Індійські народні казки - Автор неизвестен (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Ой, не питай мене, ой, як же виповісти словами моє горе! — ще дужче заголосив багатій. — Коли б ти тільки знав, який я нещасний! Вийди на берег, стань біля мене, рятівнику мій, — і я розповім тобі все! Таке горе в мене, таке вже горе!

Гусак підплив до берега, вийшов з води, струснувся й підійшов до багатія.

Багатій шулікою кинувся на гусака, схопив його, затис під пахвою й мерщій подався до міста.

— Куди ж ти несеш мене? — спитав гусак. — Відпусти, а я подарую тобі ще коштовніший самоцвіт.

— Навіщо мені тепер твої самоцвіти, коли за твоє серце я матиму розкішний палац і тисячу слуг! А серцем твоїм посмакує сама царівна, щоб позбутися тяжкої недуги, яка точить її.

Заплакав гусак, і сльози його, капаючи на землю, перетворювалися на великі, коштовні перлини.

Очі багатія жадібно заблищали, й він нахилився, щоб позбирати ті перлини. Та тільки рука його торкнулася перлини, як приросла до землі.

Забувши про гусака, багатій простяг до перлини другу руку, але й вона приросла до землі.

Багатій уже не міг тримати гусака, і той відразу знявся в повітря й зник у високому небі. А багатій залементував не своїм голосом:

— Рятуйте, люди добрі, ой, рятуйте! Допоможіть мені!

Збіглися люди, стали відривати руки зажерливого багатія від землі, але де там! Чим дужче вони відривали руки, тим глибше вростали руки в землю.

Раптом здалеку долинув гуркіт: Земля задвигтіла. За мить розлігся чийсь зляканий голос:

— Слони! Сюди біжать дикі слони! Тікайте хто може!

Люди кинулися врозтіч, а багатій репетував їм услід:

— Куди ж ви? Порятуйте мене, не кидайте самого!

Та ніхто навіть не озирнувся на його розпачливий крик. А тупотіння розлючених диких слонів усе ближчало й ближчало. Ось вони вже майже поруч…

Найбільший із слонів, певно ватажок, наступив своєю величезною ногою на багатія й розтоптав його.

Отак і не стало на світі невдячного, підступного, зажерливого багатія.

ДВІ МАТЕРІ, ДВІ ДОНЬКИ

Один ткач мав двох жінок і від кожної — по доньці. Першу звали Щаслива, а другу — Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували, тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір'ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи цю вечерю гіркими докорами.

Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір'ю.

Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви.

А Нещаслива з матір'ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи й просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь.

Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.

Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.

— Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу, — сказав вітер.

І Нещаслива побігла вслід за вітром. Дорогою трапився їй хлів з коровою.

— Дівчино добра, вичисти мій хлів! — попросила корова.

Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.

Згодом трапилося їй бананове дерево.

— Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! — попросило дерево.

Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.

Згодом перестріло її дерево шеура.

— Дівчино добра, — каже дерево, — в мій стовбур повпиналися колючки. Повибирай їх!

Нещаслива обібрала колючки, відгребла з-під дерева опале листя, дала всьому лад і знов побігла вслід за вітром. Зустрілася їй лошиця.

— Дівчино добра, нарви мені трави, нагодуй мене! — попросила вона.

Нещаслива нарвала трави, дала лошиці й побігла далі.

І ось вона побачила багатий дім. На ґанку сиділа бабуся й сукала нитки. А з тих ниток тут-таки виходило по кілька гарних сарі. Це була не просто бабуся, а мати місяця.

— Підійди до бабусі, дівчино, попроси в неї пряжі, — шепнув вітер.

Нещаслива підійшла до бабусі, торкнулася її ніг, склала долоні й, піднісши їх до обличчя, вклонилася.

— Бабусю, — мовила вона, — вітер забрав у мене всю пряжу, і тепер мати розгнівається на мене. Дай мені трохи пряжі, бабусю!

Мати місяця відкинула пасма волосся, білого, як молоко, як місячне сяйво, й побачила перед собою молоду дівчину. Голос у неї був тихий і ніжний.

— Не поспішай, люба дівчино, — відповіла бабуся. — В моїй світлиці є сарі й покривала. Вибери собі, які схочеш, потім скупайся двічі в ставку, далі вернися до світлиці й пообідай. А тоді вже я дам тобі пряжу.

Дівчина ввійшла до світлиці, де лежало багато чудових сарі й покривал. Але вона вибрала собі ношені й уже прані сарі та покривало і пішла до ставка.

Тільки-но вона ступила у воду, як обернулася на красуню. Та на яку! Відколи світ світом, такої ніхто не бачив. Увійшла дівчина в ставок удруге — і на її руки та ноги самі собою наділися персні та браслети з діамантами, перлинами й самоцвітами.

Нещаслива вийшла із ставка й подалася до світлиці, де її вже чекав обід. Скільки там було страв! Дівчині й уві сні такі не снилися. Та вона скромно сіла край столу, з'їла трохи рису й вийшла до бабусі.

— Ось ти й прийшла, люба моя дитино, — мовила мати місяця. — А тепер відчини он ті двері й вийми зі скрині пряжу.

Нещаслива відчинила двері й побачила багато скринь — великих і малих, старих і нових. Вона вибрала найменшу, майже іграшкову стареньку скриньку й принесла до бабусі.

— Дитино моя, скринька мені не потрібна, — сказала мати місяця. — Тут лежить твоя пряжа. Вертайся, люба, до матері.

Нещаслива шанобливо вклонилася бабусі, взяла на плечі скриньку й вирушила додому. Діаманти й самоцвіти, що були на ній, освітлювали дівчині дорогу.

Незабаром перестріла її лошиця.

— Дівчино добра, підійди до мене, я хочу тобі щось подарувати, — мовила вона.

І подарувала Нещасливій гарне крилате лоша. А дерево шеура покликало:

— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.

І подарувала Нещасливій горня із золотими монетами.

Бананове дерево сказало:

— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І простигло Нещасливій величезне гроно золотих бананів.

А корова мовила:

— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.

І подарувала Нещасливій чарівне телятко.

Дівчина поклала на лоша горня з монетами й золоті банани, взяла телятко за налигач і рушила далі.

А вдома дівчину вже давно розшукувала мати.

— Де ти, донечко? Озовися! — тривожно гукала вона. — А де ділася наша пряжа?

Побачивши доньку, мати скрикнула:

— Оце-то диво! Де ти була? І звідки ти все це принесла?

Вони міцно обнялися.

Нещаслива розповіла матері про свої пригоди, і вони пішли до Щасливої та її матері.

— Дивіться, — кажуть, — скільки добра подарувала мати місяця! Тепер ми всі заживемо щасливо. Нехай і Щаслива візьме собі трохи прикрас, тут вистачить!

Мати Щасливої витріщила очі й скривилася.

— Ще чого! — вигукнула вона. — Дуже нам потрібні ваші подачки! І без них обійдемось. Вдавіться своїм добром!

А сама подумала: «Грім би вас побив! Хіба моя донечка не народилася в сорочці? Та вона завтра ж піде й принесе втричі більше!»

Нещаслива з матір'ю, розгублені, повернулися додому.

А вночі скринька відчинилася, і з неї вийшов царевич — наречений Нещасливої. Він сів верхи на коня, випив молока чарівної корови, — і хатину Нещасливої та її матері осяяло чудесне світло.

Тим часом Щаслива розклала на подвір'ї пряжу, посадовила матір стерегти її, а сама взяла вузол білизни й пішла на річку прати.

Незабаром налетів вітер і вкрав пряжу.

Щаслива побігла вслід за вітром. Дорогою зустрілася їй корова.