Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Крюс Джеймс (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗

Мати зупинила волiв, зсадила з вiзка Тусю й сiла з нею в захистку пiд стовбуром, що став уже грубезний, могутнiй. Вони хотiли трохи перепочити вiд труського вiзка та завивання вiтру.

Туся сказала: "Глад!" Це означало: "Я голодна!"

Але мати, на жаль, не могла дати їй нiчого, навiть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатнi кульки, рясно розсипанi в травi, й почала качати їх, як крем'яхи.

"Це кракси!" -- сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкiряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тiльки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що пiд трiснутою кулькою бiлiє щось схоже на зерня з горiха, зразу обчистила шкаралупку й укинула бiле ядерце в рот.

Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшнiше. До дерева пiдбiг страшелезний дикий кабан iз гострими iклами. В матерi з переляку аж серце спинилось.

Але кабан, що в цих вiдлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсiм мирно. Обнюхав Туснельдину пелену i вдоволено засопiв, коли Туся почухала йому в щетинi.

Здоровезний звiр заходився вишукувати своїм рилом брунатнi кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину -- видно, наситившись, -- вiн подрiботiв геть.

У Туснельди камiнь вiдпав вiд серця, i не тiльки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись i голоду: вона знала, що брунатнi кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у вiзок, i, їдучи далi, мати i донька чистили тi кульки i їли досхочу. А ввечерi, приїхавши додому, розповiли Тусиному татовi й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й пiдсмажили їх на вогнищi в хатинi.

За тисячу рокiв людський розум, звичайно, став тонший, а мова -точнiша. Тисячу рокiв тому казали просто -- "крак". Тепер же один плiд називали "кракс", а багато -- "кракси". Краксом називали й саме дерево, i всi дiтлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околицi, восени збирали кракси й ласували ними.

Минуло багато часу -- ще цiла тисяча рокiв. Люди покинули дерев'янi хатини й побудували на горах кам'янi замки. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто не пам'ятав. I ось одного дня пiд кiнець жовтня через ту вiдлюдну долину проїздив верхи один рицар зi своїм сином. Рицар, що мав на собi блискучий срiбний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучiй кольчузi -Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тiльки їздити верхи, фехтувати, стрiляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цiєю поїздкою, щоб утовкмачувати синовi прекрасне мистецтво вiршування.

Вольфик саме почав складати вiрша. Почав зi слiв:

Як ми ганяли коней пасти...

Тодi став пiдшукувати риму, i погляд його впав на дерево, що за двi тисячi рокiв виросло в справжнього велетня. Вiн спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом вiн пригадав один пергамент свого прапрапрапрадiда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям i зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадiд згадував у пергаментi й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Вiн думав, думав, бо назва крутилась на язицi, але так i не мiг згадати. Аж через пiвгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова "пасти", вiн переплутав одне й друге i назвав плоди того дерева не "кракси", а "касти". Так вiн i сказав синковi.

"Ой! -- вигукнув Вольфик. -- Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до "пасти"!"

I, їдучи далi, докiнчив свого вiршика:

Як ми ганяли коней пасти,

То бачили великi касти...

Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечiр приїхали до замку й сiли в великiй рицарськiй залi за вечерю, Вольфиковi довелося проспiвати свого вiршика пiд звуки лютнi, i йому завзято плескали в долонi не лише дами та пани, а й служники та служницi.

Вiд того дня дерево в долинi називали вже не "крак" i не "кракс", а "каста", бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченiший i мова теж. Слово "кракс" не тiшило слуху спiвцiв.

Воно здавалося грубим, неоковирним. А от "каста" -- тонше, милозвучнiше, його легше проспiвати. Отож вiдтодi почали казати "каста", i всi дiти, що жили в замках на довколишнiх горах, часто восени їздили верхи в долину та спiвали пiд розлогим деревом.

Минуло багато часу -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули замки, побудували собi кам'янi мiста. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.

Але одного дня, теплого осiннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тiй далекiй долинi, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвiн сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковiй кофточцi та довгiй спiдничцi з тафти -- Лаурiночка. Обидвi мали в правiй руцi уквiтчаний вiвчарський цiпочок, а в лiвiй -- вiяло.

Сiвши спочити пiд деревом, вони побачили в травi шипуватi зеленi плоди, в яких ховалися брунатнi кульки.

"Ой, якi чарiвнi!" -- прощебетала Лаурiночка.

"Справдi чарiвнi", -- погодилась панi Лаура.

Обидвi поклали свої цiпочки та вiяла й почали кидати одна однiй брунатнi кульки.

Лаурiночка спитала матiр, як називаються цi плоди. Та панi Лаура не могла пригадати зразу, їй тiльки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в однiй книжцi своєї прапрапрапрабабусi. Згадалось їй i те, що такi дерева ростуть десь у Гюлiстанi, тобто в Туреччинi. А що панi Лаура любила говорити в риму, то сказала:

Вони ростуть у Гюлiстанi

I називаються кас...тани.

"Ох, каштани! Яка мила назва! -- вигукнула Лаурiночка, бо вона була трохи шепелява. -- Дожвольте менi, матушю, нажбирати їх i вжяти додому -- гратишя! Каштани!"

"Назбирай, пташечко моя", -- вiдповiла панi Лаура.

Отак i вийшло, що Лаурiночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатнi кульки. I всiм розповiла, що вони називаються "каштани".

Сестричкам та гувернантцi-француженцi тi каштани дуже сподобались, i вони всi поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.

Вiд того дня старезне дерево почали називати каштаном. I всi дерева, що мають листя, розчепiрене, нiби пальцi на руцi, називаються так.