Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
Великий і важкий звір ступав легко й м’яко. Вранішнє проміння сонця вигравало на гладенькій, блискучій рудій шкурі, густо вкритій глянцувато-чорними плямами. Ці плями надавали звірові особливої краси і разом з тим робили його невидимим на тлі таких же рябих гірських схилів. Струнке й гнучке тіло барса пересувалося так легко й швидко, ніби це був якийсь казковий вогненний дракон, що повз між камінням.
Витягнувши здоровенний хвіст і тихо муркочучи, барс зупинився на виступі гори і поглянув униз, де вчора вранці снідав. Чи ціла його здобич?..
— Але від козла лишились тільки кісточки. Побачивши це, хижак розсердився, гнівно вдарив хвостом об землю і заревів. Потім ліниво підійшов до притрушених снігом недоїдків м’яса й кісток. Та не встиг простягнути до них лапу, як з-під снігу вискочила якась залізячка. Гучно клацнувши, вона так вчепилася гострими кігтями йому в лапу, так затиснула її, що звір страшенно заревів від болю. Намагаючись звільнитися, він сіпнув лапу, але біль тільки посилився, а лапу ще більше стиснуло.
Барс розлютився. З усієї сили вдарив залізякою об камінь, зламав її і, звільнившись, глянув навкруги налитими кров’ю очима, ніби шукаючи таємного ворога.
А внизу безтурботно спав п’яний ведмідь.
Так ось де він!..
Барс припав до скелі й зіщулився, наче сталева пружина, що ось-ось розвернеться.
Бідолашний мишко!.. Крізь шум, що стояв у голові од учорашнього молодого вина, ведмідь почув t огидний рев ворога, глянув на барса каламутними очима і, якби в нього були руки, певно, відмахнувся б ними — чого ти, мовляв, причепився!.. Бездумно відвернувшись, ведмідь знову задрімав, та нараз відчув, як щось важке навалилось йому на спину, запустивши гострі пазури в шию і в боки…
Від несподіванки й болю ведмідь так заревів, що здригнулися г. ори в ущелині.
Перелякані незвичайним ревом мандрівники вибігли з печери. Перед їхніми очима боролися два дикі звірі, один з яких відзначався силою, а другий — великою спритністю.
Божевільно крутячись на одному місці, ведмідь намагався скинути з спини й розтоптати непрошеного вершника. Але даремно. Іклами й передніми лапами він уп’явся в загривок суперника, а гострими пазурами задніх лап розривав йому боки.
Ревучи від болю, ведмідь з барсом на спині кинувся до нижнього краю скель, що оточували ущелину, але, добігши, зупинився: скелі обривалися проваллям.
Він побіг назад, домчав до саду й перекинувся в сніг, підім’явши барса під себе.
Тоді підступний ворог змінив свою тактику і застосував найстрашніший спосіб. Він іклами вп’явся ведмедеві в морду, а пазурами передніх лап — у шию і знову пустив у хід гострі ланцети своїх задніх лап. Ними він розпоров ведмедеві черево, геть пошматувавши шкіру, Ведмідь насилу підвівся, струсив із себе барса і хитаючись пошкандибав до виходу з ущелини, та не ступив і кількох кроків, як упав і скотився вниз.
Барс не переслідував його. Він побрів до підніжжя скель — праворуч. Зализав рани і, ледве тягнучи задні ноги, зник серед каміння.
Хлопці не наважились переслідувати звіра. Налякані кривавою сутичкою, що зараз відбулася, вони заціпеніли на своїх місцях.
Та це була й радісна подія для них. Ще вчора вранці мандрівники вишукували хоч жменьку ягід, а сьогодні перед ними лежить туша ведмедя завбільшки з корову… Оце так щастя! Не менш важливо й те, що одного з їхніх страшних ворогів уже нема! Другий же, поранений, зник у своєму лігві. Хто знає, коли він знову з’явиться тут! Адже й йому не солодко довелося в лапах ведмедя…
Хлопці були надзвичайно раді і в думках дякували пустельникові за подарунок. Хоч капкан і не відіграв своєї основної ролі, однак саме він розлютував барса. Інакше звір ніколи не кинувся б на ведмедя, а спробував би уникнути зустрічі з ним.
Коротше кажучи, капкан дуже допоміг хлопцям, і вони тепер мали нагоду здобути жирну величезну тушу ведмедя.
Мовчки, тільки обмінюючись знаками, хлопці взяли сокиру, списи, головешки і, ніби змовники, обережно рушили до вбитої тварини. Сокирою й ножем Ашот і Асо відділяли від туші лопатки і задні ноги. Вони аж упріли за роботою, весь час з острахом поглядаючи в той бік, куди пішов барс.
Хлопці квапились так, як тільки можуть квапитись злодії, що залізли в чужу хату. У них не було часу навіть на те, щоб оббілувати ведмедя. Тому, взявши на спину окремі частини туші, вони поспішили до свого житла. Коли вже підійшли до південної «барикади», Ашот штовхнув її ногою і розвалив. Сторож-опудало, що стояв на пагорбі, упав на землю. Тепер він був не потрібен!
Захекані хлопці вбігли в печеру, скинули з плечей свій дорогий вантаж і посміхнулись щасливою усмішкою. Потім так само мовчки вийшли з печери. В «коридорі» Ашот зупинився, прислухався і знаком велів повернути назад.
— Решту доведеться поки що залишити.
— Чому? Голову свою залишу там, а м’яса — ні! — посміливішав Гагік. — Самі ж будете вимагати від мене щодня м’яса!..
Але Ашот вважав, що туша ведмедя повинна лишатись на своєму місці доти, поки не буде з’ясовано, що сталося з барсом: живий він чи ні? Якщо живий, то, виголодавшись, неодмінно прийде за своєю жертвою. А якщо не прийде, то це означатиме, що він здох від ран.
— Поки ми чекатимемо на барса, орли все з’їдять, — сперечався Гагік. — Не робіть дурниць.
— Удень ми будемо відганяти їх, а ввечері вони й самі втечуть. А барс прийде тільки вночі.
— Вовк теж такий: він уночі приходить доїдати здобич, — підтримав Ашота, Асо.
Гагік незадоволено поплентався в куток печери і приніс звідти кошик власного виробу. Поклавши в нього величезне стегно ведмедя, він покректуючи відніс кошик назад і поставив на купку хмизу.
— Це м’ясний склад, несіть усе м’ясо сюди, — кинув він холодно. Видно, Гагік не переставав думати про покинуту надворі ведмежатину.
На всякий випадок хлопці переставили своїх «сторожів» до залишків ведмедя — хай лякають орлів! І, треба сказати, опудала чудово виконували свою роль: орли не наважилися й близько підлітати.
— Увечері, Асо, коли орли долетять спати, ти принесеш ці опудала додому, — сказав Ашот. — Якщо барс живий, залишати їх біля ведмежатини на ніч не треба.
Потім хлопці заходилися лагодити поламані ведмедем двері, а Асо мав іти у Вівчарню.
— Ти, Ашот, знову захоплюєшся і забуваєш про небезпеку! — розсердилася Шушик. — Коли ми всі тут, нам не страшно, а як можна посилати самого Асо?
Пастух почервонів і соромливо простягнув руку до голови, щоб натягнути ковпак на очі, але його там не було.
Хлопці дружно розсміялись. Засміялася й Шушик. Дівчині завжди подобалось, що Асо ніяковіє, коли вона піклується про нього.
— Ти думаєш, що я посилаю Асо в пащу барсові? — запитав Ашот. — Барса нема, не бійтеся. А якщо він живий, то в такому стані, що піднятися до Вівчарні не зможе. Справа ось у чому. Барс був голодний, коли напав на ведмедя. А ви ж помітили, що він нічого не з’їв. Виходить, не до їжі йому було. Це по-перше. А по-друге, барс зразу пішов до води: так завжди роблять важко поранені звірі. По-третє: коли він ішов, то хитався, а голова була опущена. Він зовсім не був схожий на переможця. І по-четверте: напившись води, хижак не повернувся на верхні скелі, а поліз у своє лігво, бо вже не мав сили. Дикі звірі завжди шукають притулку вгорі, над ущелинами й долинами, звідки можна непомітно стежити за ворогом і майбутньою жертвою. Все це мені батько показував і пояснював. Так і барс. Згодні зі мною?..
— Нічого, докази твої розумні, — відповів Гагік.
— Ну, коли згодні, то займемось ділом. Ти, Асо, лишайся, оскільки Шушик… — Ашот глянув на дівчину й посміхнувся.
Чи тому, що не стало ведмедя, чи завдяки поясненням Ашота, напруження минуло, і в печері знову настали «мирні дні».
Та чи довго вони могли тривати і що чекало на юних мандрівників у майбутньому — цього, звісно, ніхто не знав.
Розділ тринадцятий
