Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
- Ну, тепер усе готове, - почав Том, - окрім інструменту; а те легко добути.
- Окрім інструменту?
- Атож.
- А якого інструменту? Навіщо?
- Перш за все, щоб рити землю. Не зубами ж ми будемо землю гризти, га?
- А оті старі заступи та кайла, що є в комірчині, хіба не згодяться для підкопу? - питаю.
Він повернувся до мене й подивився так жалісно, що мені аж сльози на очі навернулися, та й каже:
- Геку Фінне, чи ти коли чув, щоб в'язні мали заступи й кайла та всяке інше найновіше знаряддя, щоб робити підкопи? Насмілюся спитати, якщо в тебе ще хоч краплиночка здорового глузду лишилася: що ж би то за герой був, отой в'язень, коли б він тікав так просто? Адже ж після цього лишається тільки одне - дати йому ключа від в'язничної брами та й ніякої мороки! Заступи, кайла! Овва! Та їх навіть і королям не дають.
- Ну, добре, - кажу, - якщо нам заступи та кайла ні до чого, то що ж нам потрібно?
- Два ножі.
- Щоб копати ними підземний хід під халупою?
- Атож.
- Та що тобі, Томе Сойєре, чи ти не того-го?
- Того-го чи ні - однаково; а так споконвіку заведено, це найпевніший спосіб. І ні про який інший спосіб я й не чував ніколи, а тим часом я поперечитував усі книжки, де розповідається про такі речі. Всі славнозвісні в'язні, що сидять у казематах, завжди копають підземні ходи ножами; та не в землі, щоб ти знав, як ось тутечки, а в гранітних скелях. А скільки ж то часу треба! Минає тиждень за тижнем... а вони все длубають той камінь!.. Ось, наприклад, один в'язень, що сидів у підземеллі замку д'Іф, у Марсельській гавані: він копав та й копав і вийшов на волю саме в такий спосіб; а як ти думаєш, скільки часу все те тривало?
- Звідки я знаю!
- Спробуй-но відгадай!
- Та не знаю я... Місяця півтора?
- Тридцять сім років - і вийшов з-під землі аж у Китаї. Он як буває! Я хотів би, щоб наша фортеця стояла на гранітній скелі!
- Але ж Джім не знає нікого в Китаї.
- Ну то й що? В того в'язня теж не було там ніяких знайомих. Завжди ти вбік тягнеш, Геку. Не забувай головного!
- Ну, добре, мені однаково, де він вилізе, аби вибрався на волю; думаю, що й Джімові те однаково. І ще одне: Джім надто старий, щоб можна було до нього ножем докопатися. Він і сконає тим часом.
- Не сконає. Невже ти гадаєш, що підкоп у звичайній землі - це те ж саме, що й у кам'янистому грунті, й копати його доведеться аж тридцять сім років?
- А скільки ж, Томе?
- Ну, ми не можемо тягнути так довго, як воно годиться за приписами, бо ж дядькові Сайласу кожної миті можуть надіслати відповідь з-під Нового Орлеана. Він довідається, що Джім зовсім не звідтіля. Тоді він також щось напише, - може, оголошення про Джіма, чи ще там що... Отже, ми не можемо ризикувати й копати стільки, скільки належить. За правилами треба було б, думаю, копати щонайменше років зо два, та, на жаль, нам доведеться відступитися від тих правил. Невідомо, що далі буде, а тому я радив би зробити так: копати якомога швидше, а потім уявити собі, ніби ми довбали тридцять сім років. Тоді можна буде відразу ж викрасти Джіма і, тільки-но зчиниться ґвалт, влаштувати втечу. Гадаю, що так буде найкраще.
- Ну, в цьому є якийсь глузд, - зрадів я. - Уявити можна що завгодно. Це діло не хитре, і якщо тільки це на заваді, то я можу уявити, що ми цілих сто п'ятдесят років копали. Та воно й неважко - тільки звикнути до того. Я зараз же дістану два ножі.
- Діставай три, - сказав він, - з одного нам треба буде пилку змайструвати.
- Томе, якщо це не образливо і не протизаконно, - запропонував я, - то попід дашком, за коптильнею, лежить іржава пилка.
Він кинув на мене сумний, розчарований погляд і відповів:
- Тобі, Геку, нічого не втовкмачиш, дарма праця! Біжи хутчій та добувай ножі - три, чуєш?
І я побіг.
Розділ XXXVI
Тієї ночі, тільки-но в домі поснули, ми спустилися громовідводом у двір, зачинилися в комірчині, дістали з торби гнилючки й узялися до роботи. Найперше розчистили уздовж підвалини місце, футів на чотири чи п'ять. Том сказав, що це має бути саме за Джімовим ліжком, тож ми підкопаємося під ліжко, а коли скінчимо роботу, ніхто й не довідається, що там є діра, бо Джімова ковдра звисає мало не до самої землі, й для того, щоб помітити підкоп треба нахилитися, трохи підійняти ковдру, і аж тоді побачиш. Ну, та й заходилися ж ми копати і довбали ножами до самісінької півночі; потомилися, як собаки, ще й руки собі понамулювали, а наслідків не бачили ніяких. Нарешті я не втерпів:
- Слухай, Томе Сойєре, тут не на тридцять сім років роботи, а на всі тридцять вісім.
Він нічого не відповів, лише зітхнув і скоро також кинув роботу. Сидів, щось міркував, і таки довгенько міркував, а тоді й каже:
- Все це даремно, Геку, шкода праці. Якби ж то ми були справжні в'язні, то могли б копати далі, бо мали б досить часу й не треба було б нікуди поспішати; та й копати довелося б лише кілька хвилин на день, поки заступають варту, так що й руки б ми не намулювали, а підкоп щорік потрошку посувався б, і все робилося б, як того вимагають приписи. Проте тепер ми не можемо длубатися, не кваплячись, - нам же треба поспішати! А якщо ми ще одну ніч покопаємо, доведеться на тиждень роботу кинути, поки руки не загояться, а раніше годі й думати за ножа братися.
- Що ж нам робити, Томе?
- Я тобі зараз скажу. Може, то й неправильно, й не-доброзвичайно, може, й негаразд, і я б на те ніколи й не пішов, але іншого засобу нема: будемо копати підземний хід кайлами, а уявимо собі, що то ножі.
- Оце діло! - зрадів я. - Ну й голова в тебе, Томе Сойєре! Ти все мудріший стаєш і мудріший. Кайло - це ж таки штука, а що там негаразд та неморально, як ти кажеш, то на те чхати. Коли мені спаде на думку викрасти негра, поцупити кавуна чи книжку з недільної школи, я не буду ламати голову, як це треба робити, - я дбатиму тільки про те, щоб досягти своєї мети. Коли мені потрібний негр, кавун чи якась книжка з недільної школи, і кайло найкращий для того засіб, то я кайлом же і відкопаю того негра, чи пак кавуна, чи книжку з недільної школи; а твої знамениті авторитети хай собі обстоюють свою думку, я за них і здохлого пацюка не дам.
- Що ж, у такій справі, як наша, - каже він, - можна і уявити щось, і кайло пустити в діло; а коли б не це, я б на те нізащо не пристав та не стовбичив би тут і не дивився б, як зневажають споконвічні приписи - бо закон є закон, що можна, те можна, а чого не можна, того не можна, і не дозволено топтати добрі звичаї тому, хто їх знає. Це ти можеш відкопувати Джіма кайлом, не вдаючи нічого, бо ти ж у цьому нічого не тямиш; а я не можу, бо добре знаю, як воно здавна ведеться. Дай мені ножа.
Він мав свого власного ножика, проте я подав йому свого. Він жбурнув його на землю та й каже:
- Дай мені ножа!
Я розгубився, не знаючи, що робити, - потім зрозумів. Я понишпорив трохи в купі старого мотлоху, відшукав там кайло й подав йому, а він узяв його та й ну довбати і не каже мені й слова.
Він завжди був такий настирливий. Уперто тримається отих приписів.
Тоді узяв і я заступа, й почали ми довбати, копати та відгрібати - трудилися, мабуть, із півгодини, страшенно потомилися, зате дещо зробили, діра була вже чимала. Піднявся я до нашої кімнати й визирнув у вікно; бачу: Том зі всіх сил намагається видертися громовідводом угору, та нічого в нього не виходить - всі долоні були в пухирях.
Нарешті він сказав:
- Погане діло! Ніяк не вилізу! Як ти думаєш, Геку, що мені робити? Чи не порадиш чого?
- Еге ж, - кажу. - Боюся тільки, що це буде проти приписів. Берися вгору сходами, а уявляй собі, що це громовідвід.
Так він і зробив.
Наступного дня Том поцупив у господарів олов'яну ложку та мідного свічника, щоб змайструвати з них Джімові кілька пер, та ще шість лойових свічок; а я все шастав коло негритянських халуп, чекаючи слушної нагоди, та й потяг нарешті три олов'яні тарілки. Але Том сказав, що цього замало; я відповів йому, що все одно тих тарілок, які Джім повикидає, ніхто не побачить, бо попадають вони у блекоту, що поросла під віконцем, а ми ті тарілки тоді попідбираємо й віднесемо Джімові назад - і хай він знову на них пише. Врешті Том угамувався й сказав:
