Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Гольц-Баумерт Герхард (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
-- Забери його! Все нам зiпсував!.. Усе заплутав! -- закричали мої товаришi.
Але змiй мене вже не слухав. Вiн кидався на всi боки, плутався в шпагатах iнших змiїв, а тодi раптом закляк на якусь мить i ракетою пiшов до землi. Це б ще нiчого, але ж вiн падав просто на суддiв!
-- Тривога! -- заволав я. -- Мiй падає!
Єдиний, хто зумiв урятуватися, був пан Фiлькендорф. Вiн одскочив убiк. А потiм пролунав трiск, чiткий, мов удар гонга. Суддi, троє з 10-го класу i двоє вчителiв, опинилися пiд уламками змiя. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всi жертви лежали на землi. В одному мiсцi з паперу стирчала чиясь рука, в iншому -- голова, i не чиясь там, а саме того десятикласника, який дисквалiфiкував мене. Вiн роззявив рота, мов риба на сухому. Тут i там упало ще кiлька змiїв. То мiй потяг їх за собою.
Чудовий кiнець, чи не так? Та менi довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змiй теж упав, горлав менi вслiд:
-- Ти сам змiй! Ти нiкчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе i запущу в повiтря, ти...
Коли я прийшов додому, мама запитала:
-- Що це ти сьогоднi так рано вернувся, Альфонсе?
Я повагом скинув шкiрянi рукавицi i вiдповiв: -- Вiн пiднявся дуже високо, вiдiрвався i десь залетiв. А то б я став переможцем.
Тодi зачинився у своїй кiмнатi i до вечора не виходив. А ввечерi прийшов тато i мама похвалилася йому:
-- Подумай тiльки, Альфi мало не став переможцем!
Щось у її голосi менi не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!
Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.
Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:
-- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
-- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!
Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.
Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:
-- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:
-- Геть з дороги, доги-гоги!
Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:
-- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.
-- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
-- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.
Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.
Бруно кинув менi навздогiн:
-- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.
-- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.
-- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
-- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.
-- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!
-- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!
-- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!
Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.
I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.
Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
Як у мене була нежить
Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.
В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.
-- Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.
-- I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.
-- Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.
Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.
-- Альфонсе, ти що, хворий?
Я повагом кивнув.
-- Температура? -- запитав вiн.
Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.
