Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Крюс Джеймс (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
Скарабей побiг собi, а стоножич Томас лишився з очманiлою головою в своїй нiрцi. Вiн мурмотiв: "Тричi по чотирнадцять... Нi, чотирнадцять разiв по три, шiсть разiв по двi... нi, двiчi по шiсть... чи все-таки шiсть разiв по двi? Що вiн сказав? Як же це?"
Сердешний стоножич зовсiм збився з пантелику. Вiн сидiв удома й мурмотiв числа до полудня, марно намагався перелiчити власнi ноги, позбувся апетиту i аж надвечiр наважився вийти на свiже повiтря.
Та що це, господи боже? Iдучи, Томас перевалювався з боку на бiк, шкутильгав, спотикався, волочив нiжки i, пройшовши ледве пiвметра, вже так утомився, що не мiг iти далi й насилу залiз у свою нiрку. Весь цей час вiн думав про скарабеєвi обрахунки, почав рахувати свої нiжки й стежити за їхнiм рухом, а ходити зовсiм розучився.
Звiстка про нещастя iз стоножичем зi швидкiстю вiтру розiйшлася серед живої дрiбноти. Жуки, слимаки та черв'яки приходили втiшати його й радити, як вилiкуватись. Та нi сiк iз молочаю, нi пилок iз мокрецю, нi чебрець, нi крiп не допомогли Томасовi.
Його дев'яносто шiсть нiжок, що на них вiн досi так грацiйно ковзав по землi, раптом стали для нього проблемою. Вони переплутувались i зачiпались одна за одну при кожному кроцi, i врештi вiн, зовсiм занедужавши, перестав виходити надвiр. Лежав сумний у своїй нiрцi, i вся дрiбнота гадала, що близький його кiнець.
Та одного ранку, коли Томас виповз iз нiрки на сонечко, вiн побачив мiж незабудками молоденьку стонiжку, що рухалась майже так само грацiйно, як вiн у найкращу свою пору. I в ритмi своєї ходи прегарно спiвала таку пiсеньку:
Три по шiсть -- це вiсiмнадцять!
Треба день у день вправляться,
Поки виробиш ходу.
П'ять по шiсть -- це буде тридцять,
На травi роса iскриться,
Глянь -- по квiтах як я йду!
При звуках цiєї пiсеньки серце стоножича аж застрибало в грудях. Стежачи очима за прекрасною стонiжкою, вiн теж почав вихилятись у ритмi пiснi, i несподiвано стоножич Томас став легконоге ковзати по землi, як у найкращi свої днi. Тiльки хода його була тепер iще грацiйнiша, нiж доти. Вiн просто-таки плив над землею -- такi плавнi були його рухи. Поплив поруч прекрасної стонiжки, чемно вiдрекомендувався їй i почав пiдспiвувати:
П'ять по вiсiм буде сорок,
Ми зумiли дуже скоро
Нашу пiсеньку знайти.
Шiсть по вiсiм -- сорок вiсiм,
Вдвох iдiмо лугом, лiсом,
Ми до пари -- я i ти!
Двi з половиною години стоножич iз стонiжкою кружляли, спiваючи, по садку, i вся жива дрiбнота в околицi захоплено дивилась на них. Тiльки скарабей-математик сердито ворушив рогами, бо тепер Томас переставляв нiжки зовсiм не так, а куди складнiшим способом. I тому жук попросив стоножича рухатися трохи повiльнiше, щоб можна було краще спостерiгати їхнiй рух. Але Томас вiдказав: "Я не маю часу на математику. Я щойно заручився!" I поплив зi своєю стонiжкою далi, а врештi одружився з нею пiд червоно-бiлою парасолькою мухомора.
Докiнчивши оповiдку, прадiдусь уже мовчки вирiзав далi корковi поплавцi.
Нарештi вiн поклав ножа в кошик i сказав:
-- Мораль у цiєї оповiдки досить дивна: "Вчись, як треба писати. Та коли пишеш, забудь про цю науку!"
-- Це ж так, як у плаваннi, прадiдусю: спочатку треба навчитись, як рухати руками й ногами, але потiм ними треба рухати не думаючи! А то марна буде наука. Пливтимеш погано й можеш потонути. Хiба ж нi?
-- Добре порiвняння! I коли ходиш, i коли пливеш, i коли пишеш -завжди те саме: спочатку навчись, а потiм наважся, i все пiде добре!
-- А хiба цього не доводить i ваш вiрш про чаклуна Корiлло, прадiдусю?
-- Нi, Хлопчак, цим вiршем я доводжу щось зовсiм iнше. Але воно теж стосується сюди. Ану прокажи вiрша! Ти ж пам'ятаєш його?
-- Аякже! Вiд початку до кiнця.
I я почав:
Чаклун Корiлло
На свiтi жив один чаклун -
Корi, Кора, Корiлло.
Вiн у чорнильницi сидiв
I чаклував з чорнилом.
Коли ним хтось писав листа
Злости, злоста, злостиво,
Перо виводило не те,
Що думав вiн у гнiвi.
Писав до сина чоловiк
З Тiльзi, з Тiльза, з Тiльзiта:
"Гультяю, довго будеш ти
Ганьбу менi робити?"
Перо ж виводило у ту
Хвили, хвала, хвилину
Такi примирливi слова;
"Ти молодець, мiй сину!"
Тодi всмiхнувся наш чаклун
Корi, Кора, Корiлло.
Чорнильницю вiн переплив,
Сьорбнув ковток чорнила.
А то писав один поет
В столи, в стола, в столицi,
Якi у нашому краю
В троянд рожевi лиця.
Такий вiн захват виливав
У слi, у сла, у словi!
Готова ж пiсенька була -
Про буряки столовi.
Тодi всмiхнувся наш чаклун
Корi, Кора, Корiлло,
Чорнильницю вiн переплив,
Сьорбнув ковток чорнила.
Декрет почав один король
Складi, складу, складати:
"Того, хто з мене кепкував,
Укинути за грати!"
А потiм сам же прочитав
Декрi, декра, декрета:
"Того, хто з мене кепкував,
Я маю за поета!"
Тодi всмiхнувся наш чаклун
Корi, Кора, Корiлло,
Чорнильницю вiн переплив,
Сьорбнув ковток чорнила.
Як ти не вiриш, що таке
Бува, бувi, буває,
То спробуй сам; i, може, це
Тебе переконає.
-- Ну, Хлопчачок, ти втямив, хто такий чаклун Корiлло?
-- Чортик iз чорнильницi!
-- Так, звичайно, вiн! Але, власне, це й щось iнше, а саме: добрий дух нашого розумiння й помiркованостi.
-- Тобто як, прадiдусю?
-- А подумай сам: ось наш чоловiк iз Тiльзiта. Вiн розсердився на свого сина. I хоче написати йому гнiвного листа. Але, взявши перо в руку, раптом збагнув, що син, власне, не зробив нiчого страшного, вiн просто дуже молодий, а взагалi славний хлопець. Враз виринає Корiлло, дух розумiння та помiркованостi, i замiсть гнiвного листа виходить приязний iз легеньким дружнiм докором.
Або вiзьми поета. Вiн хотiв написати чудесного вiрша про трояндовi личка та лiлейнi коси. Але, вiршуючи, помiтив, що багато краще знає бокатi, поживнi буряки...
На жаль, прадiдусь не змiг говорити далi, бо дверi до комори несподiвано рипнули i ввiйшов Крiшон Кульга. Вiн спитав, чи готовi його поплавцi, й розповiв, що в морi вже видно наш моторний катер i ввечерi вiн прибуде до гаванi.
То була велика новина. Я зразу побiг без шапки й шарфа до горiшньої бабусi, сповiстити її. I застав її на тому, як вона ставила пiд вiршем про мишку п'ятiрку. Але я вдав, нiби нiчого не помiтив, i горiшня бабуся сказала:
