Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович (книги регистрация онлайн бесплатно txt) 📗
Дика лютість розпирала Котила. Того ранку він став ще товстіший і ще нещадніший. Валив, рубав і сік дерева, лишаючи за собою порожню землю, на якій уже не скоро виросте зело. Знову здійнявся переполох у лісі: тікали звірі, летіли геть птахи, і дерева поривалися вискочити з землі. Засихали з туги джерела, а криниці випивав Котило одним прицмоком, вичерпувалися калюжі й озерця — і їв, їв, їв без кінця та краю Котило, наче ніяк не міг наситити свого черева.
Тоді побачили Мурашка, Метелик і маленький, незграбненький Жучок, що нізвідки нема спасіння, і перезирнулися поміж себе.
— А що, друзі, — сказала Мурашка, — здається, немає нашій любій Берізці рятунку?
— А де той Бігунець? — спитав Жучок.
— Бігунець полетів до Сонця, — сказав Метелик.
— І рятувати Берізку треба нам самим, — сказала Мурашка.
— Але ж ми такі маленькі! — сказав Жучок.
— Маленькі, але не боягузи, — відказав Метелик.
— У бій, друзі! — вигукнула Мурашка, — Ми тепер єдині охоронці цього лісу й Берізки!
І злетів сміливо Метелик. Мурашка сіла на маленького, незграбненького Жучка. Відштовхнувся він ногами і загув, як літачок. І полетіли вони, забувши страх, туди, де ревіло й скреготало. Але в цей час сильно чхнув Котило, бо застряв йому в носі листок. Від того чхання здійнявся вітер, відкинув геть Метелика, а Мурашка впала разом із Жучком на землю. І заборсався маленький, незграбненький, бо впав він на спину і тільки лапками смикав. І навіть Мурашка, яка аж із себе пнулася, щоб допомогти Жучкові, не могла йому пособити…
Бігунець же мчав так, як ніколи. Ті, що бачили той його біг, могли сказати, що це й справді летить золота зірка. Водночас усі безпомильно вгадували, хто ж то такий, отой дивовижний бігун, і веселий гомін радості пробіг по лісі.
— Бігунець вернувся, Бігунець, — казали один до одного птахи.
— Бігунець уже тут, — шелестіли одне одному дерева, а трави підхоплювали цей шелест і передавали комахам.
— Бігунець! Бігунець! — раділи комахи і звірі, і цей радісний шум дійшов навіть до Котила. Той спинився на хвилю, прислухаючись, і щось незнайоме, шорстке і дивне зарухалося йому біля серця. Але це була тільки мить, бо наступної хвилини лють знову пойняла чудисько.
— То це мав би я боятися якусь комаху, приндю й мале опудало?!
І ще з більшою шаленістю кинувся він на дерева, ламаючи їх, як сірники, бо вже побачив між тих дерев просвіт — то була галявина, на якій тремом тремтіла й плакала з горя та відчаю тоненька й гарна Берізка.
Але Бігунець уже був на галявині. Він зняв вершечок із золотої гарбузки, щось блиснуло зсередини, і неземні пахощі наповнили раптом усю галявину. І, вдихаючи ті пахощі, завмерли навколо дерева, перестав мотиляти лапками Жучок, а Мурашка втомлено витерла з лоба піт. Жучок же легко перекинувся зі спини на ноги. Від того запаху опритомнів Метелик і полетів чимдуж на галявину. Жадібно почали напиватися тим запахом і квіти, бо захотіли й собі так само духмяніти. Дійшов цей запах навіть до Котила, який теж завмер, роззявивши пащеку, і не міг якийсь час рушити із місця — в роті в нього загусала непережована їжа.
— В ім'я Сонця, сином якого я ледве не назвався, — дзвінко сказав Бігунець, — я вертаю тобі, Берізко, колишню подобу!
Він підійшов і оббризкав деревце зусібіч перламутровою рідиною. Поступово почали всихати гілки, а берізка на очах ставала меншою й меншою. За мить покрилася рожевим туманцем, який зовсім заволік те місце, де стояло дерево, і поступово в тому серпанку почали проступати обриси крихітної дівочої постаті. Довге її волосся було сплетене в коси, а червоні стрічки засвітилися — розсипалися по спині разом із стрічками інших кольорів. Очі в неї були карі й такі гарні, що Бігунець аж рота розтулив.
— А я тебе знаю, дівчинко, — сказав він, — Я бачив тебе колись, як сидів на березі річки і будував уявно собі хатку. Ти була тоді в моїй хатці…
Дівчинка нічого на те не сказала, вона вискочила з рожевої хмарки, й очі її засвітилися тривогою.
— Не час нам розбазікувати, — сказала вона, — Онде Котило вже зовсім близько. Я ж маю сказати тобі слово, що врятує цей ліс. Вступи в бій із Котилом, Бігунцю, переможи його, бо інакше ніколи-ніколи не побачиш ти своєї хатки і мене в ній.
Вона махнула ручкою, схованою у вишитий рукав, і від цього руху збудився Котило, зарипів зубами, розминаючи загуслу їжу.
— То ти боїшся Котила? — засміявся Бігунець, — Коли хочеш, я розкажу тобі казку про те, що не треба нічого боятися, і ти перестанеш боятися!
Але дівчинка не слухала його. Схопила Бігунця за руку і кинулася бігти.
— Мерщій! — закричала вона, — Я тобі повинна ще дати вогняну шаблю!
Бігунець побіг разом із дівчинкою, але не тому, що він злякався, а з несподіванки, бо не знав, що його одразу й вирішити…
Котило ж тим часом ковтнув їжу, а як побачив у просвіті своїх ворогів, що завзято тікали, рявкнув так, що аж листя з дерев посипалося. Проїв між дерев широку дорогу і за мить уже був на галявині. Тоді проти нього знову постали Мурашка, Метелик і Жучок. Мурашка не злякалася могутнього ворога і вкусила його в черево, Метелик вдарив крильми в люте око Котилові, а Жучок спробував копнути Котила ногою. Від того загойдався і застогнав Котило, і хоч Мурашка, Метелик та Жучок не завдали йому шкоди, всі побачили, що не тільки Бігунець може не боятися Котила.
Отоді-то й вискочив супроти нього озброєний вогняною шаблею Бігунець. Де здобула її Берізка, ми не встигли побачити, адже відбулося стільки подій. Можливо, вийняла з дна струмка чи зняла з найвищого дерева, а може, та шабелька була шматком сонячного променя? Ми цього не знаємо, але Бігунець вискочив супроти Котила таки озброєний.
— Гей ти, Котиле! — вигукнув він дзвінко, — Викликаю тебе на герць!
Глянув на нього Котило й миттю пригадав свій сон. Але перед ним стояв настільки маленький чоловічок і так добродушно світилися сині його очі, що не зміг злякатися Котило свого ворога, а тільки зареготав, аж луна пішла гаєм.
— То це ти, такий малий та нікчемний, зважився битися зі мною? Глянь на мене, який я великий та могутній, як наточено в мене зуби! Не страшить це тебе?
— Ні, — сказав Бігунець, — бо ти непотрібний. Ти не маєш жодного приятеля і не зробив нікому нічого доброго.
Тоді побачив Бігунець, як починають запливати кров'ю малі Котилові очі. Він клацнув зубами, аж Бігунцеві вуха позакладало, і прохрипів вже сердито:
— То начувайся, нахабна комахо! Востаннє тебе попереджаю: зійди ліпше мені з дороги!
На те засміявся Бігунець.
— Той, хто просить ворога зійти з дороги, — сказав він, — той боїться!..
Тоді зовсім роз'ятрився Котило. Клацнув зубами і кинувся на Бігунця. І знову замиготіли довкола Котила золоті спалахи. Бігунець мчав довкола велетенського Котилового тіла і цюкав його звідусіль вогняною шабелькою. На те чудовисько страшно закричало і заметалось, бо нестерпний біль пронизав його. Кинувся Котило в один і другий бік, зрештою, і дзиґою закрутився, намагаючись таки схопити Бігунця. Але чим швидше він крутився, тим швидше біг Бігунець, знову-таки махаючи шабелькою і вражаючи ворога, — сам же він лишався неушкоджений.
Тоді Котило захотів здолати супротивника своїм голосом. Заревів так, що й справді все листя довкола осипалося, що й справді захитався Бігунець і затулив вуха пальчиками. І знову кинувся на нього Котило і ледве не проковтнув, якби вчасно не злетіла Бігунцева шабелька і не розкраяла Котилові губу. Знову заревіла дико потвора, і це був ще страшніший рев, аж загруз від того Бігунець по коліна в землю. Однак той крик викликав печію і в самого Котила, бо виклав він на те останню силу, і його так запекло, так запекло, що в місцях, уражених Бігунцевою шабелькою, замиготіли вогники.
Тоді вирвався з землі Бігунець і знову замахав вогняною зброєю. Від того забушувало довкола Котила полум'я, і побачив він, що сон його справджується. Через те злякався непомірно й кинувся чимдуж у просіку, що її сам і проїв. Мчав по голому полі, і хто бачив те, міг би розказати, що мчала вогняна куля, і дикий рев трусив тоді повітрям. І хоч котився Котило по сирій землі, не вщухало й не гасилося на ньому полум'я. Вогняна куля помчала чимдуж до річки і начебто з тіла спадала від такого шаленого бігу. Зрештою стрибнула із кручі, але це вже не був велетень-чудисько, котрий страхав цілий світ, — за дорогу він обгорів так, що лишився від нього тільки клаптик. Цей клаптик і полетів із кручі в річку, а що надто сильно відштовхувався, витяглися в нього довгі й тонкі ноги. А що боявся розбитися об воду, виросли в нього лапи передні. А що він позеленів від страху, то став Котило зовсім зелений, а доки летів до води, то це вже була зовсім невелика і нікому не страшна жаба.
