Баранкін, будь людиною! - Медведев Валерий Владимирович (первая книга .TXT) 📗
Якби зараз я і Кость були людьми, а не мурашками, ми могли б чорним допомогти як слід, а так яка від нас користь? А може, і буде користь? Якщо зараз узяти на себе командування чорними мурашками, може, і вийде інша картина. Воно, правда, чорні хотіли нас з Костем стратити, ну та хто старе згадає… Це вони не зі зла, а за діло. Взагалі-то вони славні хлопці!
І б'ються здорово, тільки дуже вже якось інстинктивно, не тямлять що й до чого, і головнокомандуючого у них нема, кожен сам за себе, а коли б їм зараз командира, отоді вони показали б цим рудим мирмикам, де раки зимують!
А що, коли нам взяти командування на себе? Я — головнокомандуючий, Кость — начальник штабу. Та ні, Кость Малинін, напевне, злякається — який з нього начальник штабу! Ні, вже краще швидше перетворитися на людей, перетворитись і відігнати цих рудоголових він мурашника.
— Малинін! — подав я команду, не одриваючи очей від бойовиська. — Повторюй Малинін!
— Баранкін, за мною! Смерть мирмикам! — почув я за спиною відчайдушний крик Костя Малиніна.
Я оглянувся, але було вже пізно. Зі словами: «Баранкін, за мною! Смерть мирмикам!» — Кость плигнув з квітки і, підхопивши на льоту сучок-дрючок, ринувся напереріз загонові рудих мурахів-розбійників на з'єднання з чорними мурашками!
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
Ми потрапляємо в оточення
«Інстинкт!» — майнуло в моїй голові. Невже в Костя Малиніна заговорив інстинкт і не лише заговорив, але і погнав його на війну? Ні! Я занадто добре знав Костя Малиніна, щоб так подумати. Кость у житті був не дуже сміливий, і ніякий інстинкт не міг примусити його встряти в бійку. Просто цього разу в Костя заговорила ЛЮ-ДИ-НА, адже в кожній людині має заговорити людина, коли на її очах здоровані зобижають маленьких, та ще таких малих і справжніх роботяг, якими є чорнопузі мурашки. Так! В Костя заговорила ЛЮ-ДИ-НА! Ну, Малинін! Молодець, Малинін! На відстані почув мої думки і кинувся в-саму гущавину бою на виручку чорним мурахам. Не роздумуючи жодної секунди, я теж плигнув з квітки й помчав навздогін за Малиніним, вниз схилом гори.
З гори було добре видно, як величезний загін рудоголових почав заходити в тил чорним мурашкам. Треба було, хай би чого це коштувало, попередити про це НАШИХ. Замість того, щоб іти на з'єднання з чорними мурашками, Кость раптом шалено рвонув ліворуч і помчав один назустріч мирмикам, що наступали по всьому фронту.
— Кость! — кричав я на бігу. — Малинін! Почекай! Не в той бік наступаєш! Куди ти? Уб'ють! Кость! Зупинись!
Та Кость Малинін наче й не чув мене.
— Вперед! На ворогів! Бий фашистів! — вищав він, розмахуючи сучком-дрючком і наддаючи швидкості. Він мчав підстрибом, якимось кінським чвалом, залишаючи позад себе клуби пилу.
Загін мирмиків помітив чорного мурашку, що біг їм напереріз, і одразу ж змінив напрямок руху. Перестроївшись на ходу, мирмики про щось швидко порадились між собою і помчали назустріч Костю Малині-ну. Зараз вони зіткнуться, і голова Костя Малиніна, відрубана страшною щелепою, покотиться по траві… Взявши у підкову Малиніна, що нетямлячи себе летів їм назустріч, мирмики таким маневром зовсім відрізали нас від своїх.
Тепер все вирішувала швидкість. У три тигрячих скоки я наздогнав Костя, схопив його за задні лапи і потягнув геть за горб, до маленького струмочка. Переправившись через бурхливий потік на березовому листку, я стягнув Малиніна за ноги на берег і заховав у траві в той самий час, коли на протилежний берег висипали руді мурахи, що переслідували нас. Для більшої безпеки я одволік Костя глибше у ліс, кинув на землю.
Кость Малинін сидів з очманілим виглядом на траві, очі в нього були вибалушені так, ніби він все ще мчав подумки назустріч мирмикам.
— Ех ти, вояка! — сказав я, видираючи з Костевих лап дрючок. — Розмурашився! Зараз як торохну тебе по макітрі, щоб ти більше не ліз куди не слід. Треба було йти на з'єднання з нашими, а ти… Ех, Малинін!..
Я, певне, і справді вліпив би Костю ляпаса, аби в гущавині трави в цю мить не майнула спина рудого мирмика. Я повернув голову. Із кущів висунулась руда морда і хижо поворушила величезними щелепами. Праворуч і ліворуч теж повилазили руді мурахи… От тобі й раз! Виходить, їм теж вдалося переправитися через ручай і не лише переправитися, але й оточити нас з усіх боків.
— Лізь на квітку! — тихо шепнув я Малиніну. — Одразу зосереджуйся і негайно перетворюйся на людину!
— А ти?
— Я прикриватиму твій відхід. Сам бачиш, в яке становище потрапили. Лізь!
Кость шмигнув по стеблині вгору, я — за ним. Мирмики почули шарудіння і позадирали догори свої руді морди. Один з них, щоб краще бачити, став на задні лапи.
— Лізь вище, — шепнув я Костю, — помітили гади! Лізь на квітку і там швидше перетворюйся…
Поки Малинін здирався на верхівку квітки, мирмики оточили стебло і мовчки один за одним почали підніматися слідом за нами.
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Десять великих на двох маленьких і павутинка-літак
— Ех, ви! — крикнув я, звішуючись з листка. — Десять здорованів на двох малюків… Не соромно?
Мирмики мовчки піднімалися по стеблині. На відстані двох-трьох сантиметрів од мене вони зупинилися і заскреготали щелепами. «Цікаво! Чи встигне Малинін перетворитися на людину, чи ні? — подумав я, перекидаючи дрючка з однієї лапи в другу. — А нічого він без мене і не зуміє і не встигне…»
— Ти, рудий! — крикнув я найбільшому мирмику, — давай один на один! Я тебе викликаю!
Рудий здоровань, не кажучи ні слова, зробив крок уперед і розімкнув щелепу. Я розмахнувся і що було сили влупив його дрючком по голові. Мирмик похитнувся і без жодного звуку, звалився на землю. Місце збитого в ту ж мить мовчки зайняли двоє рудоголових мурахів. Я вже приготувався їх як слід зустріти, раптом чую — згори голос Малиніна:
— Юрко, обережніше! Третій мирмик ззаду заходить…
Вискочивши на листок, я трьома ударами збив трьох мирмиків із стебла і крикнув:
— Малинін, ти чому не перетворюєшся на людину, чому не виконуєш мого наказу?
— А я без тебе все одно не буду ні на кого перетворюватись! — долинув згори Костів голос.
— А я кажу, будеш! — закричав я, відбиваючись од мирмиків, що тисли на мене, і вилазячи на віночок квітки.
Все, далі відступати нікуди. Внизу, під нами, мирмики, вгорі — небо, посередині — ми з Костем Малиніним.
— Це чому ж ти не будеш перетворюватись? — гримнув я на Малиніна, але в цей час із-за пелюстки вигулькнула руда голова і хижо вертіла очима. — Малинін, негайно перетворюйся! — і влупив мирмика дрючком по черепу. Мирмик зник.
— Перетворюватися, так разом! — сказав Кость Малинін.
Звідкілясь з іншого боку знову вилізла голова мирмика.
— Разом не встигнемо! — і ткнув мураха дрючком, неначе шпагою.
Мирмик сховався.
— А один я не буду! — сказав Малинін.
Я розмахнувся що було-сили, згадав дідька лисого і так улупив мирмика, що саме висунувся з-за пелюстки, що дрючок переломився. Мирмик гепнувся на землю, а у мене замість грізного сучка-дрючка залишився жалюгідний цурпалок.
Ми відступили з Костем аж до середини ромашки.
Захищатися більше було нічим, а мирмики ніби здогадались про це. Чотири руді голови одночасно з різних боків висунулись між пелюстками. Ми з Костем обнялися.
— Кінець! — сказав Малинін. — Прощай, Баранкін! Я навіть не став заспокоювати свого кращого друга: все було схоже на те, що нам з Костем Малиніним настав кінець. Унизу — мирмики, вгорі — небо, між мирмиками і небом — ми з Костем. Аби перескочити на сусідню квітку, так не доскочиш, далеко… Ще можна плигнути з квітки на землю, але мирмики, що кишіли в траві, того тільки й чекали. Адже стільки разів нам з Костем вдавалося уникати смертельної небезпеки, хай чудом, але вдавалося! Невже цього разу я не знайду виходу зі становища, невже нам з Костем Малиніним судилося загинути так безглуздо ось тут, на квітці ромашки, за кілька кроків од нашого людського життя?
