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пеньку сидить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до коваля, щоб вставити залізні.
Баба сидить на пеньку і каже:
— Рошти, рошти, пеньку, вниз!
Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.
Баба вколупала з плити сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і сидить. Коли це приходять господарі — дикі кози. Ввійшли й питають:
— Хто був у нашій хаті? Хто поламав грубу?
