Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

А менi навпаки — вмерти хочеться: такий настрiй.

Цiкаво — чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: «Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет».

А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.

IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?

Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.

— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову — назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: «щоб вас черва сточила», i враз «синку» — голос медом точиться.

— Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки суєтнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого…

Менi стало моторошно — вона нiби читала мої думки.

— Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi.

Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помiтила це.

— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?

Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.

— От бачиш, а кричиш — «Передайте привiт Варварi-великомученицi!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла. Господи, сохрани i помилуй! — Баба перехрестилася.

У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.

Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне — свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.

— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. — Бабо… А скажiть-но менi, бабо, будь ласка…

— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi.

— А скажiть… а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?

Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик моєї сестрички Яришки:

— Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-є!

Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.

— Ну, бiжи, бiжи, — хитнула баба головою. — I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Знаєш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я її показать хочу…

— Ага! — кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:

— Де бiгаєш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.

I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:

— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував… Ой, гляди, дограєшся… Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх… Голови людям брехнею якоюсь морочиш…

— Та, дiду!.. Та слово честi!.. — I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було.

Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою:

— Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв — юринда… Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi… з хлопцями…

— Ну-у?! I ви?! I що?!

— Та що ж… Нiчого. I не один раз — тричi ходили.

— Але ж фото!

— Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося… Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю…

— Нi! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене — засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував — гарантiя.

— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дiд. — Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач… Якби по твоїх законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б їх уже за весь час наплодилося — нiде було б курцi клюнути.

— Та, думаєте, воно менi треба! — вигукнув я. — I сам не хочу, але ж.

I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась «юриндою». Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.

Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.

Отця Георгiя з легкої руки дiда Салимона всi атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало — не одiрвеш…

Дiд Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: «Поїду з Гогою побалакаю… Хай менi Гога розкаже про бога». Бере пляшку, сiдає на велосипед i, виписуючи кренделi, їде в Дiдiвщину.