Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Будівельні роботи були закінчені. Начальник по встановленню морських сигнальних вогнів — у форменому кашкеті з золотими ґудзиками — засвітив ацетиленову лампу. Всередині ліхтаря на маяку спалахнуло яскраве, сліпуче світло. У ту ж мить пролунав оглушливий вибух і тріск. Земля здригнулася, наче від болю. Десь під урвищем загуркотіло обвалене каміння…
Вибухи тривали хвилин п'ять. Вода у протоці кипіла, наче у казані. До неба злітали стовпи бризок, морські водорості, глина і величезні уламки розтрощеного підводного каміння. То висаджували у повітря валуни, що перетинали шлях кораблям.
Через кілька днів ділянку було очищено від залишків вибуху, перевірено глибини.
— Ну от і готово, — сказав начальник. — Валунів нема. Протоку очищено. Тепер, при світлі маяка, кораблі і вночі знайдуть її.
— А коли туман? — несподівано спитав Андрійко.
— Тоді інша справа, — розвів руками начальник і глянув на кмітливого хлопця. — Під час туману сигнали подаються сиреною На той рік тут також буде поставлено «туманну» станцію з компресорними установками для запуску сирен.
Начальник поправив кашкета.
— Тепер, товариші, — сказав він, — вдень і вночі кораблі будуть проходити через цю важливу протоку. Наш маяк повинен працювати безперебійно.
Начальник підійшов до Тимофія Дулепіна і попросив наглядати за маяком.
— Маяк цей тимчасовий, дерев'яний і зроблений нашвидкуруч, — пояснив він. — Всяке може трапитись. Зруйнує штормом споруду і розіб'є ліхтар — ось тобі і затримка транспорту. А ще гірше, якщо судно налетить у темряві на прибережну скелю і загине. Ти, Андрію, — усміхнувся начальник Андрійкові, — поки ще не поїхав до школи, також не забувай про маяк, особливо тоді, коли дядька немає. Ти вже, мабуть, комсомолець? От і чудово. Виходить, домовились.
… Наближалась осінь. Сонце скупо, неохоче дарувало людям своє тепло. Почали бешкетувати північні вітри. Часом випливали з-за обрію, наче лебеді, поодинокі крижини.
З кожним днем крижин ставало все більше й більше. Вони підходили до островів і одного разу, з'єднавшись у крижане поле, притислись до берегів, завмерли. Але протока, захищена островами, все ще була вільна від крижин. По ній безперервною низкою повзли каравани кораблів. Вони поспішали до кінця навігації доставити за призначенням свої вантажі.
Чекаючи, коли підійде риба, Тимофій та Андрійко частенько виходили на берег протоки і махали шапками караванам, що пропливали повз них. З кораблів також вітали зимівників, посилали їм у відповідь гудки.
Голець у цьому році з'явився в річці несподівано. Ще не було жодного справжнього заморозку, а вже риба посунула хмарою. Жирні сріблясті гольці плескались біля стінки загорожі, відшукуючи прохід в озеро. Великі і дужі рибини десятками, сотнями перестрибували через перешкоду. Галасливі табуни різноманітних чайок — моївок, поморників, бургомістрів — шугали над річкою, виглядаючи ласу здобич.
Риби вистачало всім. Улов був на диво багатий. Рибалки ледве встигали виймати із сіті гольців і обробляти їх. План уже був давно перевиконаний, а рибі, здавалось, і кінця не буде.
Тимофія радувала здобич, і він, підкручуючи сивіючі вуса, хитрувато підморгував Андрійкові, плескав його по плечу:
— Ну, хлопче, живемо! Тепер і на твою пайку трудоднів півтораста перепаде.
Але все-таки Дулепін з тривогою поглядав на майже порожній мішок з сіллю. Чи ж вистачить? До кінця путини, за всіма ознаками, ще далеко. Ночі стоять темні, рибні. Голець іде без затримки, дружно і весь один в один, наче сьомга: великий, жирний. Жаль втрачати таке добро. Люди засміють.
Поміркувавши, Тимофій вирішив поставити Андрійка біля загорожі, а сам на моторному вельботі вирушив у факторію по сіль.
З від'їздом дядька хлопець зовсім збився з ніг. Йому і відпочити було ніколи. Тільки-но встигне витрусити рибу із сіті, випотрошити і засолити, — дивись, а в сіті знову гольці ходором ходять. Задрімає Андрійко з півгодини на березі біля бочок, плесне на обличчя холодної води, освіжиться — і знову за діло.
Спершу Андрійко побоювався вночі сам їздити до сіті. Вийде хлопець з хатинки на ганок — і сторопіє. Безпросвітна темрява. Нічого не розбереш. Під ногами наче не земля, а чорна безодня. Постоїть, постоїть і повернеться знов у теплу постіль, під ковдру. Але як тільки гляне на блимаюче око маяка, відразу стає якось веселіше, і страх проходить, і сміливості більшає. І Андрійко забув про свою самотність. Бувало, в найглухішу ніч зіпхне плоскодонку і гайда до загорожі по рибу.
Одного разу вночі з моря долинули тривожні гудки. Андрійко здригнувся, глянув на мис і очам не повірив. Маяк погас! Навкруги нависла густа пітьма. «Що з блимавкою? Чому не горить? — не знав, що й думати хлопець. — Може, пальник у лампі несправний? Може, газ не надходить?»
Андрійко згадав начальникові слова і відразу уявив собі, яка небезпека загрожує зараз кораблям. Без маяка не ввійдуть вони у протоку. Будуть кружляти в темряві біля мису, а там берег стрімкий, скелястий, наскочать — ось і нещастя.
Кинувши рибу і сіть, Андрійко повернув човна назад, до берега. У нього промайнула щаслива думка: засвітити ліхтар «летюча миша» і поставити його на площадці маяка. Прибігши до хатини, Андрійко засвітив ліхтар, перекинув через плече дядькову двостволку, засунув у кишеню обривок тонкого дроту — може, пальник маяка забився — і подався на мис.
Дорога до мису була нерівна, кам'яниста і йшла вгору. Ніч також видалась — ні місяця, ні зірок. На небі висіли темні важкі хмари. Навіть із світлом за два кроки попереду не розбереш, що там чорніє: чи то камінь, чи яма, вирита весняними струмками.
Андрійко спочатку квапливо йшов, пильно вдивляючись у чорну пелену ночі, а потім побіг. Після кожного тривожного гудка він біг чимраз швидше.
— Почекайте, почекайте, я ж зараз! — уголос шепотів він кораблям, обливаючись потом.
А ноги вже втомилися, не слухаються. Хлопець от-от звалиться, зачепившись за камінь. В одному місці він упав і мало не розбив ліхтар.
Від хатини до маяка не було і півкілометра, але Андрійкові здавалось, що дорозі нема кін-ця-краю.
Маяк виступив з темряви, немов велетень, — високий, чорний. Андрійко помітив, що на площадці блимнув вогник. Блимнув і погас. Потім ще блимнув, ще, але не від протоки, а від тундри.
— Пальник, пальник забився, — намацуючи в кишені дріт, бурмотів засапаний хлопець.
Ось і маяк.
Поставивши рушницю біля будки з балонами, Андрійко швидко поліз на площадку маяка. Сходи були незручні: стрімкі, вузькі і з поворотами. Лізти доводилось боком, зігнувшись.
Ноги раз у раз зривались із східців, ліхтар чіпляв за бокові дошки, так і дивись скло розіб'єш. А гудки не замовкають, ревуть…
У морі, наче світляки, в різних місцях мерехтять червонуваті вогники кораблів. Багато їх зібралось, а ввійти в протоку не можуть: темно.
За другим поворотом сходи стали ще стрімкіші. Коли б зупинитися, відпочити хоч трішечки! Та хлопцеві не до відпочинку. Ковтаючи повітря, він видирався все вище й вище. Далі ще один поворот, ще східців сім-вісім.
Андрійко вискочив на площадку і остовпів. Кожух! Хтось у величезному вивернутому кожусі заступив собою світло маяка і стоїть на весь зріст…
Хлопець від подиву розкрив рот і ліхтар з рук випустив, а в очах замерехтіло: здоровенний білий ведмідь! Хижак відскочив до сходів і обернувся. Він злякано облизувався, чвакав і вороже поглядав на непроханого гостя.
Андрійко втягнув голову в плечі, тремтить увесь, дихнути боїться. Все переплуталось. У вухах дзвенить, шумить. Куди тікати? Звір загородив дорогу до сходів і ось-ось кинеться на нього. Від самої думки про це Андрійкові морозом сипонуло за спиною і чоло зросило потом. Він ще постояв так якусь секунду, потім присів і, не зводячи з ведмедя очей, ледь-ледь позадкував і шмигонув за ліхтар маяка. Яскраве світло до болю різонуло Андрійкові очі. Він припав до підлоги і несподівано побачив розкидану по площадці рибу! Гольці були випотрошені, у місцях розрізів блищала при світлі нерозтала сіль.
