Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
І тут гостро напало на нього відчуття небезпеки. Він не встиг навіть подумати, що робити. Та й думати тут нічого. З трьох боків на нього спрямовано гострі списи. Тому Лисий різко підігнув ноги і просто впав на землю.
Тієї ж миті над ним просвистів спис і ввіп’явся в праве стегно того чоловіка, що стояв зі списом перед Лисим. І хлопець його впізнав — це ж той самий, хто вчора кинув списа йому в спину, під час розмови з вождем. Чоловік випустив із рук зброю, схопився за ногу й повалився на лівий бік. Поки решта розгублено роззиралися, хлопець перекотився по траві, схопив списа, скочив на ноги й відступив.
Тепер усі троє ворогів — і ті, що стерегли його, і той, що кидав йому в спину списа, — були перед Лисим. Він знав, що битися з ними — марна справа. Він не зможе перебити все село.
— Ніяк не дочекаєтеся? — знову заговорив він. — Вирішили самі перебити одне одного? Ви що, не знаєте, що я непіддатний смерті?
Чоловіки зовсім розгубилися. Вони просто не знали, що робити далі.
— «Хто заміриться на нього, люту смерть на всіх накличе», — повторив Лисий кам’яне пророцтво. — На себе він іще вчора біду накликав. І ти накликав, — він показав рукою на того, хто щойно метнув у нього списа.
Усе сходилося. Все, що він говорив, було схоже на правду, воїни не могли не вірити.
— Хто ще хоче пересвідчитися?
Ніхто не хотів. Усім і так було ясно. Крім Лисого.
Що більше він брехав цим чоловікам, то дужче й сам починав вірити в сказане. А від цього — в свою чергу — ставав дедалі переконливішим. Проте хлопець усвідомлював, що його переконливість має межі. Якби він зараз сказав цим воїнам, що треба вбити вождя, вони б не тільки не послухали його, а й перестали вірити всьому, що раніше було сказано.
А щось сказати їм зараз було необхідно. Він мусив навернути цих людей на свій бік. Пообіцяти, що ніякого лиха їм і їхнім родинам не буде, якщо підуть за ним? Тепер уже не повірять. Сказати, що він тільки забере Лелю й піде з їхнього села? Це може все зіпсувати — виходить, він усе це справді затіяв заради дівчинки? Тоді чим він кращий за старого вождя?
Мовчання загусало. І що довшим воно ставало, то важче його було порушити. Стало майже темно. Галявину накрила зловісна темна хмара.
І з першими важкими краплями вже майже осіннього дощу в палаці розлігся приглушений стінами собачий гавкіт, високі двері круглої хати відчинилися, й звідти вийшли Леля і вождь. У вождя під свитою була білісінька сорочка (десь поблизу є невеличка чиста річечка, подумав Лисий — без неї так випрати сорочку неможливо). У Лелі на голові червонів віночок із польових квітів (десь поблизу має бути великий луг; там, швидше за все, випасають коней — адже стільки трави необхідно). Вони трималися за руки. Вождь ледве стримував переможні промені в очах, Леля мала вигляд до всього байдужої й приреченої. Очей на Лисого вона не підвела, дивилася весь час собі під ноги. Навіть тоді, коли вождь заговорив, навіть під час того, що вождь казав.
— Ми все владнали, — сказав він. Голос його дзвенів, перекриваючи розпачливий гавкіт Глини, ніякої надтріснутості. Навіть шрам на обличчі був майже непомітний. — Гостя з власної волі погодилася вийти за мене заміж, бути мені вірною дружиною, доки смерть не розлучить нас. Так, красуню?
Вона не відповіла, схоже, навіть не помітила, що звертаються до неї.
— Так, кралечко? — повторив старий з притиском.
Вона трохи повела в його бік головою. Не подивилася на нього, а просто показала, що чує. Погляд її так само лишався відсутнім. Вона дивилася на щось таке, чого ніхто інший не бачив.
— Так, — ледь чутно відповіла вона самими губами.
Тільки Лисий і зрозумів, що вона сказала. Не тому, що був ближче, просто він завжди розумів, що вона каже — навіть якщо вона ледь ворушила губами.
— Кралечко, люди не почули, — жорстко повторив вождь.
— Так, так, так! — вигукнула вона просто в обличчя своєму нареченому.
— І не треба вдавати, ніби тебе змусили, — старому, здається, мало було показати, що вона згодна, йому ще хотілося зламати її, виявити свою владу. — Я тебе змушував?
— Ні, — знову самими губами повторила дівчинка.
— Не чую.
Вона нарешті подивилася йому в очі. В тому погляді було стільки ненависті, що Лисий усе зрозумів.
— Ні, коханий, ти мене не змушував, — сказала Леля, простягла руку й ніби ласкаво, але дуже сильно посмикала вождя за вуса. — Зайчик мій!
У себе за спиною Лисий почув несміливе хихотіння.
На обличчі вождя блискавкою спалахнув шрам. Такого приниження він не міг знести. Але й вибирати не доводилося. Лисий побачив, як у Лелі побіліли пальці, так сильно у відповідь старий стиснув її руку. Однак дівчинка нічим не виказала, що їй боляче. Сміх зник так само швидко, як і з’явився. Вождя вже не любили, але ще боялися.
Чим же він так її обдурив? Що могло її змусити?
— Що ти їй такого наобіцяв, Сидоре? — голосно спитав Лисий. — Що не вб’єш мене, якщо вона з доброї волі за тебе піде?
У Лелі в очах з’явилася тінь страху. Вождь знову почав червоніти. Люди стояли мовчки, мов закам’янілі, — здавалося, навіть мухи перестали дзижчати.
— Це дуже великодушно з твого боку! — знову заговорив Лисий. — Лелю, виходь краще за мене! Я тобі теж щось таке наобіцяю. Наприклад, що я ніколи не стану русалкою. Це ж дуже просто: пообіцяти не робити того, чого зробити не можеш. Погоджуйся, Лелю!
Старий уже зрозумів, що програє. Навіть убивши зараз Лисого (якби таке вдалося, бо він уже знову схильний був думати про хлопцеве безсмертя), він нічого б не виграв. Леля чарівна, він з дитинства мріяв про таку дівчину. Усе своє життя Сидір знав, що не має права одружуватися, й тим більше мріяв про ту єдину й неповторну, яка колись з’явиться. Він з острахом дивився на кожну народжену в селі дівчинку, й швидко заспокоювався, пересвідчившись, що це не вона. Тож тепер і сумнівів у нього не лишалося — Леля і є тією єдиною і неповторною. Вона така впевнена в собі, така відважна й сильна!..
Але зараз уже й не про неї йшлося. Вождь бачив, що він може втратити не лише її, а й своє становище — свою велику круглу хату, або палац, як він її називав і вимагав, щоб називали всі в селі. Він може втратити владу, і тоді всі, кого він ображав, почнуть мститися йому. З нього збиткуватимуться, показуватимуть у спину пальцем і хихотітимуть. І хтось зрештою спрямує йому в спину не пальця, а списа…
— А звідки ти, хлопче, знаєш, як її звуть? — раптом спитав він, примруживши очі. — Щось не пригадую, щоб хтось у нашому селі так називав її. То ви, виходить, давно знайомі? Односельці? І що ж вас обох привело до нашого села? Що ви тут хотіли вивідати?
Вождь угадав. Співчуття до цих двох чужих дітей тут же змінилося на підозрілість. Вивідники! Чи є страшніша й потворніша людина, ніж чужий вивідник?! Вони вже все забули — невідома небезпека від незбагненної черви поступилася місцем цілком зрозумілій загрозі нападу незнайомих сусідів. Зрештою, село завжди боялося вождя. А тим, хто звик боятися, загалом не дуже й важить — звідки йде страх. Вождь знав це. Він просто підкинув їм іншу небезпеку.
До того ж, якщо Лисий просто вивідник — його можна не боятися. Він міг навмисне поголитися й роззутися, знаючи про їхнє кам’яне пророцтво. Жінки ще не наважувалися робити остаточних висновків, не могли подолати переляк, а чоловіки вже повільно півколом сунули на хлопця, тримаючи списи напоготові.
А ще й ця дівчина. Як вона підступно закохала в себе їхнього великого і вічного вождя! На таку небезпеку наражала їх!
Лисий розмів, що їх зараз не переконаєш. Пояснювати, що вони не вивідники — безглуздо, бо який же вивідник сам зізнається, хто він такий. Кожен стверджуватиме, що він не вивідник. Вивідники — вони такі.
Слово ніби висіло в повітрі. Ніхто не вимовляв, але всі так дружно повторювали його подумки, що воно ніби бриніло у вухах, наче його вибивали краплі дощу по землі, по одягу, по списах і кам’яній брилі.
Коло стискалося — точніше, півколо, бо Лисий уже стояв спиною до каменя й принаймні ззаду вже не чекав нападу. Наростало відчуття небезпеки. Він розумів, що його рятує тільки те, що жоден із чоловіків не наважується першим спробувати його вбити. Він пильно стежив за нападниками, краєм ока тримаючи в полі зору вождя і Лелю. Він завжди значно впевненіше почувався, коли вона поруч.
