Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
- А навіщо нам пилка?
- Як то навіщо пилка? Треба ж відпиляти ніжку в Джімовому ліжкові, щоб зняти з неї ланцюг.
- Та ти ж сам допіру казав, що треба тільки підважити ліжко й ланцюг упаде.
- О-о, це вже дуже схоже на тебе, Геку Фінне! Ти ніяк не можеш відстати від дитячих способів братися до справи. Ти що, ніяких книжок не читав? Ні про барона
Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні, ні про Генріха Наваррського - таж їх усіх і не перелічити! Де ж то видано, де чувано, щоб в'язнів звільняли у такий бабський спосіб? Ні, найкращі авторитети радять у таких випадках перепиляти ніжку і тільки тоді знімати ланцюга, а тирсу проковтнути,щоб ніхто не помітив, а ніжку, там де разпиляно, замастити брудом та салом, щоб найкмітливіший тюремник не запідозрив, що тут щось пиляли, - хай думає, що ніжка ціла-цілісінька. А тієї ночі, коли ти налагодишся тікати, копнеш її ногою - вона й відпаде; тоді знімеш із неї ланцюга - і хода. Більше вже й робити нічого, хіба що закріпити мотузяну драбину на зубчастому мурі, спуститися тією драбиною вниз, упасти у рів і зламати собі ногу - мотузяна драбина на дев'ятнадцять футів коротша, ніж слід; а там унизу вже чекають на тебе баскі коні та вірні васали, вони підхоплюють тебе, й кладуть упоперек сідла, і мчать до твого рідного Лангедока, чи то Наварри, чи ще там кудись. Оце по-моєму, Геку! Ех, шкода, що під Джімовою халупою немає рову. Ну, та коли стане часу, ми обов'язково викопаємо й глибокий рів. А я й кажу:
- На якого біса нам той рів здався, коли ми підземний хід зробимо, щоб вивести ним Джіма?
Але Том мене й не слухав. Він забув і про мене, й про все на світі. Спершись підборіддям на руку, від думав. Незабаром зітхнув та похитав гловою, тоді знову зітхнув і сказав:
- Ні, все одно з того не буде пуття... Та й немає в тому жодної потреби.
- В чому саме? - запитав я.
- Та в тому, щоб відпиляти Джімові ногу, - відказав Том.
- Хай бог милує! - скрикнув я. - Звісно, що в цьому жодної потреби немає. Та й чого ото замандюрилося тобі раптом відпилювати йому ногу?
- Ну, так робили найвизначніші авторитети. Якщо вони не могли скинути з себе ланцюга, то відтинали собі руку й тікали з в'язниці. Відтяти ногу було б, звісно, ще краще. Але, на жаль, доведеться від цього відмовитись. Крайньої потреби в нас немає, а крім того, Джім - негр і не втямить, навіщо те потрібно й чому в Європі є такий звичай; тож покиньмо про те й думати! Але одну річ можемо застосувати, - я маю на оці мотузяну драбину. Ми подеремо свої простирадла й зсукаємо Джімові мотузяну драбину. А передамо йому ту драбину в пирозі - це найпоширеніший спосіб. Бувають пироги й з гіршою начинкою.
- Стривай, Томе Сойєре, для чого ти оце мелеш? - кажу я. - Не треба Джімові ніякої мотузяної драбини.
- Як то не треба? І це ти мені кажеш? Та ти ж у цьому ні бе ні ме не тямиш! Джім мусить мати при собі мотузяну драбину - така вже заведенція.
- А що він із нею робитиме?
- Що робитиме? Він може сховати її у себе в ліжку, правда ж? Адже ж так усі роблять, то й він мусить тягтися за ними. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити так, як здавна заведено, тобі все кортить щось новеньке та свіженьке встругнути. Хай Джімові й справді мотузяна драбина не знадобиться, - ну то й що? Але ж вона залишиться в його ліжку після втечі. Адже ж це речовий доказ. Чи ти, може, гадаєш, що їм докази не потрібні? Ще й як потрібні! А ти хочеш, щоб ніяких речових доказів не залишилося? Теж мені втеча! Такого ніколи не бувало, щоб не залишалося речових доказів.
- Ну, - кажу я , - якщо того вимагають приписи, хай буде в Джіма драбина. Хіба ж я проти приписів? Але є одна притичина, Томе Сойєре: якщо ми надумаємося подерти наші простирадла на мотузяну драбину, то тітка Селлі такої нам заспіває, що тільки держись. А я думаю, Томе, можна було б змайструвати чудову драбину з горіхової кори, на неї не треба простирадла переводити. її можна і в пирозі запекти, і в солом'янику сховати, як і драбину з ганчір'я. А щодо Джіма, то він на таких справах зовсім не розуміється, - йому байдуже, з чого ми зробимо ту...
- Ну й бевкнув ти, Геку Фінне! Був би я такий невіглас, то вже б мовчав. Де ж то чувано, щоб державний злочинець втікав із в'язниці по драбині з горіхової кори? Треба ж таке вигадати!
- Гаразд, Томе, роби як знаєш! А як на твою думку, може б, той... може, позичити простирадло з тих, що їх у дворі на мотузці порозвішувано, га?
Він погодився, що це було б непогано. Це наштовхнуло його ще на одну думку, й він сказав:
- Поцуп заразом і сорочку.
- А нащо нам сорочка, Томе?
- Джімові - щоденника писати.
- Щоденника! Таж Джім і писати не вміє.
- Ну, то й що з того, що не вміє! Але ж він може робити на сорочці якісь позначки, якщо ми змайструємо йому перо з олов'яної ложки чи старого обруча з діжки.
- Зачекай, Томе! Можна ж висмикнути перо з гуски - воно і краще буде, та й клопоту менше.
- Чи ти коли бачив, йолопе, щоб у в'язнів по камері гуси бігали та щоб ті в'язні з них пера вискубували? Вони завжди майструють собі пера з чогось дуже твердого та непридатного, ну хоча б зі старого мідного свічника чи ще чогось, що там під руку потрапить; і та робота триває нескінченно довго - багато тижнів, а часом і місяців, вигострюють вони ті пера, тручи їх об стінку. І коли б вони навіть те гусяче перо мали, вони ніколи б ним не писали. Нема такої заведенції.
- Ну добре, а з чого ж ми йому зробимо чорнило?
- Дехто робить його, змішуючи іржу зі сльозами; але це - прості в'язні та жінки; а прославлені в'язні пишуть своєю кров'ю. Це може й Джім робити; а коли йому захочеться сповістити цілий світ, що він опинився в ув'язненні, коли він схоче послати найпростішу таємничу вісточку, то може надряпати те виделкою на олов'яній тарілці та й викинути її з вікна. Залізна Маска завжди так чинив, і це теж чудовий спосіб.
- У Джіма немає олов'яних тарілок. Його годують з миски.
- То пусте, ми добудемо йому тарілку.
- Але ж ніхто не добере, що він так нашкрябає!
- А то пусте, Геку Фінне. Найголовніше - те, що він написав на тій тарілці та викинув її за вікно. Можеш її й не читати. Однаково здебільшого нікому не щастить розібрати бодай наполовину ті кривульки, що їх надряпано державними злочинцями на олов'яних тарілках чи там іще на чомусь.
- То нащо ж тоді тарілки переводити?
- Таке скажеш! То ж не його тарілки!
- Та хтось же за них платив.
- Ну то й що, що платив? В'язневі яке до того діло?..
На цьому наша розмова урвалася, бо залунав ріжок, що кликав до сніданку, й ми поспішили додому.
Цього ранку мені пощастило позичити з мотузки простирадло та білу сорочку, я знайшов іще стару торбу і вкинув туди позичене, а тоді взяли ми сховані у бур'янах гнилючки і їх туди всунули. Я називаю це «позичити», бо мій татусь завжди називав це позичкою; але Том пояснив, що то не позичка, а крадіжка. Він сказав, що ми допомагаємо в'язням, а їм однаково, як ту річ дістали, аби дістали, і ніхто їх за те не осудить. То зовсім не злочин, якщо в'язень вкраде щось таке, що йому потрібне для втечі, - це його право, запевняв Том; а раз ми того в'язня заступаємо, то й маємо право красти все, що може нам придатися для його звільнення з в'язниці. Том мені розтовкмачив, що, коли б ми були не в'язні, це виглядало б по-іншому; краде тільки підла та ница людина, якщо вона не сидить у в'язниці. Ну, а коли так, то ми вирішили красти все, що тільки трапиться нам під руку. А проте за кілька днів по тій розмові він же сам зняв бучу за дурницю - що я поцупив кавуна на негритянському баштані й з'їв його; він примусив мене піти до тих негрів і дати їм десять центів, не пояснюючи за що. Том казав, що коли він говорив про крадіжки, то мав на увазі ті речі, які нам були вкрай потрібні. Я спробував заперечити, пояснюючи, що кавун був таки мені потрібний. Та він відказав, що той кавун був потрібен не для того, щоб допомогти Джімові втекти з в'язниці, - ось у чім суть. Він казав, що коли б я скажімо, надумався сховати в кавуні ножа й таємно пере дати його Джімові, щоб той міг ним тюремника вбити, тоді інша річ - тоді все було б гаразд. Ну, та я не хотів із ним сперечатися, - хай буде так, думаю; але на який же біс тоді арештанта визволяти, якщо доводиться сидіти та над усілякими тонкощами мізкувати щоразу, коли трапиться нагода десь кавуна потягти Отож, як я вже казав, того ранку ми дочекались, поки всі взялися до своїх справ і в дворі нікого вже не було видно, і аж тоді Том заніс торбу до комірчини, а я тим часом стояв у дворі й чатував. Незабаром він вийшов звідтіль, і ми з ним пішли та посідали на колоди - треба було дещо обміркувати.
