Відважні - Воинов Александр Исаевич (бесплатные версии книг .TXT) 📗
Якушкін спокійно спостерігав за тим, як Воронцов перебирає нехитрий дріб'язок, взятий з його кишень.
— І не соромно вашим людям так стару людину кривдити! — сказав він, коли огляд закінчився і, очевидно, не дав Воронцову нічого істотного. — Ну навіщо вам усе це? Хіба я не можу мати в кишені хусточку і ключі від квартири?
— Звичайно, можете, — погодився Воронцов.
— То поверніть мені все це!
— Почекайте, почекайте, не зараз… — Воронцов відсунув речі на край стола. — Скажіть, Якушкін, — несподівано запитав він, — де ви жили до війни?
Якушкін трохи розгубився:
— Я?.. До сорокового року я жив у Західній Білорусії, в місті Ліда.
— Так… А потім? Як ви опинилися в цьому місті?
Якушкін нахилився вперед і гаряче почав:
— Бачите, за Пілсудського я дуже бідував. Багато років голодував. Коли стало можливим повернутися в Росію, я, самотній старий чоловік, вирішив поїхати в одне з невеличких степових міст, де багато вишень, привілля, спокій, і дожити тут свого віку…
— Добре, — сказав Воронцов. — До ладу у вас вийшло, навіть якось поетично. — Він сперся ліктями на стіл. — А от скажіть, Якушкін, як до вас потрапили картини? Де ви їх знайшли?
Якушкін здивовано знизав плечима:
— Всі шукали, і я шукав… Тільки, очевидно, мені більше пощастило, ніж іншим… А знайшов я їх у підвалі гестапо — під нарами… Мене туди затягли діти з дитячого будинку, щоб показати стіну з написами загиблих. От я випадково й виявив…
Воронцов глянув на Стременного і посміхнувся краєчком губ, наче закликаючи уважно стежити за ходом допиту. Стременний весь час уважно стежив за Якушкіним і помітив, що за його зовнішнім спокоєм криється настороженість.
— Отже, всі шукали, і ви шукали, — сказав Воронцов. — Добре. — Він різко встав і, обійшовши навколо стола, сів напроти Якушкіна — А якщо я вам скажу, що картини ви взяли не в підвалі гестапо, а в елеваторі?.. Того самого вечора, коли там були діти з дитячого будинку, ви теж побували в тому підвалі і забрали картини, які з машини перетягнув туди Курт Мейєр. Це було найцінніше з того, що він, поранений, міг взяти з собою. Що б ви на це відповіли?
— Це ви вже зовсім даремно! Ні в якому елеваторі я не був… Правда, я зустрів на дорозі дітей, вони мені розповіли про свій похід, але я не був… І чого мені туди ходити?..
— Ми не діти, — суворо мовив Воронцов і тієї ж ночі ви перенесли картини в одне потайне місце, а потім вирішили їх знайти… Зробити подарунок Радянській владі!.. І можу вам сказати точно: до останнього дня їх не було в підвалі гестапо…
— Ну, а де вони були раніше, мені не відомо, — сказав Якушкін. — Де я їх знайшов, там і знайшов.
Воронцов нахилився вперед:
— Добре. А навіщо ви, Якушкін, зіскребли під нарами ім'я зрадника? Пам'ятаєте, там написано «Остерігайтеся»… Це слово ви залишили, а ім'я стерли…
— Я нічого не стирав… Нічого не знаю… Який напис?.. Яке ім'я?..
Воронцов присунув до себе газету з речами і взяв з неї ножик із зламаним лезом.
— Де ви зламали цей ножик, Якушкін?
— Вже не пам'ятаю! — Фотограф наморщив лоба. — Здається, колись невдало відкривав консервну банку…
Воронцов устав, повернувся на своє місце, витягнув з шухляди стола маленький пакетик і розгорнув його. Якушкін, витягнувши шию, стежив за тим, що робить майор, заглядаючи в пакетик, але, мабуть, нічого не бачив. Стременний підвівся і підійшов ближче. На папері лежав шматочок заліза.
— Дивіться сюди, Якушкін! — Воронцов приклав зламане лезо до шматочка металу: зразу стало ясно, що це кінчик леза. — Ви дуже квапились і зламали ножик. І ось вам відломлена частина… Її знайдено під нарами. Що ви на це скажете?
— Нічого не скажу, — різко кинув він і враз глибоко закашлявся. — Дайте… дайте мою хусточку.
— Візьміть. — Воронцов вийняв з кишені свою і простягнув Якушкіну. — Вона зовсім чиста, щойно з чемодана.
Але Якушкін вже перестав кашляти і з непроникливим обличчям спідлоба спостерігав за Воронцовим.
— Товаришу Стременний, підійдіть, будь ласка, ближче, — сказав Воронцов, який в цей час знову розглядав речі фотографа. — От цікава знахідка… Дивіться.
Воронцов розстелив перед собою хусточку Якушкіна і кінчиком леза безпечної бритви обережно відрізав один з ріжків хусточки, з широкого рубчика на стіл випала маленька чорна пілюля.
— Отрута, — сказав Воронцов. — Варто розкусити її крізь хусточку — і негайна смерть! — Він загорнув пілюлю в клапоть паперу і заховав у сірникову коробку. — Ну, Якушкін, тепер ви будете говорити?
Не повертаючи голови, Якушкін краєм ока зиркнув на Воронцова. Він якось згорбився і ще більше постарішав, голова глибоко ввійшла йому в плечі.
— Кажіть же. Я слухаю, — спокійно мовив Воронцов.
— Так, справді, я був зв'язаний з гестапо, — глухо почав Якушкін. — Але тільки як фотограф… Вони не давали мені спокою… Коли я відмовлявся знімати розстріли радянських людей, вони погрожували мені смертю… Тому дехто в місті став вважати мене зрадником! Я болісно переживав це, але не міг вирватися з-під влади гестапо… Та ось прийшли ви, і я вирішив, що цей кошмар закінчився назавжди. Я став активно вам допомагати… Так, я старався завоювати довір'я, мені здавалося, що, викриваючи ворогів, я хоч якоюсь мірою доб'юся цього… Так, я стер ім'я зрадника під нарами… Це було моє ім'я…
— Це все, що ви маєте сказати? — запитав Воронцов.
— Все, — відповів Якушкін.
— Усе до кінця? — перепитав Воронцов, акцентуючи на останньому слові.
— Все до кінця. Ось тільки ще про отруту… Мені подарував її Курт Мейєр з жалю на випадок, якщо партизани схоплять мене як зрадника і я не зможу довести свою безневинність.
— І п'ять хвилин тому вам здалося, що ви цього не зможете зробити?
Якушкін злякано підвів руку:
— Ні, ні, що ви!
— Але ви просили в мене хусточку… Ну добре, добре, — наче повіривши йому, сказав Воронцов. — Пояснення ваші логічні…
Якушкін з полегкістю відкинувся на спинку стільця. Тильним боком долоні він обтер з лоба піт.
Стременний з цікавістю дивився на цю людину.
«Ось і відкрилося друге дно», — подумав він і мимоволі глянув на Воронцова.
Воронцов, перехилившись через стіл, дивився на Якушкіна. І в погляді його було щось таке пильне, напружене, гостре, що Стременний, піймавши цей погляд, запитав про себе: «Чому він так дивиться? Невже тут є і третє дно?»
В цю мить Воронцов підвівся і коротким рухом руки кинув перед Якушкіним якусь монету, вірніше, неправильно обрубаний шматок мідної п'ятикопійчаної монети, вийнятої із згортка.
Побачивши монету, Якушкін відсахнувся. Його розчервоніле обличчя різко зблідло.
— Ну що ж, Якушкін, кінчайте свою гру, — неголосно сказав Воронцов, — людина, у якої друга половина монети, — в сусідній кімнаті. Очну ставку хочете?
— Ні, не треба. — Якушкін вишкірив жовті зуби. Можна було подумати, що він ладен вчепитися в горло Воронцову.
— Товаришу Стременний, — сказав Воронцов, — дозвольте представити: перед вами агент гестапо Т-А-87!
Якушкін рвонувся з місця і тут же безсило привалився до краю стола. «Ось і третє дно відкрито», — подумав Стременний.
А Воронцов тим часом підвівся і, заклавши руки в кишені, зупинився перед Якушкіним.
— А тепер скажіть мені, куди ви поділи планшет, який зняли з бургомістра, коли він лежав непритомний. Ну, знаєте, там, в автобусі, що його ви підірвали протипіхотною міною. В тому планшеті були документи. Деякі з них стосувалися укріпленого району.
Якийсь живий, хитрий вогник мигнув у згаслих очах Якушкіна. Він знизав плечима.
— Навіщо мені було їх берегти. Звичайно, я їх знищив.
— Ні, — сказав Воронцов. — Ви їх не знищили.
— Чому ви так думаєте?
— Ви надто обачливі для цього. Ви знаєте ціну фотографій, картин. Знаєте також, скільки коштують воєнні документи, особливо якщо вони потрібні для майбутніх операцій.
— Дорого коштують, — раптом сказав Якушкін і весь якось напружився, наче готуючись стрибнути. — Ви маєте рацію, я справді знаю їм ціну і дешево не віддам.
