Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Від того клопоту в голові мені замакітрилось, я не знав, на яку мені ступити. Врешті я таки надумався: піду та напишу того листа, а тоді подивлюся, чи зможу я молитися. І - диво дивне: враз на серці в мене полегшало, і весь мій клопіт відразу розвіявся. Узяв я аркушик паперу та олівця і написав таке:
«Міс Уотсон, ваш утеклий негр Джім перебуває зараз тут, за дві милі від Пайксвілла. Його впіймав містер Фелпс, який поверне його вам за відповідну винагороду.
Гек Фінн»
Мені стало відразу так хороше, і я відчув, що вперше за ціле життя я очистився від гріха і що тепер міг би помолитись. Проте я не почав одразу ж, а, відклавши листа набік, сів і замислився - про те, як добре, що саме так усе сталося, адже ж я трохи не занапастив себе й мало до пекла не потрапив. А думки плинули далі. І почав я згадувати нашу мандрівку, і весь час мені Джім перед очима: то вдень, то вночі, то при місячнім сяйві, то в бурю, пливемо собі плотом наниз річкою та про се й про те балакаємо, та пісень співаємо, та сміємося. Але я нічого не міг нагадати собі такого, щоб настроїтися проти Джіма, навпаки: то бачу, як він після свого вартування ще й за мене на вахті вистоює, щоб дати мені добре виспатися; а то бачу я ще, як Джім радіє, коли я з туману виборсався й на пліт повернувся, або коли прийшов до нього на болото - це тамечки, де родова помста панувала; і ще пригадав я собі всякого багато: як завжди звав він мене «голубом», «сином», як жалував мене та пестив, як дбав про мене, який він завжди був до мене добрий; і зрештою згадав я, як урятував його, запевнивши людей, котрі шукали втеклого негра, що в нас віспа на плоті, і він був такий вдячний мені за те і сказав тоді, що в старого Джіма нема щирішого за мене друга в цілім світі, що я єдиний його друг; і раптом я озирнувся й помітив свого листа.
Він лежав напохваті. Я взяв його й потримав у руці. Я весь тремтів, бо мусив оце зараз, раз і назавжди, вирішити - туди чи сюди. Я замислився на мить, аж мені затамувало дух у грудях, а тоді мовив сам до себе: «Нічого не вдієш, піду таки до пекла!» - та й подер листа на дрібненькі клаптики.
Страшні то були думки, та страшні були й слова, але чи так чи сяк, а я вже їх сказав. Хай там що, все одно мені вже не виправитися. Ну то я й кинув про все це думати і сказав собі, що знову буду грішити: така вже моя доля, якщо в неправді мене виховували.
І для початку щось я придумаю, щоб Джіма знову з неволі викрасти; а якби й більший гріх спав мені на думку, я б і більший гріх учинив; якщо вже пропадати, то хоч не дурно.
Почав я тоді міркувати, як до цього діла взятися. Чого я тільки не вигадував! Кінець кінцем зупинився на одному способі, який видавався мені найкращим. Я добре роздивився один порослий лісом острівець, трохи нижче за течією, і, тільки-но стемніло, вивів плота зі схованки, скермував його до острівця і сховав його там, а сам ліг спати. Проспав я цілу ніч, прокинувся удосвіта, поснідав, одягнувся в усе нове, що в крамниці придбали, а решту одягу та сякі-такі речі зв'язав у клуночок, сів у човен та й повеслував до берега. Пристав нижче того місця, де, як гадав, була Фелпсова плантація, тоді заховав свій клунок у лісі, налив у човен води, накидав у нього каміння й затопив у такому місці, де міг би, якщо треба, швидко його знайти, - приблизно на чверть милі нижче від невеличкого парового тартака.
Все отак улаштувавши, почимчикував я дорогою. Минаючи тартак, я побачив на ньому вивіску: «Тартак Фелпса», а коли підійшов до садиби, за дві чи три сотні ярдів далі, став роздивлятися навкруги, та, як не дивився, нікого не помітив, хоч уже й настав білий день. Але це було мені байдуже, бо я не збирався ні з ким говорити - хотів лише запам'ятати, як у них там у садибі, що й де міститься. За моїм планом я мусив прийти туди з містечка, а не з річки. Обвівши очима ферму, попростував я до міста. І перший, хто мені трапився, був герцог. Він саме вивішував об'яву про «Королівське Неабищо», лише три вистави, - як це вони й минулого разу влаштовували. Ну, та й зухвалі ж були негідники! Я й незчувся, як він вигулькнув у мене перед очима - тут годі вже було й думати про втечу. Він, здавалося, дуже здивувався й запитав:
- Здоров! Звідкіля це ти узявся? - Потім, немов зрадівши, додав: - А пліт де? Чи ти його добре заховав?
Я сказав:
- Я й сам хотів, ваша світлість, у вас про те запитати.
Він раптом нахмурився та й каже:
- Цебто як, чому саме в мене?
- Ну, - пояснив я йому, - оце вчора, як побачив я короля в тому шинкові, то подумав собі, що хильнув він таки добряче: мабуть, мине кілька годин, поки він протверезиться і нам пощастить затягти його на пліт додому; тоді пішов я по місту тинятися, аби якось згаяти час. Якийсь чоловік запропонував мені десять центів, щоб я допоміг йому на той берег човном перепливти та барана назад перевезти, і я, звісно, погодився; а як почали ми того барана до човна тягти, чоловік дав мені мотузку потримати, а сам став підпихати барана ззаду; однак самому мені було несила його втримати, він вирвався та навтікача, ми кинулися за ним навздогін. Собаки в того чоловіка не було, тож довелося ганятися за бараном по берегу, аж поки він вибився з сил. Впіймали ми його, коли вже стемніло. Ну, тоді я перевіз їх та й подався до плоту. Добрався до схованки й побачив, що плоту нема; я відразу й подумав: «Еге, мабуть, вони в якусь халепу вскочили і мусили втікати; видно, й негра мого прихопили! А він же у мене однісінький на цілім світі, і я залишився тепер сам на чужині, і нічого більше в мене немає, і заробити я теж нічого не можу»; сів я собі та й заплакав. Ніч переспав у лісі. Куди ж пліт подівся? А Джім? Де мій бідолашний Джім?
- Чорт його знає, де він... тобто пліт... Цей старий дурень продав дещо й одержав сорок доларів, а коли ми знайшли його в шинку, в нього вже вициганили всі гроші, крім тих, що він устиг витратити на горілку; а коли я поночі приволік його до схованки й ми побачили, що плоту нема, то так і вирішили: «Цей малий мерзотник украв нашого плота, кинув нас отут напризволяще й утік, попливши ген за течією».
- Та чи ж міг я кинути напризволяще мого негра? Єдиного в цілім світі мого негра, єдину мою власність?
- Ге, ми про те й не подумали. Бачиш, ми вже й самі привикли вважати його за нашого негра; та й не дивно - адже ми крутилися через нього весь час, як мухи в окропі. А коли ми побачили, що пліт зник і ми опинилися ні в сих ні в тих, то нічого ліпшого не лишалося нам, як іще раз спробувати щастя з «Королівським Неабищо». Відтоді я з порожніми кишенями й нипаю, а в горлянці мені так сухо, немов у порохівниці. Де ті десять центів? Давай-но їх сюди.
Грошей я мав чималенько, а тому віддав йому десять центів, але попросив купити за них щось поїсти й поділитися зі мною. Я сказав, що грошей більше не маю й ще від учора нічого не їв. Він промовчав. А тоді повернувся до мене та й питає:
- А як ти гадаєш, негр той може нас виказати? А то ми з нього шкуру злупимо!
- Як же він може виказати? Хіба ж він не втік?
- Та де там! Той старий телепень продав його і навіть зі мною не поділився, усе заграбастав, а гроші всі пропив.
- Він його продав? - вигукнув я й заплакав. - Як же це? Це ж мій негр, то й гроші мої! Де він? Віддайте мені мого негра!
- Не бачити тобі твого негра, де ми його зараз візьмемо, - кричи, хоч лусни! Слухай-но, а чи не збираєшся ти часом сам нас виказати? Хай мене чорти вхоплять, якщо я тобі хоч на гріш вірю. Гляди мені!
Він замовк, але я ніколи досі не бачив у нього такого лютого погляду. Все ще хлипаючи, я промимрив:
- І зовсім не хочу я нікого виказувати, та мені й не до того: я мушу шукати мого негра.
Це його, здавалося, спантеличило: стоїть на місці, щось собі міркує, чоло зморщив, а в руках пака об'яв на вітрі тріпочеться. Думав він, думав та й каже:
- Слухай-но, нам треба перебути тут три дні; Якщо ти обіцяєш, що ні ти, ні твій негр не викажете нас, я скажу тобі, де його знайти.
Я пообіцяв, і тоді він сказав:
