Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
— Хто — вона? Ти думаєш, тут знову була Люба?
Петрусь підніс свічку до Івасевого обличчя, щоб подивитися, чи той, бува, не жартує.
— До чого тут Люба? Ти що, не зрозумів? Марічка забрала.
— Марічка?!
— Звісно, Марічка! Вона полетіла рятувати Лелю й Лесика.
Івась зрозумів, що Петрусь має рацію. Тепер, коли він сказав це, стало цілком ясно, що саме так воно й було. Хлопцеві мурахи побігли по спині. Нічний політ на ступі — це не іграшки. А найгірше, що тут нічим не можна зарадити. Де її тепер шукати? Як її тепер спинити?..
Івась опустився на підлогу, притулився спиною до одвірка й так сидів, безпорадний і спорожнілий.
— Нічого з нею не станеться, — сказав Василько, аби щось сказати. — Ступа її слухається, літає вона добре…
Він замовк, розуміючи, що ці слова нічого не важать, що можна і вдесятеро краще літати й наразитися на таку небезпеку… Взяти хоча б лішака. Він також уміє літати. І ще невідомо, чи може ступа від нього втекти.
Найбільше всіх мучила невідомість. Вони не знали того, що вже знаємо ми, тож їх найдужче хвилювали події, які пройшли якраз без великих неприємностей. А що було справді страшним, про те вони нічого не знали.
Не знав, звісно, й Вухань, який прийшов поговорити про свої найбільш наболілі проблеми. Видно, він довго готувався до цієї розмови, продумав, що скаже, тому з першої фрази висловився дуже чітко:
— Ну, все одно так не… той…
— А як той? — в’їдливо спитав Івась, який, безперечно, зрозумів, про що йдеться.
— Треба поваляти, — здавалося, Вухань в’їдливості не помітив.
— Я тобі поваляю! Я тобі поваляю! — вибухнув Петрусь, узагалі не схильний до такого відкритого вияву своїх почуттів.
— А ти вважаєш, було б краще, якби це страховисько вночі прийшло до села й почало вбивати сонних людей? — Івась спробував перевести розмову в логічне русло.
Вухань пошкріб потилицю.
— Звісно, не краще. Чого ж його!.. Я ж не кажу! Тільки ж дуже воно… той.
— Дуже, — погодився Івась. — І все одно ми його ледве заспокоїли. А якби не дуже? Що б тоді було?
— Так хіба ж я що кажу! — Вухань мучився від того, що його не розуміють. — Я ж тобі людською мовою кажу: я ж не якийсь той… Тільки ж і так не можна! Він же висить, а ти той… Просто в серце. Він же ні втекти, ні той… От я про що!
— Ага-а! — здивовано промовив Івась. — Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..
— Та хіба ж я той!.. — спересердя кинув Вухань. — Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!
— Як же ти його вб’єш! — Петрусь замислився. — Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..
— Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…
— А чим? — з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.
— Осикою, — незвично коротко відповів Вухань.
— Якою осикою?
— Звичайно якою, — відповів Вухань. — Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..
— А стріли осикові також можна? — поцікавився Петрусь.
— Так хіба ж я той… Так люди кажуть, що осикою можна. А я… що ж… Може, й той…
Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.
— От повернеться мала, вона тобі помалює, — сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.
— А де ж це вона? — стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.
— Та хто ж її знає, де вона, — швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.
Просіка
Досі він ніколи не бачив такої просіки. Вона й вовкулачий слід не нагадувала — чиста й неширока, зверху вкрита гіллям. Було темно, але безпечно. Лисий мчав просікою, не торкаючись ногами землі. І зустрічного вітру не було — тільки тонкий холодний струмінь бив у груди й холодив їх. Дорога звивалася, але дивним чином у кінці її — там, далеко попереду, хлопець постійно бачив світло. Саме до нього він летів, воно було метою подорожі.
Аж ось гаряча рідина пролилася з повітря йому на груди й зігріла вихолоджене струменем вітру місце.
І водночас він літав над землею — без ступи, сам по собі, спостерігаючи все, що діялося під ним. Це не так, як одна частина його мчить просікою, а друга літає. Він був весь разом, цілий. Та одночасно перебував і там, і тут.
Лисий знав, що це він уже помер. Однак не було ні боляче, ні сумно. Все, що під ним відбувалося, було якимось нецікавим, байдужим. Ось тіло вождя з простромленим горлом — порожнє, мов ганчірка. Ось його тіло — таке ж порожнє. Над ним схилилася Леля й гірко плаче. Поруч б’ється в риданнях мала Марічка. Натовп навколо поступово розходиться. Лисий відчував Лелин і Марійчин біль, та сам ним не перейнявся. Вони так побиваються, бо думають, що йому погано…
Погано йому не було. І добре не було. Він усе бачив, і йому було ніяк. Тобто не було відчуттів.
Вони з’явилися спочатку непомітно, ледь-ледь. Лелині сльози почали стримувати його, затримувати, зменшувати швидкість, із якою він мчав просікою. Вони ніби заливали очі, й Лисий поступово втрачав вогник попереду — йому вже нібито й нікуди летіти. А потім з’явився біль у грудях, там, де холодило його зустрічне повітря, і він зрозумів, що то знову почала боліти рана, якої завдав йому Василь-Василем.
Лелині сльози геть засліпили його, й він перестав бачити майдан, дівчаток і тіло вождя. Він узагалі нічого не бачив, але тепер — розумів. От чого не було, коли він був мертвий — розуміння. Було знання, а розуміння — ні.
Та й як же він міг щось бачити, коли мав заплющені очі! Це ж Леля закрила їх, коли він помер. Її сльози огортали душу, ось уже й просіка десь зникла, як і не було її. Шкода, вона йому подобалась. От і почуття повернулися…
І раптом усе зразу стало на свої місця. Він розплющив очі й промовив:
— Скільки ж ти мене рятуватимеш?
Марічка голосно скрикнула.
— Я знала! Я знала! — репетувала вона крізь сльози, що полилися з її очей. — Я знала-а!
Що саме вона знала, Лисий так і не зрозумів. Потім колись спитає. Він дивився на Лелю. Сльози висохли в неї на широко розплющених прекрасних очах, вона невідривно дивилася на нього, більше вражена, ніж щаслива.
— То от про що казала русалка! — стиха промовила Леля.
Потім подумала й додала пошепки:
— Лежи тихо, щоб ніхто не побачив, що ти живий. Марічко, замовкни. Як стемніє, будемо тікати.
— Ні, — відповів їй Лисий. — Я знаю, що робити. Головне — не втручайся. Потім усе поясню.
Він повільно звівся на ноги. Цього, здається, ніхто з місцевих мешканців не побачив.
— Гей, Василю! — щодуху вигукнув Лисий. — Де ти є?
За мить усе село було знову на майдані. Ще хвилину вони всі мовчки дивилися на Лисого, а потім Василь, а за ним і всі інші, мов за наказом, упали на коліна. Жінки заголосили. Діти заплакали. Десь за деревами стривожено заіржали коні.
— Ану тихо! — розлігся над майданом голос Степана, того чоловіка з наполовину сивою бородою, який напередодні насмілився сперечатися з вождем.
Не зразу, але все ж таки запала мовчанка, яку переривали тільки окремі зітхання й схлипування.
Степана починали слухатися. Втім, Лисий міг бачити кілька лютих пар чоловічих очей, він розумів, що стати вождем Степанові буде нелегко. Чимало тут залежить і від того, як він поведеться зараз.
— Вислухай мене без гніву, Лисий і босий! — почав чоловік. Він помовчав, збираючи думки докупи, й вів далі: — Ми були несправедливі до тебе… Це так. Ми винні перед тобою. Але ми не хотіли тобі зла. Навіть коли намагалися вбити тебе, ми просто захищалися. Ми не могли повірити в те, що ти насправді прийшов… Наші діди й батьки жили біля цього каменя… Ми завжди чекали, коли ти прийдеш, а коли ти прийшов, ми не повірили… Так буває…
