Відважні - Воинов Александр Исаевич (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Можливо, Якушкін? — сказав Миколка.
— Мабуть, він, — погодився Вітя. — А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?
І тут Миколка враз пригадав свою зустріч із старим фотографом на вулиці, коли Якушкін, дізнавшись, що він утік від дядька Микити, повів його до себе… Пригадав він і те, як дядько Микита вдерся тоді в дім Якушкіна, силоміць забрав від нього Миколку і, мов арештованого, зачинив у підвалі… Він нізащо не хотів, щоб Миколка залишився, у Якушкіна. Чому? Можливо, він знав щось про старого?.. Та й майор із штабу армії, котрий приходив у дитячий будинок після того, як вони знайшли Мейєра, докладно розпитував їх з Вітею про фотографа, коли вони сказали, що зустріли його біля руїн елеватора. Дивні підозри закралися в душу Миколки.
Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.
— Ідіть за мною! Сюди, вниз! — долинув голос.
Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.
— Тут хтось є! — почули вони знову той самий голос.
— Навряд. Це, мабуть, щури, — відповів йому інший голос.
Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.
— Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! — знову почули хлопці.
І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:
— Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…
Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.
— Чому під нарами? — посміхнувся чоловік з ліхтарем. — Ось вони, на підлозі!..
Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.
— Один, другий, третій, — став рахувати Якушкін. — Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.
— Можливо, ви помилилися?
— Ні! — заперечив Якушкін. — Одного бракує.
— Ну що ж, складемо акт, — сказав чоловік.
Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.
— Яка досада, зламався олівець! — промовив той самий голос. — Чи немає у вас ножика?
— Є, — з готовністю відповів Якушкін. — Будь ласка, візьміть.
— Лукін, подержи-но ліхтар.
Промінь ліхтаря перемістився. Хлопці почули, як ножик шкребе по олівцю.
— Ну й зазублини на вашому ножі! — сердито сказав чоловік. — Зовсім не ріже. І до того ж він зламаний… Візьміть його. — І після невеликої паузи запитав: — Чи немає в кого олівця?
— У мене є, товаришу сержант, — відгукнувся голос, якого хлопці ще не чули.
Виходить, разом з Якушкіним їх тут четверо! І одного називають сержантом. У них із собою гвинтівки. Дивно, чому, це Якушкіна супроводжують озброєні люди? Голос фотографа звучить невпевнено, наче він дуже переляканий.
Що робити? Вилізти з-під нар? Але ті, хто прийшов сюди з Якушкіним, можуть подумати, що вони заодно з фотографом…
— Отже, ви запевняєте, що картин всього було десять, — промовив той, кого назвали сержантом.
— Десять, — ствердив Якушкін. — Так я товаришу Морозову і сказав: знайшов десять картин.
— І вони були під нарами?
— Так! Під нарами.
Сержант помовчав.
— Ай справді! — сказав він. — Вони були під нарами! Хто ж їх звідти витягнув? І однієї не вистачає…
Миколка відчув, що Вітя тихенько штовхає його в бік чимось твердим. Простягнув руку, і пальці сковзнули по щільно згорнутій шершавій тканині. Десятий рулон! Тепер їхні справи безнадійні. Зараз сержант посвітить під нарами, і тоді…
Але життєвий досвід — велика справа. Миколка вихопив з Вітиних рук згорток і навмисне голосно чхнув.
— Хто тут?! — крикнув сержант, і в ту ж мить дзвякнули два приклади: мабуть, солдати приготувалися стріляти.
— Це ми! — відповів Миколка з-під нар. — Те, що ви шукаєте, лежить тут!..
В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.
— Ану, вилазьте! — грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. — Та швидше!.. Скільки вас там?
— Двоє! — відповів Миколка.
Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.
— Більше нікого? — перепитав сержант.
— Нікого! — підтвердив Вітя.
Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились — очі боліли від яскравого світла.
— Так! Пізнаю! — обізвався сержант. — Ви обидва з дитбудинку?
Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.
— Це ви їх фотографували? — запитав сержант.
— Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? — мовив Якушкін. — Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.
Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.
Всі завмерли від несподіванки. Солдати, що стояли в дверях, подалися вперед. Хлопці опустилися на коліна — вони хотіли краще роздивитися те дивне, що відкрилося їхнім очам.
В миготливому світлі ліхтаря блищали фарби старовинного портрета молодої дівчини в широкій білій, оздобленій перлами сукні. Обличчя дівчини було не дуже вродливе, але усмішка, спокійна і водночас мудра, робила його прекрасним. Здавалося, дівчина через віки зверталася до людей з якимсь дуже важливим словом.
Потім сержант згорнув полотно, і зачарування миттю зникло. І темрява стала ще густішою в цьому холодному, вогкому підвалі.
— То чого ж ви, хлопці, знову сюди забрели? — спитав сержант вже не так сердито.
— Ми напис один хотіли прочитати, — сказав Вітя.
Сержант виявив дивну обізнаність:
— Під нарами?
— Он там, унизу, — відповів Миколка.
— Ну, і прочитали?
— Одне слово розібрали, а друге хтось стер.
Сержант більше не розпитував хлопців.
— Ну, от що, — сказав він, — допоможіть-но нам. Забирайте рулони, хлопці… Та несіть обережно!.. Йдіть попереду, а ми за вами. — Він обернувся до Якушкіна: — А вам раджу йти спокійно. Ви мене зрозуміли? Ви заарештовані!
— Я буду скаржитись! — глухо мовив Якушкін. — Я чесна людина!.. Це може підтвердити сам товариш Морозов. Він сказав, що мене повинні нагородити.
Хлопці взяли в руки рулони, нести які було не дуже й легко. Але ніколи в житті ні Миколка, ні Вітя не переживали такого складного почуття і радості, і відповідальності. Вони знайшли картини, які шукало все місто. Кожна з цих картин — чудо! Хлопці тепер були в цьому переконані.
А позаду, човгаючи ногами, по-старечому кашляв чоловік, якого вели конвоїри…
Розділ сорок сьомий
ГЕРОЇ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ
Коли Стременний зайшов у особливий відділ, Воронцов мовчки підвівся, кинув цигарку і, ні про що не питаючи, провів його в сусідню невелику кімнатку.
Там, присунута до стіни, стояла на підлозі знаменита кована скриня.
— А я думав, що ви вже про неї забули, — сказав Воронцов.
— Майже забув, — посміхнувся Стременний, — але тут, бачте, така обставина… Випадково прочитав один запис у щоденнику Курта Мейєра і захотів глянути на скриню ще раз. Та ось прочитайте самі! — І він простягнув Воронцову аркуш, на якому синім олівцем було підкреслено слова: «Велика Ведмедиця»… «Мала Ведмедиця»…
Воронцов повагом і зосереджено прочитав списаний густими рядками аркуш.
— Та-ак, можливо, можливо… — сказав він. — Ну що ж, ворожіть. Не заважатиму вам.
Він присів на підвіконня, запалив і, мружачи від диму одне око, спостерігав здалеку за Стременним.
Стременний схилився над скринею.
Він відчинив її звичайним, знайомим йому способом. Третя кнопка в першому ряду, шоста — в другому, п'ята — в третьому… Поворот ромашки, черепашки, і все готово. Віко легко піднімається. Він заглянув усередину. Ніщо не змінилося. Гладеньке поліроване дно блищить, як дзеркало. Ніхто й не подумає, що його можна підняти. Він знову опустив віко і, звіряючись із схемою сузір'я, намальованою метеорологом на аркуші паперу, став обережно, неквапливо підбирати кнопки так, як розташовані зірки Малої Ведмедиці.
