Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
— От так і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
— Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:
— Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя.
— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
— А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?
— Де вже мириться? Битися з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить, — так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, господи!»
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в Києві, де він жив, Кожум’яками.
Калинова сопілка
Був собі дід да баба. У діда дочка, і в баби дочка. От і пішли вони в гай по ягоди. Так дідова збирає да й збира, да й назбирала повну миску, а бабина візьме ягідку, то і з’їсть. От і каже дідова:
— Ходімо, сестро, додому, поділимось.
От ідуть да йдуть шляхом, а бабина говорить:
— Ляжмо, сестро, відпочиньмо.
Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж да й устромила їй у серце, да викопала ямку, да й поховала її. А сама пішла додому да й каже:
— Дивіться, скільки я ягід назбирала. А дід і пита:
— Де ж ти мою дочку діла?
— Іде ззаду.
Коли ж ідуть чумаки да й кажуть:
— Станьмо, братця, от тут одпочинем.
Да й стали. Глянуть — над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тії калини сопілку, да й став один чумак грає, а сопілка говорить:
А другі кажуть:
— Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє.
От прийшли вони в село да й натрапили якраз на того діда:
— Пусти нас, діду, переночувать, ми тобі скажемо пригоду.
Він їх і пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля його да й каже:
— А ну, брате, вийми сопілку да заграй!
Той вийняв. Сопілка і говорить:
Тоді дід каже:
— Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться! А ке, я заграю!
Він йому й дав. А та сопілка говорить:
А баба, сидя на печі:
— А ке, лиш сюди, старий, і я заграю!
Він їй подав, вона стала грать, — сопілка й говорить:
А бабина дочка сиділа на печі у самому куточку. І злякалась, що дізнаються. А дід і каже:
— А подай їй, щоб заграла!
От вона взяла, аж сопілка й їй одказує:
Тоді-то вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прив’язали до кінського хвоста да й рознесли по полю.
Казка про Івана-богатиря
Був собі на світі бідний селянин і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.
Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.
— Рад би, дідуню, дати вам пити, — каже хлопець, — та не можу встати.
— Іди й принеси! — каже дід.
І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.
— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.
— Чую — така в мене сила ввійшла, — каже хлопець, — що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.
— Забагацько в тобі сили, — каже дід, — піди ще пива принеси.
Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.
— А тепер що в собі чуєш?
— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.
— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі.
А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.
— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, якщо я її на плечах з місця на місце перенесу?
Здивувався пан.
— Хто ти такий, — питає,— та чи не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?
— Я, — каже хлопець, — Іван, селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.
— Ну що ж, — сміється пан, — перенесеш — твоя буде!
От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити. Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки. Збирав цілий вечір по селу, а вранці Іван узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори. Прийшов і почав комору обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.
