Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
— А як же вмиватися без мила? — спитав Гагік.
— Мило я знайшла.
— В Барсовій ущелині — мило?..
— Ну, те, що може замінити мило.
— Очевидно, «вороняче мило»? Хоча ні, його можна дістати тільки навесні.
Шушик знала, що таке «вороняче мило». Це травичка з дрібненькими синенькими квіточками. У воді вони піняться і добре змивають бруд.
— Ні, не те. А що — це моя справа… Піду зараз принесу, тоді й побачите.
Нижче глиняних копалин Шушик зупинилась і довго щось добувала із землі. Скоро вона повернулася в печеру з грудкою сірої маси в руці.
— Що це?
— Дике мило, кіл… У ньому є рослинні жири. Під час війни мати прала цим милом. А якщо додати сюди ще трохи жиру, зовсім добре буде… Давайте робити мило!.. Наріжемо жиру, розтопимо. Ну, Гагік?..
Гагік зовсім не був чистьохою і неохоче взяв участь у виробництві мила, тим більше, що на це треба було витратити багато ведмежого жиру.
Але все-таки всі пристали до пропозиції Шушик. Коли змішали розтоплений жир з диким милом, добре вимісили масу і порізали на шматочки, Шушик сказала:
— Ну, беріть тепер кожний по куску і мийтесь, а я зливатиму… От нечупари, тільки про їжу й думаєте!..
Кіл і гаряча, вода справді чудово змивали бруд з обличчя й рук. Шушик з допомогою Гагіка вимила собі навіть голову цим милом.
— Нагрійте ще води і помийте ноги, — сказала вона, і ніхто не заперечив: усі розуміли, що тут Шушик хазяйка. — І взагалі, оголошую сьогодні санітарний день. Наберемо води в усі посудини, нагріємо, і я виперу білизну — свою і вашу.
— Еге, це важке діло!
— Нічого важкого… Ну, ходімо по воду.
— Ходім. Ллє навіщо ти будеш прати? Свою білизну ми й самі поперемо, — сказав Ашот.
Гагікові така делікатність не зовсім припала до смаку.
— Ей, не даєш людині послужити для колективу! — з досадою сказав він.
— Ви тільки подумайте, як добре: тепер у нас буде чиста білизна! — раділа Шушик.
Вона запропонувала навіть, влаштувати баню:
— Це так просто! Треба тільки законопатити тріщини в дверях, розжарити каміння і облити його водою. Підніметься така пара, що печера стане справжньою банею. Вода гаряча — купайтеся досхочу!
Гагік уже відкрив рота, щоб заперечити, але Ашот не дав йому вимовити й слова:
— Шушик має рацію. День сьогодні теплий, справжній банний день. Будемо купатись… Шушик, ти набери дрібного каміння біля печери, Асо наріже гілля і зробить для кожного віник, — по-російському будемо митись. А ми з Гагіком підемо по воду.
— Що-небудь і мені доручи… — сказав Саркіс.
— Тоді ти будеш робити віники, а Асо хай разом з Шушик збирає каміння.
Готуватися довго не треба було. Години через дві вода нагрілася, каміння розпеклося, і від великого вогню в печері стало зовсім тепло.
— Ну, ви поки що роздягайтесь, а я збігаю наберу ще трохи кілу, — сказав Гагік і вибіг з печери.
Шушик з ягнятком на руках тим часом пасла на лужку Чорнуху. Вона мала купатися в другу чергу. Але чекати довелося довго. «Видно, щось сталося в печері», — почала турбуватись дівчина.
А сталося ось що.
Хлопці давно вже викупались і чекали Гагіка. Але той як у воду впав. Ашот вирішив збігати по нього. Він знайшов товариша за камінням: Гагік сховався у верболозі і заснув.
— Як тобі не соромно! Чого ти злякався?
— Не можу, — коротко відповів Гагік.
— Чого ти не можеш? Захворів чи що?
— Не можу… не можу… не можу… — тупо твердив Гагік. — Дома помиюсь…
Ашот не знав, що йому робити — сміятися чи сердитись, але вдача взяла гору, і він почав вичитувати хлопцеві:
— А ще про хиби Саркіса говорив, про те, що його важко виправити! Поглянь на себе! Утік! Від чого втік? Від миття!..
— Перемінюся я, братику, перемінюсь… На який хочеш зразок, на той і перемінюсь. Тільки про баню краще зі мною не говори, я в такий холод роздягатись не можу.
— «Не можу, не можу!..» Завів одне й те ж! — розсердився Ашот. — Ти про колектив краще подумав би! Не можна ж порушувати правила співжиття в колективі!
— Знову лекція!.. Ах, Ашот-джан, твої промови — моя насолода! Важко відірватись од них!
І, ніби приречений до страти, Гагік поплентався додому, а Ашот, побоюючись, що товариш знову втече, конвоював його аж до самої печери.
Розділ двадцять четвертий
Про те, що лихо не без добра
У боротьбі за існування мандрівники випадково зробили ряд важливих для країни відкриттів. Але вони й не догадувались про це, їм і на думку не спадало, що досвід їх перебування в печері може пригодитися не тільки їхньому селу, а й усій країні.
Лише Ашот робив деякі висновки з їхніх відкриттів і вважав їх дуже важливими, не міг дочекатися зручного моменту, щоб урочисто розповісти про них товаришам.
І цей момент настав.
Після купання всі сиділи біля вогнища, свіжі, веселі. Правда, Шушик, відокремившись з Асо, щось терпляче пояснювала йому — здається, граматичні правила.
— Нам треба обговорити кілька нових подій, що відбулися останніми днями, — офіційно оголосив Ашот. — Насамперед про Чорнуху.
— Ну, що тут обговорювати? Чорнуха — вівця. Вона народила ягня і прийшла слідом за ним, — позіхаючи, сказав Гагік. — Давайте краще продумаємо, як нам зберегти ведмеже м’ясо, щоб воно до весни не зіпсувалось.
— Не зіпсується, не бійся. Хай собі лежить у тому кутку, ціліше буде. А ти от скажи, чому Чорнуха народила саме тепер?
— Е, чи мені не все одно?
— Ні, не все одно. Коли б Асо не нагодився, мокре ягня замерзло б у холодній печері — воно народилося несвоєчасно.
Асо ствердно хитнув головою.
— Так, — сказав він, — ось уже десять років, як наша ферма посилає тварин на Муганські степи. Там зими нема. В грудні повсюди зелень, наче їв березні чи квітні, Люди живуть у наметах… Ось чому ми пускаємо баранів в отари овець не в жовтні, а в середині літа. Це для того, щоб вівці ягнилися в грудні. Так вони й звикли. Бідна Чорнуха забула, що це не Мугань, а Барсова ущелина, де ягня, народжене взимку, не виживе.
— Правильно! Зрозуміли тепер, що значить бути пастухом? — пожвавішав Ашот. — А як же вижило друге ягня Чорнухи?
— Друге народилося весною… Я ще здалеку побачив, що йому не більше, як вісім місяців.
— Ягнята Чорнухи принесуть нашій фермі велику користь. Це, — Ашот показав на новонародженого, — вже нова порода овець. Вони не будуть гинути взимку від холоду, а їжу шукатимуть собі під снігом.
Асо так зрадів, як радіють лише простодушні люди.
— Правильно! — вигукнув він. — Нова порода! Мій батько буде дуже радий!..
Ашотові дай тільки волю — до самого світанку говоритиме про тварин, про природу… Розмова про «морозостійке» ягня навела його на нову думку.
— А хто знає, якої шкоди завдав колгоспові теперішній ранній сніг? — несподівано запитав він.
— Частина бавовни лишилася під снігом.
— Ні, Шушик, бавовну можна буде зібрати й навесні, хоч якість її вже буде не та. А от виноградні лози ми, звичайно, не встигли накрити землею, вони опинились на холоді і замерзнуть. Ходімо, поки ще день тільки почався, у виноградний сад, там усе й з'ясуємо.
В саду вони розкопали сніг, підняли з-під нього лози і знайшли там ягоди винограду. Вночі був мороз, і ягоди стали тверді, як горішки.
— Ой, минулися щасливі деньочки, коли ми їли свіжий виноград! — зітхнув Гагік. — І навіщо ти нас сюди привів?.. Щоб нагадати нам про кращі дні?
— Ні, — сказав Ашот. — Ми повинні обрізати лозу і накрити її землею. Асо, дай ножа, а ви візьміть сокиру й прорубайте в землі рівчак.
Коли вже багатенько чубуків було зібрано й закопано в землю, Ашот сів на камінь.
— Так, — урочисто сказав він, — не мало горя нам — тут дісталось, але заради цих чубуків варто було й постраждати. Адже вони дадуть можливість посадити в колгоспі новий сад, і в цьому саду не треба буде заривати лозу на зиму і весною відривати: тутешня лоза звикла до морозу…
