Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
- Ні, я нікого не здибав, тітонько Селлі. Пароплав пристав рано-вранці. Я покинув речі на пристані, а сам пішов роздивитися на місто та на околиці, щоб якось згаяти час та не прийти до вас дуже рано; тож я не шляхом ішов.
- А кому ж ти дав речі на схованку?
- Нікому.
- Що тобі, дитино, та їх же вкрадуть!
- Ні, я їх так заховав, що не вкрадуть.
- А як це ти так рано вже й поснідав на пароплаві?
Ох, і брехав же я, мало й зовсім не вклепався, одначе я не розгубився:
- Капітан бачить, що я весь час на палубі стовбичу, та й каже, що краще б я попоїв, перш ніж на берег виходити; ну, то він повів мене в кают-компанію та й нагодував.
Мені стало так ніяково, що я не міг далі її слухати. Я весь час думав про дітлахів: мені дуже кортіло відвести їх набік та вивідати в них до ладу, хто ж я, зрештою, такий. Проте ніяк не випадало ввірвати розмову: місіс Фелпс торохтіла без упину. І раптом вона мені наче снігу за пазуху сипонула:
- Та що ж це я, завела й спинитися не можу! Мені хочеться, щоб ти про сестричку розповів, про рідню нашу - що з ними, як вони там. Тепер я мовчатиму, а ти розповідай. Кажи все, про всіх оповідай, як вони там поживають, що мені переказували - все чисто мене цікавить.
Ну ж і вклепався я! По самі вуха вскочив! Досі мені бог сяк-так помагав, а зараз я як у сливах застуканий. Таке закрутилося, що хоч на ґвалт кричи! Ну, думаю, брехня не витягла, спробую на правді виїхати. І тільки розтулив рота, як вона раптом схопила мене, підштовхнула за ліжко й сказала:
- Ховайся, він вертається! Пригни голову - отак, тепер він тебе не помітить. Сиди ж тихо! Я з ним трошки пожартую. Діти, ви також мовчіть!
Ну, думаю, зав'яз, як муха в патоці. Та пізно вже про те думати. Тепер сиди тихо та чекай, доки грім не стукне.
Я тільки мигцем побачив старого, коли він увійшов до кімнати, а там ліжко затулило його від мене. Місіс Фелпс кинулася до нього й спитала:
- Ну що, приїхав?
- Ні, - відказав чоловік.
- Хай бог милує! - скрикнула вона. - Що ж могло з ним трапитись?
- Ума не прикладу, - мовив старий. - Мені й самому щось на душі неспокійно.
- Неспокійно! - не вгавала вона. - Ти мене лякаєш! Він мусив приїхати, ти з ним, мабуть, дорогою розминувся. Інакше бути не може, мені так серце підказує.
- Годі, Селлі, сама знаєш, що не міг я з ним розминутися.
- О господи, що тепер сестриця скаже! Він напевне приїхав! Ти, видно, його проґавив... Він...
- Не допікай мені, Селлі, я й так переживаю. Не знаю, що й думати. Аж у голові запаморочилось, так злякався. Надії на те, що він приїхав, нема ніякої: проґавити його я не міг. Селлі, це жах, просто жах! Певно, щось із пароплавом трапилось!
- Диви, Сайласе! Глянь туди, он туди на дорогу: до нас, здається, хтось іде.
Він кинувся до вікна, що було в головах ліжка, і саме на це й очікувала місіс Фелпс. Вона метнулася до мене й легенько підштовхнула, щоб я вийшов зі схованки. Повернувся старий од вікна, а вона стоїть, усміхається, розчервоніла, як заграва пожежі, і я поруч неї - зніяковів, аж піт мене пройняв. Старий вилупив на мене очі та й питає:
- А це ж хто?
- А ти як думаєш?
- Не уявляю. Ну, кажи - хто?
- Це - Том Сойєр.
Оце так-так - з несподіванки я мало крізь землю не провалився! Проте щось змінювати чи відмагатися було пізно. Старий ухопив мене за руку і довго тис її, а дружина навколо нас і пританцьовувала, і раділа, і плакала; а потім обоє вони закидали мене запитаннями про Сіда й про Мері - про всіх родичів.
Вони щиро раділи, але та радість була ніщо в порівнянні з моєю; я наче вдруге народився - такий радий був довідатись, хто я такий. Зо дві години вони мені спокою не давали, у мене вже ледве щелепи рухалися. Такого їм про свою сім'ю - цебто про сім'ю Сойєрів - набалакав, що й на п'ять родин Сойєрів вистачило б. Пояснив їм, як це сталося, що на нашому пароплаві зчинився вибух у гирлі річки Білої і в парового казана верх одірвало, і як ми через те на три дні затрималися. Вигадки мої котилися, як по маслу, тим більше, що хазяї не дуже тямились на тих казанах; вони одне зрозуміли: що ми на три дні забарилися через аварію; якби я сказав, що парою розірвало не казана, а головку болта, вони однаково повірили б.
З одного боку, плавав я, наче вареник у маслі, а з другого - як кислиця в багні. Річ у тім, що я почувався дуже приємно, удаючи Тома Сойєра, поки на річці надсадно не запихкав пароплав. Тут мені раптом стрельнуло в голову, а що, як Том Сойєр приїхав із цим рейсом? А раптом він зараз увійде до кімнати та й назве мене на ім'я, перше ніж я встигну йому моргнути?
Треба вжити якихось заходів, зівати не можна; я мусив вийти назустріч та перестріти його. Ну, я й сказав господарям, нібито треба мені до міста з'їздити та свої речі забрати. Старий похопився був їхати зі мною, але я відмовився від того, пояснивши, що правити кіньми і сам умію, я прохав його не турбуватися.
Розділ XXXIII
Вирушив я до міста візком. Доїхав до половини дороги, дивлюсь - хтось їде мені назустріч. Хто б же це міг бути? Том Сойєр! Тоді я зупинив коня й став чекати, поки він наблизиться. «Стійте!» - гукнув я, візок зупинився проти мене, а Том розтулив рота та так і завмер; потім ковтнув разів зо два, зо три, немов йому в горлі пересохло, та й каже:
- Я тобі нічого лихого не заподіяв, сам знаєш. То чого ж ти на цей світ повернувся та до мене з'явився?
А я йому на те:
- Я не повертався, бо й не помирав ніколи.
Почувши мій голос, він трохи оговтався, хоч і не зовсім.
Далі каже:
- Не чіпай мене: був би я привидом, нізащо не чіпав би тебе. Дай чесне індіанське, що ти не примара.
- Чесне індіанське, не примара, - відповів я.
- Гаразд... я... я... гаразд... воно, звісно... Проте здається мені... ніяк думок не зберу докупи, не збагну ніяк... Зажди-но, адже ж тебе вбили?
- Ніхто мене не вбивав, я сам усе те підстроїв. Ходи сюди та обмацай мене, коли не віриш.
Так він і зробив, і це його переконало; і так він зрадів, побачивши мене, що не знав, що й почати. І заманулося йому про все відразу дізнатися, бо це ж таки була не якась там пригода, а головне - таємнича; оця загадковість і взяла його за живе. Проте я вмовив його відкласти цю розповідь на майбутнє. Візникові загадали ми почекати, а самі від'їхали в своєму візку трохи далі, і я розповів Томові, в який клопіт я вскочив, і запитав у нього, як він гадає - що нам робити? Він попросив дати йому хвилинку спокою, щоб поміркувати. Подумав він трохи, подумав та й каже:
- Так, надумав я. Бери мою валізку у свій візок і скажи, що вона твоя; завертай назад, та не поспішай, - диви, не приїдь додому раніше, ніж потрібно. Я зараз вернуся до міста, а тоді подамся за тобою слідком і приїду за чверть чи за півгодини після тебе; ти спершу удаватимеш, ніби мене не знаєш.
Я кажу:
- Гаразд, але почекай хвилинку. Я тобі ще одну річ маю сказати - цього, крім мене, ніхто не знає. У них є негр, якого я намагаюся викрасти з неволі. Звуть його Джім - це той самий Джім, що був у старої міс Уотсон.
- Що?! Та Джім... - почав був він, а тоді замовк та й замислився.
А я до нього далі:
- Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що це підлий та безчесний намір. Але що є, то є. Я таки негідник і хочу його викрасти, а тебе прошу мовчати й нікому про те ані слівця. Згода?
Очі в нього загорілися, й він промовив:
- Я сам допоможу тобі його викрасти!
Мені з несподіванки аж у голові замакітрилося. Таке почути я аж ніяк не сподівався і мушу сказати, що Том Сойер упав у моїх очах. Я не міг відразу повірити. Том Сойер - викрадач негрів!
- Сто чортів! - скрикнув я . - Ти жартуєш.
- Та ні, зовсім не жартую.
- Ну, гаразд, - сказав я , - жартуєш чи не жартуєш, але якщо почуєш якусь розмову про втеклого негра - не забувай, що ти ні сном ні духом його не знаєш, і я теж не знаю.
Тоді ми перенесли до мого візка його валізку, і він поїхав в один бік, а я - в другий. Та, звісно, за всілякими думками та на радощах я й забув, що слід їхати не поспішаючи, і вернувся набагато раніше, ніж слід було, зважаючи на далеку дорогу.