Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Трос швидко розмотувався. До поплавця, що лежав у байдарі, залишилось не більш як п'ять-шість метрів. Гарпунер взяв його в руки. Коли морж вирине і буде вбитий, гарпунер викине пих-пих у море. Морж виринув і, відразу ж знову пірнувши, шарахнув убік. Веслярі не встигли своєчасно повернути байдару по ходу звіра. Трос ковзнув по борту, вирвався з рук Кичау і заплутався в його ногах. Кичау хотів звільнитись від нього, але, спіткнувшись хворою ногою об відро для вичерпування води, упав на дно байдари. Трос миттю зашморгнув йому скалічену ногу і потяг старого у воду. Кичау встиг перевернутися на спину і впертись ногами в шпангоут. Трос натягнувся. Байдара пішла боком. Рикват метушився на кормі з карабіном у руках. Ось-ось мала показатися з води голова моржа. Одначе в густому тумані важко було взяти на мушку ціль, що появлялась на мить. Набравши повітря, звір зразу ж пірнав. Раптом він так натягнув трос, що байдара накренилася і зачерпнула води. Тросом одірвало від шпангоута скорчену ногу Кичау, і він скрикнув: трос тягнув його за борт.
Морж метався у воді. Широка задня ласта, наче лопать гребного гвинта, раз у раз висувалась на поверхню. Вода вирувала, мов у казані. Вгору злітав фонтан бризок. Пинич і Рик-ват кинулись рятувати старого. Але байдара, втративши рівновагу, лягла на бік, зачерпнувши нову порцію води. Тоді товстун Рикват навалився всім тілом на протилежний борт і вирівняв байдару.
У цю мить Омкай, не розгубившись, кинув весло, шарпнув на себе натягнутий трос, трохи послабив його і звільнив ногу Кичау. Ледве він встиг це зробити, звір знову кинувся вбік. Трос, зачепившись за кочет, трусонув байдару. Омкай не встояв на ногах, упав за борт. Борсаючись у воді, він все-таки спритно схопив ремінний трос разом з пих-пихом, що його висмикнув морж з байдари.
Через хвилину Омкай зник у тумані…
Все сталося так швидко, що мисливці остовпіли Отямившись, закричали, засперечалися, розмахуючи руками, дорікаючи один одному за неповороткість.
Всю ніч кружляла байдара в тумані, розшукуючи Омкая. Мовчазні й похмурі, їздили старі мисливці від острова до острова, попадаючи в тумані на мілини, на підводне каміння. Зупинившись, довго стукали у відро, палили з карабіна, кричали. Та марно. Ніде ні звуку. Дрімає нічне море. Принишкло, причаїлось.
Та ось десь збоку пирхнув морж. Трохи згодом ще раз пирхнув. Зраділі старі поспішили на звук. Знову зупинялись, знову гукали, тарабанили у відро і рушали далі. Нарешті їхні сили почали вичерпуватися. Через кожні п'ять-десять хвилин байдара безпомічно опускала весла, як підбитий птах крила.
Старі важко зітхали, мовчки поглядали один на одного. Де тепер хлопця шукати? В такому тумані хіба що побачиш? Рикват почухав потилицю, глухо кашлянув.
— Як на мене, то чи не марно ми гаємо час? Чого вже тут шукати!
— Адже з поплавця зірватися легко, — ослаблим хрипким голосом промовив Пинич, — руки задубіли, ну і.. більше не житець на цьому світі.
— Через мене це все. Нога клята підвела. Краще б мені замість хлопця. — Кичау штурхнув ногою порожнє відро, насунув на очі малахай, відвернувся. Потім, швидко нахилившись, він попробував воду. — А вода, диви, тепла, — пожвавішавши, сказав Кичау.
Пинич і товстун також перегнулися через борт і занурили руки у воду.
Старі мисливці блукали у мороці, наче сліпі. Непроглядною пеленою окутував їх туман. Нічого не бачачи, вони покладались тільки на слух. Скинувши шапки, намагались почути хоч би що-небудь схоже на шурхіт, на шум, на сплеск води. Слух зараз був такий напружений, що легенькі удари бризок, які падали з весел, здавались їм стукотом мотора і вводили в оману. Одного разу їм почулося, що зовсім поруч хтось тихенько схлипує і стогне. Але це не був стогін людини. Він то затихав, то розростався до ревіння вируючого водопаду. Раптом Рикват змінився на обличчі, зблід, в його очах застиг переляк.
— Погане тут місце, — із страхом прошепотів він. — Злий дух лякає нас. Навіщо моржа стріляли… Треба прогнати духа… Лихо нам буде.
Рикват тремтячими руками підняв карабін угору, вистрілив і щосили замолотив веслами. Пикич і гарпунер Кичау здогадались, у чому справа, усміхнулися дивацтву товстуна. Вони добре знали, що у Риквата все ще трималися в голові залишки дідівських забобонів.
— Злий дух — це твої вуха, — зауважив товстунові Пинич. — Вони у тебе роздулись, як пих-пихи, ось і ввижається тобі злий дух.
Товстун мовчки сопів, налягаючи на весла. Через деякий час байдара заскреготіла днищем і зупинилась на обмілині острова.
Старі мисливці вийшли на берег, озирнулися навкруги. Нічого не видно. Сива мла густими пасмами нерухомо висіла в повітрі. Вирішивши припинити розшуки Омкая, поки не розійдеться туман, вони вийняли клунки з їжею і посідали біля великого каменя перекусити.
Навколо стояла мертва тиша. Тільки вічні брижі океану повільно накочувались на берег і, відступивши, тихо зітхали, схлипували, сердито гарчали, пересовуючи камінці.
— Хе! І тут злий дух! Ось він! — добродушно засміявся Пинич. Він узяв товстуна за плечі і повернув обличчям до прибою.
Рикват відштовхнув Пинича і сердито пробурмотів:
— Виходить, і поранений морж не пирхав. Обман слуху був.
Коли туман розійшовся, Пинич, Кичау і товстун Рикват знову рушили розшукувати Омкая. Цілий день вони не випускали з рук весел. Обдивилися всі острови, протоки, лагуни. Нарешті вирішили залишитися на другу ніч, щоб назавтра поїхати ще в Безіменну бухту. Але випадково помітили викинутий прибоєм на берег Омкаїв малахай.
З сумною звісткою поверталися старі мисливці додому. Підпливши до берега, мовчки вилізли з байдари. Кичау взяв мокрий пижиковий малахай, Рикват і Пинич — весла, і похнюпившись побрели додому. Раптом їм назустріч вибіг з яранги Омкай! Піднявши над кудлатою головою руки, він радісно потрясав у повітрі парою білосніжних моржевих бивнів. Старі мисливці остовпіли.
«Омкай!.. Невже? Як він міг врятуватися?!»
… Мисливці чули, ніби в морі пирхав у тумані поранений морж — і це справді було. Звір мчав тоді з гарпуном у спині. Він кидався, наче шалений. Іноді пірнав так глибоко, що на деякий час топив і надутий повітрям великий шкіряний мішок пих-пих. Омкай поринав разом з ним, захлинався, вода зірвала з голови малахай, заливала вуха, різала очі. Він весь тремтів і цокотів від страху зубами, не маючи сили обізватися на вигуки і постріли мисливців. Він затис колінами пих-пих і припав до нього грудьми. Поплавець, якого скажено тягнув морж, підстрибував, ставав сторчма. Солоні бризки градом сипалися на Омкая, роз'їдали обличчя. Він так міцно обхопив поплавець, що, здавалося, зрісся з ним.
Переляканий морж раз у раз пірнав, перевертався то на спину, то на бік, щоб позбутися металевого гака, який міцно тримав його за спину, йому вдалося вибити з гнізда гарпуна дерев'яний держак, який випадково застряв там, коли його кинули в звіра. Але від цього моржеві не стало легше: адже шкіряний трос був прив'язаний не до держака, а до гарпуна! Омкай швидко і спритно схопив держака, що плив повз нього, і підтяг до себе.
Морська вода роз'ятрювала моржеві рану. Згодом він перестав кидатись і поринати. Це дещо полегшило становище Омкая. Поплавець тепер не стрибав, не тонув, а плив більш-менш рівно, без ривків. Хлопець обережно зліз вище на пих-пих. Він було спробував сісти на нього верхи, але роздумав: найменший ривок моржа — і він з поплавка зірветься.
Лежачи на животі, Омкай підтягся по тросу ближче до звіра, змотав метрів сім ременя, закріпив його на горловині поплавка, а вільний кінець засунув під себе. Тепер, при біді, було за що вхопитися.
Зовсім несподівано морж оглянувся, пирхнув і каменем пішов на дно. Омкай припав усім тілом до пих-пиха і зажмурився, але, згадавши про трос, швидко смикнув за нього. Стальне жало гарпуна роз'ятрило рану звіра, і він миттю сплив на поверхню, підняв вусату голову і обернувся до Омкая. Відкривши пащеку і виставивши вперед страшні ікла, звір бив ними по воді і глухо хрипів. Омкай затис горловину поплавка і без упину смикав за ремінний трос. Хриплячи від болю, морж завернув назад. Тепер щоразу, коли морж намагався пірнути, хлопець смикав за ремінний трос. Але Омкай не уявляв собі, куди він пливе. Суцільною непроглядною ковдрою лежав на морі туман, і так густо, що здавався невіддільним від води. Омкай бачив навкруг себе не більше, ніж на три-чотири метри, йому здавалось, ніби під ним не океан, а м'яка хитка постіль з товстого шару гагачого пуху. Він знав, що влітку туман стоїть іноді тижнями. За цей час звір може затягнути його далеко в море, в кригу. А хіба довго можна продержатися на поплавці? І зараз уже руки й ноги задубіли від холодної солоної води і майже нічого не почувають. Від таких думок у хлопця на душі ставало тривожно.
