Подорож у Тандадрику (на украинском языке) - Жилинскайте Витауте Юргисовна (читать книги регистрация TXT) 📗
- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!
Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..
Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..
- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.
"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"
"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.
"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"
Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:
Сам запалив я це багаття,
Багаття сам я запалив,
Багаття це сам запалив,
Це, це сам, сам, сам...
- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
- Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.
- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...
По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.
- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:
- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.
- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.
- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...
- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.
З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.
- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.
- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?
- Нi, нi. Смiло грiйтесь.
Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.
- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?
- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?
- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?
- Ще б не знав? Та я сам звiдти.
- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?
- Найсправжнiсiнькi!
Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.
- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.
- I не боїтеся? - здивувався песик.
- Анiтрiшки! - збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...
- I вогнище самi розiклали? - знову не мiг надивуватися гiсть.
- I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!
- Який ви! - з повагою глянув на зайчика песик. - А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.
- Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик. - Тому й схопився за сокиру!
- Що ви кажете! - прояснiв вiд радостi песик.
- Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.
- Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!
- Так? - тепер повеселiв i зайчик. - Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?
- Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик. - Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.
- Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!
- Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi... - розсмiявся песик.
- Що трапилось? - здивувався зайчик.
- Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.
Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.
- Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик. - Чи ви знаєте...
- Ще одне "ви" - i заробиш штовханця! - погрозив зайчик.
- Знаєш, що менi прийшло в голову? - виправився песик. - Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...
- ...повiсимо на ялинку! - пiдхопив зайчик. - Вперед!
Раз, два - i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!
- А ниточку... з мого хвоста, - сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.
- Ось що згодилося б повiсити, - запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед - i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.
- Мало з голови не вилетiло! - схаменувся песик. - У мене є справжня цяцька!
Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.
- Ну й штука... - здивувався зайчик. - Дзвiночок!
- Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, - пояснив песик. - Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.
