Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Крюс Джеймс (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗

Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:

-- Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?

-- Та йду вже, -- вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.

I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.

Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.

-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?

-- Навряд чи дуже багато, прадiдусю!

-- Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.

-- Так, тi моряки наробили нам лиха! -- сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.

-- Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, -- сказав прадiд. -- Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!

-- Зосталися тiльки двi чистi!

-- От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!

Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.

-- О, Хлопчак, -- сказав прадiдусь нарештi, -- тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?

-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.

-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?

-- Аякже.

-- Ну що ж, тодi слухай!

Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:

Жук-поет

Матеус-жук по праву

Серед жукiв мав славу

Нiкчеми iз нiкчем.

I в будень, i в недiлю

Валявся вiн без дiла

Де-небудь пiд кущем.

Усi жуки путящi,

Поряднi, роботящi,

Й знайомi, i рiдня,

Говорячи про нього -

Матеуса дурного, -

Смiялися щодня.

Жуки вели розмови

Про гони та про лови

I взагалi про спорт.

Жучихи -- все про моди,

Про танцi-хороводи,

Салат, печеню, торт.

Матеус край дороги

Лежить, простягти ноги,

I дивиться на лiс.

Турботи вiн не знає,

Все пiсеньки складає

Й мугикає пiд нiс.

Коли їх хтось почує,

Його це не дратує,

Вiн радий, навпаки!

Спiва тихенько знову.

"Таж вiн поет, панове!" -

Дивуються жуки.

-- Ого, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Оце-то врiзали ви нашим морякам!

-- Та вони й не помiтять цього! -- засмiявся прадiдусь. -- Але дарма! Головне -- щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?

-- Пора вечеряти.

-- Ну, то ходiмо.

Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.

Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.

Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.

-- А як вона називається?

-- "Павiльйон iз порцеляни". Добранiч, Хлопчак!

-- Добранiч, прадiдусю!

Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери "ха".

-- "Лопуха", бабусю!

-- Гм... "Лопуха" -- це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!

Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi "добранiч" i з новим "Моряцьким щорiчником" потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.

ДЕНЬ СЬОМИЙ,

у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною

та своїми татом i мамою.

Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.

Доведено, як двiчi два -- чотири,

що моя горiшня бабуся вмiє вiршувати.

Розказано довгу iсторiю з ромом

i триразовим "Будьмо здоровi!".

А закiнчується день тим, що я потемки

йду з матроською торбою додому.

Останнiй день, який я мав пробути в домi горiшньої бабусi, випав майже безвiтряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррi, коли я прокинувся, був уже з обома iншими моряками в гаванi. Але в сусiднiй кiмнатцi товкся прадiдусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув дверi прадiдусевої спальнi й гукнув:

-- Зичу вам здоров'я, щастя й довгого вiку!

Прадiдусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потiм витер мильну пiну з губiв i вiдказав:

-- Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вiк. I все ж дякую тобi за добрi побажання.

-- Вiдколи це ви голитесь? -- запитав я спантеличено. -- Ви хочете зголити бороду?

-- Нi, Хлопчак, хочу тiльки пiдправити й. Я роблю це раз на рiк, на день народження! Але мийся хутчiш та одягайся, разом спустимось до снiданку!

Урочисто вичепуренi, охайно зачесанi, ми через десять хвилин спустились до горiшньої бабусi, що подала снiданок до вiтальнi. Вона теж побажала прадiдусевi здоров'я, щастя й довгого вiку I пообiцяла на обiд велику несподiванку до дня народження.

-- У вiсiмдесят п'ять рокiв навряд чи для мене може бути несподiванка, Маргарето, -- сказав прадiдусь.

-- Побачимо! -- усмiхнулась горiшня бабуся.

Потiм ми поснiдали.

Коли ми вийшли на вулицю, менi стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповiдку. Засмучений, увiйшов я до рибальської комори. Прадiдусь, що йшов попереду, пiднявся драбиною до токарнi. Але я гукнув:

-- Стiйте, прадiдусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорi, ми тiльки вiршуємо!

-- Правда! -- з половини драбини вiдгукнувся прадiдусь. -- Тут, нагорi, ми вiршуємо. Тому я й iду нагору. Бо моя оповiдка буде про поетiв i про вiршi.