Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович (книги регистрация онлайн бесплатно txt) 📗
— Взяти води, що нею я вмиваюся, — сказала Золота Жінка, — й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?
— Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.
— Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі…
— Хіба в тебе немає сили її покарати?
— Немає, — зітхнула Золота Жінка, — Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.
— Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.
— Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь, — сказала Золота Жінка.
— Виходить, Котило буде вбивати і нищити? — спитав занепокоєно Бігунець, — Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.
— Я це знаю, — сумно зітхнула Золота Жінка, — І це ще триватиме…
— Чому триватиме?
— Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила. Хтось такий, хто може й померти, а витримати двобій із тим чудиськом…
— А чи можу тим кимось стати я? — спитав Бігунець.
— Ти?
— Авжеж. Я не боюся Котила, — сказав Бігунець, — І знаєте чому? Бо знаю таку казочку, що не треба нікого боятися. Хочете, розповім?
І Бігунець розповів третю казку про те, що не треба нікого боятися.
— Це було в одному лісі, де я жив раніше, — сказав Бігунець, — На узліссі текла річка, та така широка, що не можна було й перейти…
— Це був Дніпро? — спитала Золота Жінка.
— Це був Дніпро, — сказав Бігунець, — Один Зайчик тікав від Лисиці, і вже не було йому куди втікати, тільки через міст. А той міст був прив'язаний за мотузки. Біг Заєць уже по мосту, коли до нього Лисиця тільки добиралася…
— Це якийсь дуже кумедний міст на мотузках, — сказала Золота Жінка.
— Авжеж, бо це казковий міст, — сказав Бігунець, — Так от, якби злякався Заєць, то побіг би геть, а Лисиця його догнала б. Але він не злякався. Він не побіг, а спинився.
«Гей ти, Лисице, — закричав він, — коли ступиш на міст, я розв'яжу мотузки, міст захитається і ти впадеш у річку і втопишся!..»
— А хіба він справді не міг розв'язати мотузків? — спитала Золота Жінка.
— Ну звісно, не міг. Вони були не для заячих лап. Все-таки тримали цілого моста і мали бути туго зав'язані.
— І Лисиця злякалася?
— Злякалася й повернула назад. А Заєць пішов своєю дорогою, сказавши собі те, що я завжди кажу: «Не треба нікого боятися!»
Золота Жінка всміхнулася й погладила Бігунця по голівці. І від того дотику волосся його заблищало, заясніло і стало зовсім золоте.
— Я хотіла б мати сина такого, як ти! — сказала Золота Жінка.
— А я хотів би, щоб у мене була така мама, як ви, — сказав тихесенько Бігунець і захоплено подивився на Сонце, — Знаєте, я ніколи не бачив своєї мами. Може, в мене її не було? Я живу на землі так довго, часом мені здається, що моя мама — якесь дерево чи роса… Може так бути?
Золота Жінка не відповіла. Сиділа задумано й дивилася туди, де топилася в м'якому сутінку земля. І був там у цей мент вечір, і золотилися води, і спалахували ясним сяйвом шибки, а дерева примовкли і нерушно завмирали — все готувалося на землі до спочинку.
— Ні, — сказала Золота Жінка, — Коли б я тебе взяла за сина, ти мусив би назавжди лишитись у цьому палаці. А ти потрібен на землі.
Вона встала, аж хрумкнули в неї кісточки в колінах, і повільно пішла по сходах.
— Я дуже втомилася, — сказала вона, — Але зараз я винесу тобі сонячної води.
Вона винесла золоту осяйну гарбузку, віддала її Бігунцеві і поцілувала його в лоба. Тоді повернулася, повільно-повільно пішла по сходах, а за якийсь час впливла у відчинені двері, які так само повільно й урочисто за нею зачинилися.
Відтак темрява впала на світ, і Бігунець аж очі протер, щоб роздивитися. Біля нього яскраво світилася золота гарбузка, і була вона як зірка. Бігунець пішов по одній із стежок, що була як права рука сонячного палацу, і ті, хто дивився в цей час із землі в небо, казали: «Дивіться, зірочка рухається!»
Бігунець спинився на краю стежки, і в нього аж голова закрутилася.
— Гей, Рітозіє, Золота Птахо! — гукнув він дзвінко, — Допоможи мені спуститися на землю!
Але довкола стояла глуха тиша, тільки чутно було, як подзвонюють навколо скляні, блискучі зорі. Бігунцеві аж холод у п'ятки зайшов, коли він ще раз зирнув на землю, а вуста його тихо зашепотіли ще одну казку про те, що не треба нічого боятися. Він заплющився, притулив до грудей золоту гарбузку, відштовхнувся і полетів униз. А ті, котрі дивилися з землі у небо, вигукнули здивовано:
— Дивіться, дивіться, зірка падає!
Зірка падала. Швидко й стрімко неслась у просторі, і від того льоту аж у вухах свистіло. Золота гарбузка була наче повітрям надута, але все одно Бігунець мав щільно приплющені очі. Падав і чекав. Чекав, що розіб'ється разом зі своєю гарбузкою, натомість плавно опустився на оповиту тьмою Землю.
— Де це я? — спитав, роззираючись.
— Вдома, біля своєї печерки, — сказав йому приятель Павук, — Що це в тебе світиться в руках?
— Це те, заради чого я й до сонця дістався! — сказав Бігунець, — Але зараз я надто втомився, щоб розказувати. В мене очі злипаються й падають, а руки й ноги ватяні.
— Лягай і відпочинь, — сказав турботливо Павук, — Я постережу твій скарб.
— Дякую тобі, любий друже, — втомлено мовив Бігунець, бо очі в нього справді злипалися. І поки дійшов він до свого ложа, заснули його ноги, коли ж ліг, заснули й руки. Він дихнув якнайглибше, і заснули його груди, зирнув у просвіт з печерки туди, де тремтіли зорі, і заснула його голова. І всі заснули в цьому світі, навіть Котило, якому цієї ночі наснилося щось дике й неймовірне.
А привиділося йому, що знову прийшов до нього той малий зухвалець із золотими п'ятками і викликав його на герць. І була в того зухвальця в руках золота шабелька, схожа на блискавку, якою викресав він вогонь. Той вогонь затріщав і загугонів, і охопив усе Котилове тіло і почав спалювати його. Котило помчався, намагаючись збити вогонь. Він ревів і виривав з корінням дерева, зрештою і до річки докотився і почав падати з якоїсь дуже високої кручі. Але він не впав із тої кручі, бо прокинувся і довго віддихувався, щоб позбутися наслання. Відтак повільно скотився в долину, в якій стояла крем'яна скеля, і почав зі скреготом наточувати собі зуби.
— Не дамся так просто, — сказав він сам собі після того, як зуби його стали наче леза, — Я ще поборюся з тобою, малий нікчемо, бо немає в світі сильнішого за мене, і поки я живий, такого й не буде.
Вранці голосний спів пташок розбудив Бігунця. Він визирнув із печерки: були то ті пташки, яких він перших зустрів у цьому лісі.
— Доброго ранку, Бігунцю, — сказав Перший Птах.
— Доброго ранку, птахи, — озвався весело Бігунець.
— Тут був такий переполох, — сказав Другий Птах.
— Коли ти покинув нас, — сказав Птах Третій.
— Я літав до Сонця, — сказав Бігунець.
— Котило лютував, як ніколи, — мовив Перший Птах, — Загинула твоя приятелька, стара Ворона.
— Моя провідниця? — вигукнув вражено Бігунець.
— Еге ж, — проказав Другий Птах, — І ще одне…
— Що іще? — спитав стурбовано Бігунець.
— Котило вже близько галявини, де стоїть Берізка.
Тоді стрепенувся Бігунець і не став більше розмовляти, а схопив золоту гарбузку і тільки блиснув п'ятами. Здалося Трьом Птахам і Павукові, що то золота зірка промчалася повз них.
А Котило в цей час і справді добирався до галявинки з Берізкою. Трощив і ламав дерева та траву, ковтнув живцем сплячого зайця, ведмедя, який надто довго вранці розчухувався. Люто блимотіли заплилі салом очі. Щось незрозуміле бурмотів він собі під ніс — хотів конче в цей день дістатися до галявини, на, якій мусила стовбичити та, що колись єдину він уподобав, але яка відмовилася стати йому дружиною.
