Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович (первая книга .TXT) 📗

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА

Це був, мабуть, найсвоєрідніший «бунт» на землі

Все!

Все загинуло!!! Всі мої надії, всі мої мрії і фантазії — все загинуло! Я зрозумів, я остаточно утвердився в тому, що такого життя, про яке я мріяв, сидячи на лавочці й чекаючи на Мишка Яковлєва, такого життя нема і не може бути ніде — ні на землі, ні під землею… Ні в горобців, ні у метеликів, ні у мурашок!.. І у трутнів теж, певне, немає такого життя. І такого стану, коли можна нічого не робити, теж, напевне, не існує, бо, коли б ми з Костем навіть і були б зараз трутнями, а не мурахами, «ми б однак з ним намагались нічого не робити, а для того, щоб нічого не робити, як я переконався, треба було стільки робити, що вже краще щось робити, аніж намагатися нічого не робити…

… Немає такого життя! І не варто його шукати! І часу на те марнувати не варто! Воно не існує! А коли все це так, то навіщо ж тоді я і мій кращий друг Кость Малинін і досі ще мурахи? Чому це ми на третій швидкості все ще ремонтуємо мурашник, у котрому навіть не збираємось жити? Навіщо ми обливаємося потом і падаємо від знемоги?

Пора! Пора вертатися, поки не скоїлося якої-небудь жахливої несподіванки. У цих птахів і комашок кожної миті може трапитись таке, що потім і кісток не збереш. Я оглянувся на Костя Малиніна. Малинін мовчав, він ні про що мене не питав, він не сердився на мене за те, що втретє ускочив у таку халепу, він не лаяв і не проклинав мене, і це було найтяжче. Вже б краще він мене розніс за все в пух і прах.

Але Кость мовчав, ніби води в рот набрав. Він комашився, навантажувався, розвантажувався, знову навантажувався і знову розвантажувався, носив, тягав, перетягував, не відстаючи від мене ні на крок. Кость працював, як звичайнісінький роботяга-мурах.

«Треба зупинитись! — подумав я. — Негайно припинити роботу і зупинитися. Треба заощадити сили для нашого повернення. А то цей інстинкт до вечора заганяє нас з Костем до смерті, так, що не поворухнеш ні рукою, ні ногою… Зрештою, хай цьому інстинктові звичайні мурашки підкоряються бездумно, а ми ЙОМУ доведемо, що ми з Малиніним розумні істоти. Доведемо! А як ми йому доведемо, коли від мого цього самого розуму в голові уже майже нічого не залишилося! І думок ніяких, окрім: «Тягни! Неси! Піднімай!..» От я і тягну, несу, піднімаю, а сам собі тихенько наказую: «Думай, Баранкін, думай!.. На зло цьому самому інстинкту! Не підкоряйся йому! Не підкоряйся!..»

І ось тут-то в моїй голові при слові «не підкоряйся» раптом миттєво виник план змови, може, єдиної у своєму роді на всій земній кулі. Я вирішив проти інстинкту підняти справжній бунт і справжнє повстання!

Я зупинився на бігу з оберемком соснових голок! Я підвівся на задні лапи. Я випростав свою стомлену спину, і закричав голосно, на все поле бою, як Петро Перший під Полтавою.

— Малинін! — скомандував я. — Скидай з себе сміття! Буде!

— «Буде»? А що буде? — закліпав очима байдужий до всього Кость.

— Бунт буде! Ось що буде! Змова!

— Проти кого змова?

— Проти ІНСТИНКТУ!

— А що таке «змова»? — спитав Малинін.

От тобі й маєш! Видно, у Костя від цього мурашиного життя вже почав ум за розум заходити, коли він забув значення таких звичайних людських слів. Тоді я швиденько нагадав йому значення слова «змова» і пояснив йому, що це значить. Кость тупо вислухав мене і тупо спитав.

— А яка змова?

— Що значить — яка? Звичайна!.. Тобто не звичайна, а смертельна — он яка! Розумієш?

— А що значить смертельна? — знову поставив мені запитання Кость.

— Смертельна — це значить: ми краще з тобою помремо, але не підкоримось інстинкту!

— А що таке «не підкоримось»? Як це не підкоримось? — Малинін подивився на мене сумними очима і з недовірою зітхнув.

— Ну, дуже просто! Розумієш, він, інстинкт, буде нас, мене і тебе, навантажувати… Розумієш, навантажувати!

— Навантажувати — це я розумію, — сказав Кость.

— Ну, от! — зрадів я. — Він, інстинкт, буде нас навантажувати і примушувати працювати, а ми, я і ти, будемо йому не підкорятися… Не підкорятися — розумієш?..

— А як — не підкорятися?

— А ось так не підкорятися! Ось так! Дивись!

Я взяв і скинув оберемок соснових голок з плечей на землю. Кость Малинін спочатку поглянув на мене, як на збожеволілого мурашку, потім важко про щось подумав і тихенько опустив на землю березовий листочок. Потім ми разом збігли з мурашкової доріжки вбік. Інстинкт, звичайно, хотів тут же примусити мене підняти голки, але я йому не підкорився. Кость Малинін стояв, напружившись, поруч зі мною, потім враз закрутився на місці, як собака, що хоче піймати себе за хвіст.

— Чого ти крутишся? — спитав я Малиніна.

— Дуже хочеться повернутися і підняти листок, — прошепотів Малинін.

— Не підкоряйся нізащо! Переборюй!

— Я й так переборюю.

— Молодець! — похвалив я Малиніна. — Залазь під кущ трави. Йди сюди.

Важко дихаючи і переборюючи на кожному кроці опір інстинкту, Кость над силу дістався до мене і вчепився в мене всіма шістьма лапами. Я підтягнув до себе березовий листок і накрився ним з головою, наче ковдрою, щоб нас ніхто не побачив.

— А тепер, — сказав я гарячковим шепотом, — а тепер, Малинін, зосередься і повторюй за мною:

Голосно схлипнувши, Кость глибоко зітхнув і замість чарівних слів заклинання сказав:

— Ой мамочко!..

— Чого ти? — спитав я.

— Мене за ноги хтось смикає!..

Я був подумав, що то до Костя знову інстинкт причепився. Підняв березовий листок, виглянув назовні, дивлюся — ні, не інстинкт, а якийсь зовсім незнайомий мурашка схопив Костя за ногу (тобто за задню лапку) і тягне з усієї сили…

ПОДІЯ ТРИДЦЯТА,

небувала і нечувана на весь мурашник

Я думав, що мені легко вдасться відбитись од мураха, однак я помилився. Мурашка виявився дуже настирливим. Він і мене теж ухопив за одну лапку.

Я йому, звичайно, пригрозив: «Відчепись! А то гірше буде!», а він все тягне й тягне, потім смикати почав, потім узяв і стяг з нас ковдру, тобто березовий листок. Я, звісно, розізлився і скочив на ноги; старий мурашка обстукав нас з Костем з ніг до голови вусиками, немов лікар, і питає:

— Ви що, захворіли?

— Ні, — кажу, — я особисто здоровий…

— А чому ж ви лежите?

— А ми відпочиваємо!

— А чому ви відпочиваєте, коли всі працюють?

— А тому, що сьогодні неділя, — сказав я.

— Яка неділя? — не зрозумів мурашка.

— Вихідний день, — пояснив я.

— Який вихідний? Чому вихідний?

— Звичайний день відпочинку, — сказав я.

Звістка про те, що двоє мурахів під час роботи вклалися спати, одразу ж облетіла весь мурашник. Ця подія, мабуть, була настільки небувалою і нечуваною, що на нас прийшли подивитися всі мурашки. Одні оточили мене і Костя на галявинці щільним кільцем і повитріщали на нас очі, інші повилазили на квіти й траву і розглядали нас згори.

— Що таке вихідний день? — допитував мене прискіпливий мурашка.

— Вихідний день — це такий день, коли ніхто не працює, — пояснив я мурахам, і чим більше я їм пояснював, тим менше вони мене розуміли. — Взагалі, — сказав я, — коли ми жили там, ми в цей день ніколи не працювали.

— Де це «там»?

— Там! — я махнув лапкою у бік великого мурованого будинку. — Там… Он у тому мурашнику з цегли, тобто не в мурашнику, а в тому… людяшнику…