Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
Про те, що після бурхливих подій можуть настати дні, сповнені дрібних турбот
Події останніх днів так схвилювали Ашота, так вразили його уяву, що хлопець був готовий зробити якийсь незвичайний вчинок. Він був певен, що народився для боротьби, а не для спокійного, одноманітного життя. Справді, що то за життя, відклавши зброю, носити глину для посуду, місити її, як жінка… Ні, видно, минули рицарські часи. А як було чудово, коли ведмідь та барс перекидались у снігу і ущелина гриміла від їхнього реву! Оце життя!.. Кров закипає від таких видовищ, і людина мимоволі проймається героїзмом.
Єдине, що зараз цікавило Ашота, — це барс. Що ж все-таки з ним? Живий чи здох? От якби знайти його, пораненого, і… одним ударом списа… Та, зрештою, хоч би й мертвого знайти. Зняти б з нього шкуру, а потім, повертаючись у село, покласти її на плече. Хіба цього мало? Все село вийде подивитися. А так що? Полагодив двері — носи глину, бо треба зробити караси для води.
А втім, глина знадобилась і для іншого, важливішого діла…
Якою зручною не була печера невідомого пустельника, а дим від вогню все-таки збирався під її стелею, і, щоб він не виїдав очі, нашим полоненим доводилося весь час сидіти або лежати.
Шушик не раз говорила про те, щоб зробити піч. Сидячи біля вогню, дівчина щовечора перевертала з боку на бік складені по краях вогнища саморобні цеглинки, від яких піднімалася ледве помітна пара.
— Цегла вже висохла, чого ж ви чекаєте? — підганяла вона товаришів.
Піч вирішили поставити в кутку печери недалеко від входу. Але якої форми вона мала бути, ніхто не знав.
— Давайте складемо в три стінки, а спереду хай буде відкрито, — запропонував Ашот.
— Чого в три? Досить і двох. Третьою буде стіна печери — щось на зразок кухонної плити.
Пропозиція Шушик здалася всім найприйнятнішою, тільки ніхто не знав, чим прикрити піч зверху і як зробити комин.
— Гаразд, ви поки що ставте стінки, я зараз повернуся, — сказав Асо й вийшов.
Він давно помітив надворі тонку, але досить велику кам’яну плиту і тепер, крекчучи, притягнув її в печеру.
— Чудово! — зрадів Ашот. — Це буде верхом для нашої плити.
Не минуло й години, як стінки печі були складені, кожна майже метр заввишки. А віддаль між ними підказала плита, яку приніс Асо. І вийшло справді щось схоже на кухонну шшту.
— Тепер лишилося найважче, — сказав Гагік, — але це доручіть мені.
Ніхто не знав, як зробити комин. Але Гагік уже приступив до роботи. В печері ще залишилась глина, якою він обмастив стіни печі, а зверху зробив щось незграбне на зразок труби. Внизу ця труба була широка, а далі вужчала. Взагалі, вона нагадувала велику глиняну воронку, поставлену гострим кінцем угору. Ця споруда й мала правити за комин.
Лишилося ще зробити труби для димоходу.
— Ну, тепер ми почнемо виготовляти труби по півметра кожна, — сказав Гагік. — Що вас дивує? Чим колгосп одвів воду з гірського джерела в село? Хіба не глиняними трубами? Отож і ми зробимо такі труби: один кінець ширший, другий вужчий, потім з’єднаємо одну з одною. Зробимо й коліно, щоб вивести димохід з печери через отвір над дверима. От і все…
Для димоходу треба було чотири труби й два коліна.
— Біжіть, хлопці, по глину. Труби робитимемо всі. Хто порушить розмір — оштрафую. З одного кінця отвір має бути шістнадцять сантиметрів, з другого — дванадцять. Майте на увазі це. Шушик, дай лінійку!..
Цілий вечір полонені Барсової ущелини виготовляли труби. Для зручності вони сплели з гілок каркаси майбутніх труб, а тоді вже на них накидали глину. І хоч Гагік прославляв себе як найбільшого майстра, найкращу трубу зробила все-таки Шушик. У всіх інших труби вийшли грубими, з товстими стінками, але й ними можна було користуватися. А це найголовніше.
Склавши труби біля вогнища, мандрівники задоволено посміхалися одне до одного: чудово! Тепер у них буде піч!..
Скориставшись вільною хвилиною, Ашот запропонував товаришам відпочити.
І Асо — сьогодні був його день, — не чекаючи запрошення, почав народну казку про Леніна: «… Ленін-паша осідлав свого вогненного коня, взяв на плече тисячопудову палицю і пішов проти царя…»
Розповідав пастух казку про Леніна і, час від часу прикладаючи сопілку до губів, співав:
Розділ чотирнадцятий
Про те, чого ведмідь забрів до Барсової ущелина
Сонце тільки-но виглянуло з-за гір, що оточували Барсову ущелину зі сходу, як хлопці почули тривожний крик Гагіка:
— Орли ведмедя з’їли!
Залишивши Саркіса й Шушик у печері, Ашот і Асо взяли зброю і помчали в ущелину. Справді, орли й грифи, мабуть, з усієї ущелини зібралися на трупі ведмедя. Своїми гострими, схожими на кирки дзьобами вони розривали на шматки жирне м’ясо (ведмедя.
Хлопці зчинили галас і палицями почали розганяти хижаків. Важко змахнувши крилами, орли відлетіли й сіли на найближчих скелях. Чистячи об каміння закривавлені дзьоби, вони злобно поглядали на своїх нападників.
Боки ведмедя були пошарпані, черево зовсім розпатрошене. Величезна голова мирно лежала на прим’ятих кущах.
Гагік мовчки зняв шапку і трагічним голосом почав:
— Скажи, навіщо ти крав наше добро?.. Звісно, іншого кінця й не могло бути, якщо ти їв і пив чуже, — закінчив Гагік, витираючи рукавом сухі очі.
Ашот оглянув усе навколо і, переконавшись, що барс не приходив сюди, наказав оббілувати ведмедя. Поки товариші розбирали тушу, він оглянув ще раз брили, що нависли над входом в ущелину. Ого! Ведмідь прийшов сюди з-за гір по Диявольській стежці. Незграбний, а по яких небезпечних карнизах проліз, над яким проваллям!.. «Певно, він, як людина, чіплявся лапами за каміння», — подумав Ашот і спустився вниз до товаришів.
Хлопці ще поралися біля туші. Треба було розрізати м’ясо на шматки і віднести в печеру. Але Ашоту, якого завжди цікавило навіть найдрібніше нерозгадане питання, не терпілося розповісти товаришам, яким шляхом і чого прийшов сюди цей ведмідь.
— Перерва! — дав він команду. — Сядьте відпочиньте. Зараз ми повинні з’ясувати одне питання: чого сюди приходив ведмідь. Я думаю, що в нашій країні нема кутка, безпечнішого для зимової сплячки ведмедя, як ця ущелина. За всю зиму сюди не заглядає жоден мисливець. Ведмеді про це знають і завжди приходять в ущелину взимку. Ось і цей: прийшов, а тут раптом дим з печери валить, пахне людиною… Якщо поблизу є людина, ведмідь не засне…
— От він і вирішив: давай я залишу їх голодними, може, втечуть звідси, — продовжив думку Ашота Гагік, нанизуючи нирки на прутик і з такою радістю поглядаючи на них, що навіть Асо не витримав і посміхнувся.
— Ведмідь побачив, що в ущелині є люди, — вів далі Ашот, — і нетерпеливо чекав, поки ми підемо. Думав, дурний, що ми тут з власного бажання. Добре, що він зустрівся з барсом, а то ми не мали б спокою ні вдень ні вночі.
— Ні, скільки я бачив ведмедів — усі забиралися геть, навіть не чіпали овець, — заперечив Асо.
— Правильно, ведмідь — мирна тварина. Він і Чорнуху не зачепив. Але ведмідь спокійний лише тоді, коли в лісі багато корму. А в цій замкнутій ущелині нічого нема, тому він з голоду весь час швендяв би коло нашої печери.
Коли м’ясо було порізане на шматки, перенесене ї сховане в холодному кутку печери, Ашот задоволено оголосив:
— Ну, тепер ми можемо бути спокійні: барс здох. Якби він був живий, то вже показався б.
— А чи не піти нам по його шкуру? Знімемо й накинемо на нашу Шушик Аветівну. Адже її шубка без коміра, якось недобре…
