Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
Арам вірив у щастя не так, звичайно, як забобонні люди. Він вірив у випадковість, тому що на полюванні часто трапляються щасливі випадки…
— Знову ти не так зрозумів, Аршак. Справа не тільки в ножі, а в тому, що гілка сюди потрапила з Барсової ущелини…
— Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Аршак.
— А ти подумай! Де ти ще бачив сосни на шляху потоку? Ніде їх нема!
Аршак глянув угору, звідки збігав потік. Там у промінні призахідного сонця мінились червоно-руді скелі, що височіли навколо ущелини. Здалеку вони були схожі на багатоповерховий палац, оточений стінами й вежами. І на цих червоних скелях подекуди зеленіли невеликі лапаті сосонки.
— Гаразд… Скажімо, що гілка ця й справді з Барсової ущелини. Ну, то що з цього?
— А те, що й книжка з Барсової ущелини, і аба Асо.
— Е, брат Арам, чи не все одно, де загинули наші діти — в полі чи в горах? — скрушно сказав Аршак. — Темніє, їдьмо додому.
— Ні, нам треба піти в Барсову ущелину. Хто знає! На світі буває багато несподіванок, схожих на чудо… — 1 раптом радісна посмішка освітила смагляве мужнє обличчя Арама. — А що як вони живі? Якщо вони і одяг, і книжку навмисне кинули в потік, щоб хоч так повідомити про себе? Ой, де ж ти, щастя мисливське? — І Арам так зітхнув, що, здавалось, уся душа його вихопилася з цим зітханням. — Ну, чого ти зажурився? Ходімо!
— Що ж, ходім.
Вони підійшли до скелі і зупинилися біля гирла потоку, там, де він падає з страшенної висоти, забираючи з собою все, що лежить на його шляху. Коло самого підніжжя потік вирив яму, і біля цієї ями Арам знайшов дівчачий черевик.
— Бачиш, Аршак! — радісно вигукнув він. — Я тобі кажу, вони були в Барсовій ущелині! Мудрець цей дід Асатур, прямо мудрець!.. Це, певно, черевик Шушик, дочки Ашхен… Бідолашна дівчина! Ні, Аршак, видно загинули наші діти… Не справдилась моя надія. Вони кидали б папери, щоб дати звістку, а не черевики, щоб ходити босими по снігу.
І Арам стомлено сів на камінь. Серце його стискалося так, що, здавалось, ось-ось розірветься… Ні, пропав, загинув його сокіл — улюблений син; він готував з Ашота мисливця, безстрашного, як барс, спритного, як рись, і з серцем лева… Так… Велике майбутнє пророчив Арам своєму синові, розумному і чесному…
— Ходім, — опам’ятався він і підвівся. — А втім, ні, Аршак. Ти піди, візьми коней і повертайся в село.
— А ти?..
— А я вийду на гору, прийду пізніше. Ніч буде місячна. Трохи поблукаю там, за скелями. Подивлюсь… Повернутись додому!.. А що робити дома? Серце розривається… Ну, іди, йди…
Аршак пішов до коней, а Арам, повернувши праворуч, вздовж скель, піднявся вгору по схилах.
Коли він сходив на вершину скель, що наближались до Барсової ущелини зі сходу, у його серці ще жевріла надія. «Ех, доле, де ти?.. Справдилися б слова мисливця Асатура — і більше нічого мені в світі не треба», — подумав Арам, виходячи на виступи рудих скель.
Нарешті мисливець вийшов на вже знайомий нам край Диявольської стежки, сів на виступ і окинув поглядом усю Барсову ущелину, що розіслалася внизу.
Була остання ніч осені… Двадцять третього грудня опівночі на північній половині нашої планети починалася зима.
Місяць ще тільки сходив на блідий небозвід, його тьмяне світло осяяло хребти, звернуті на захід, по той бік ущелини. На східних хребтах, якими зійшли діти, було ще темно. Внизу похмуро розкривало свою пащеку чорне глибоке провалля.
Арам сидів на камені, напружено вслухаючись у голоси природи і вдивляючись у протилежні скелі. Але серед тиші, що панувала навколо, він чув тільки, як пульсує кров у його скронях.
Ось місяць яскраво освітив верби і поряд з ними карагачі. «Що це? — здивувався Арам. — Адже там, між вербами, завжди росли карагачі з темною корою. Чому вони стали білими? Хто міг так оголити ці дерева?..»
Дивне дерево з розкинутими в сторони оголеними білими гілками стурбувало Арама. Проте він стримував себе. Досвідчений мисливець був схожий на людину, яка стоїть на березі вузенької бистрої річки і не може вирішити, перестрибнути на той берег чи ні. Йому треба було крикнути, подати звідси, з вершини скель, голос — для того ж він і йшов сюди цілу ніч, ледве переводячи подих. Та Арам боявся. Якщо тільки скелі відгукнуться йому своєю луною, загине його остання надія…
Довго сидів він так і, нарешті, наважився.
— Ну, — сказав сам собі, — подивлюся, яке в мене мисливське щастя!
Він встав, високо підвів голову і відкрив, було, рота, щоб крикнути, але так і не зміг. Ніби якась сила здушила йому горло, серце застукало швидко-швидко. Здавалося, що від цього крику залежить усе його життя — бути йому чи ні.
Арам почекав, примусив себе трохи заспокоїтись, відкашлявся і, глибоко вдихнувши прохолодне повітря гір, щодуху закричав:
— Ашот, гей! Ашо-о-о-от!
Голос його полинув ущелиною, відбиваючись од скель гучною луною.
Арам замовк. Він весь перетворився на слух, завмер і, намагаючись не дихати, схилився над ущелиною. Минали секунди, секунди тривожного чекання. Вони здалися Араму вічністю.
І раптом з протилежних пасом гір долинув до нього тоненький голос:
— Ге-ей!
А потім той же голос тривожно крикнув:
— Вставайте, Ашот, Гагік! Вставайте, нас гукають!..
Нічне повітря було таке чисте, що до чутливих вух Арама виразно долинули не тільки цей голос, а й слова нарікань хлопців: «Що таке, Асо, чого ти кричиш?»
Почувши голоси хлопців і ім’я сина, якого він любив понад усе в житті, Арам безсило сів на камінь і заридав… Гарячі сльози капали з очей, текли по обпаленому вітрами і сонцем обличчю цього міцного, як скеля, чоловіка. З серця зсувався важкий тягар, що мучив його протягом довгих тижнів. На душі ставало легко-легко…
А навпроти з скель долинало:
— Тут ми, тут!..
— Допоможіть нам вийти звідси!..
— Хто це прийшов? Хто ти?..
Почув Арам і плач. Голосно ридала дівчина — очевидно, від щастя, як і він, дорослий, загартований життям чоловік.
Мисливець хотів озватися, відповісти, але не міг — голос не слухався його. Тоді Арам схопив рушницю, і один по одному випустив два заряди з своєї двостволки: «думб-думб». Спалахнули два вогники, що вихопились із стальних трубок рушниці.
— Джан! Батько мій, батько!..
Ашот знав ці постріли. Так на полюванні батько кликав сина, коли вони губилися в горах. Це був їхній умовний сигнал.
— Дядьку Арам, дядьку Арам!.. — продзвенів приємний тенорок Гагіка.
— Батьку, батьку!.. — схвильовано кричав Ашот.
А Шушик весь час плакала й плакала.
Вночі в горах кричати не треба. Досить просто чітко й виразно говорити і, коли між тими, що розмовляють, лежить ущелина, а від одного схилу до другого дуже далеко, повітря з ущелини донесе кожне слово, таке воно чисте й спокійне.
— Гей, синку, ви живі?.. Всі?..
— Говори тихо, так як я!.. Здорові? Хворих нема?
— Здорові, дядечку Арам. Ми тут прямо як на дачі! Повітря чисте, прохолодне, — озвався Гагік.
Арам так гучно розсміявся, що аж у скелях загриміло.
— Гей, хлопче! Ти все такий же жартівник! Ну, як ви?.. Як жили?
— Не видно тебе, батьку, вийди на світло! — попросив Ашот.
Арам піднявся на виступ, освітлений місяцем, і полонені Барсової ущелини побачили могутню постать чоловіка з рушницею в руках.
— Ой, колій ж ти встиг стати таким великим, дядечку Арам? — дивувався Гагік.
Він, звичайно, жартував, адже на фоні неба й орел, який сидить на вершині гори, здається великим-превеликим. Що ж тоді казати про людину!..
Почалася тривала розмова. Схвильовані серця потроху заспокоювались.
— Як моя мама? Як сестрички? — запитала Шушик.
— Мама твоя зараз над твоїм черевиком плаче… Черевика твого знайшли ми в гирлі потоку… Там же знайшли й книжки ваші, і аба Асо… Ну, гаразд. Я зараз до вас прийду.
— Не треба, тату! Стежка засипана снігом! Повертайся в село, а завтра вранці прийдете по нас, — сказав з тривогою в голосі Ашот.
