Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Жилинскайте Витауте Юргисовна (читать книги регистрация TXT) 📗
- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.
- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.
- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.
- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?
- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.
- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.
Iграшки почали вгадувати.
- Плавник риби?
- Листок верби?
- Iз дзьоба птаха?
- Рiжок серветки?
- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.
ПЛАЧ
Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.
- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!
- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!
- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.
- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.
- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.
- I я, - заметушився песик.
- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.
- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...
Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.
Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.
- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.
Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.
- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.
- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.
Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.
- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.
- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.
- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.
- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.
- ...дочекалися гостей...
- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...
- ...Новорiчну нiч! Вперед!
Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:
- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.
- Чому? - в один голос запитали друзi.
Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.
- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.
- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.
- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!
- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.
- Чому ти не можеш? - здивувався песик.
Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:
- Тому, що я слiпа.
- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.
- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.
Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.
- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.
- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.
- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.
- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?
- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.
- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.
- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!
- Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?
- А покинути її одну в лiсi - не нахабство?
- Твоя правда!
Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!
- Ой! - заверещала лялька. - Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!
Та її нiхто не слухав.
ШОСТИЙ
Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.
- Важко несете, - промовив незнайомий голос.
Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.
- До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.
- Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.
- От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.
- З гостею i гостем, - додав песик.
- Все ясно, - сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.
- Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.
- Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!
- Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик. - Геть iз моєї шапки.
- Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.
- Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?
- Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.
- Звiдки ти знаєш? - не повiрила йому жаба.
- Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.
