Відважні - Воинов Александр Исаевич (бесплатные версии книг .TXT) 📗
Час минав повільно. Нарешті Вітя почув, як глухо загув мотор. Куди поїде машина?.. Сюди?!.. Ні, шум віддалявся. Віті так кортіло знову визирнути, але він стримав себе. Зачекав ще трохи і тоді підвівся.
Він зітхнув з полегшенням: обидві машини подалися до села, а слідом за ними строєм ішли поліцаї. На узбіччі дороги лежав тільки догори колесами розбитий кузов і валялися уламки ящиків.
Вітя ще посидів, поки поліцаї відійшли далеченько, і обережно наблизився до того місця, де староста витрушував його торбу. Гранат не було. В пилюці лежали шматки хліба. Яке щастя!
Під зубами хрустів пісок, але Вітя їв жадібно, відчуваючи такий дошкульний голод, якого ніколи не знав.
Смеркало. Важка темна хмара нависла над полем, і холодні краплі дощу впали на шию і руки, поповзли по обличчю. Вітя підняв комір, щільніше загорнувся в піджак. Поївши хліба, він відчув, що може йти знову… Але куди?.. Його вабило ближче до села. «Не може бути, — міркував він, — щоб там не знайшлося добрих людей. Треба десь заховати автомат, підійти до крайньої хати і постукати. Документи у мене в порядку, довідка є, може, й пустять…» І Вітя твердо вирішив, дочекавшись вечора, йти в село.
Невдовзі він побачив, що полем поволі бреде якийсь хлопчина, в старій, поношеній ватянці, з кошиком у руках. Часом він зупинявся, нахилявся, щось викопував із землі і кидав у кошик.
Вітя хотів заховатися, але передумав. Все-таки він озброєний, і якщо того хлопця й послали вистежити його, то, поки він повернеться в село, можна буде й до лісу добігти.
А що, коли з ним заговорити? Все одно хлопчина, мабуть, уже його помітив і тільки прикидається, наче щось шукає.
Вітя поклав автомат на дно канави, прикрив його уламком дошки і, склавши долоні рупором, гукнув:
— Еге-й!..
Хлопчина підвів голову і прислухався.
— Ей, ти!.. — знову крикнув Вітя і помахав рукою.
Хлопчина побачив Вітю і пішов назустріч. На вигляд йому було років тринадцять. З-під кепки стирчало розпатлане світле волосся, обличчя його було бліде. Хлопець наближався обережно. Свій кошик він залишив у полі: мабуть, боявся, щоб його не відібрали. Світлі очі дивилися з-під білявих брів сміливо і з цікавістю.
— Чого тобі? — запитав він, підступивши.
— Яке це село?..
— А тобі яке потрібне? — запитанням на запитання відповів хлопець, уважно і з недовір'ям оглядаючи Вітю: таких товстих хлопців не було в навколишніх селах, мабуть, прийшов здалеку.
— Це Стрижевці? — знову запитав Вітя.
— Ну, Стрижевці, — хитнув головою хлопець. — А далі що?..
— А далі… нічого, — знизав плечима Вітя.
— Ти мене тільки для цього кликав? — глузливо примружився хлопець.
— Для цього!..
— Ну, будь здоров… Рушай далі… Мені ніколи, — сказав хлопець і повернувся, щоб іти назад.
Ти що тут робиш? — запитав Вітя.
Хіба не бачиш? — зневажливо посміхнувся хлопець. — Гриби збираю!..
— Які гриби? Гриби в полі не ростуть…
Не слухаючи Вітю, хлопець пішов назад.
Але Вітя знову його затримав:
— Іди сюди!..
Хлопець не зупинився. Вітя зрозумів, що він втрачає єдину можливість дізнатися що-небудь про долю Миколки…
— Іди сюди, тобі кажуть! — грізно крикнув він.
Хлопець обернувся. Очевидно, вираз Вітиного обличчя вразив його, і він знову підійшов ближче.
— А ти знаєш, хто я? — промовив Вітя якомога солідніше. — Я партизан!..
Хлопець дивився на нього з недовір'ям.
— Брешеш, — сказав він.
— От і не брешу! — заперечив Вітя. — Я насправді партизан.
— А чим доведеш? — запитав хлопець.
Вітя розгублено помовчав. Справді, чим можна довести? Не будеш же розповідати, з яким завданням його сюди послали!
Але тут його погляд упав туди, де з-під дошки виглядав приклад автомата.
— Ось що в мене є! — І Вітя підняв автомат над головою. — Тепер віриш?..
Автомат справив на хлопця враження. Він підступився до Віті і сів поруч на траву, але й далі поводився насторожено.
— А чого ти сюди прийшов? — запитав він, підозріло глянувши на Вітю.
— Раз прийшов — значить, є справа, — відповів Вітя. — Ти краще відповідай на мої питання…
— Бач, який!.. — сказав хлопець. — Думаєш, як з автоматом, то я тебе й злякався?..
— Ти що, партизанові не довіряєш? — обурився Вітя.
Хлопець посміхнувся:
— Брешеш усе! Ніякий ти не партизан. У тебе, мабуть, батько бургомістр — он який ти гладкий!..
Вітя розгубився. От іще причепа, цей хлопчисько. Доведеться піти на риск.
— Слухай, а од вас корову на станцію водили? — хвилюючись, запитав він.
— Водили, — сказав хлопець, і обличчя його змінилося.
— А пастухів партизани затримували?
— Було діло…
— Одяг з них знімали?..
— Знімали, — підтвердив хлопець; обличчя його виражало різні почуття: то посміхалося, то хмурилося. — А якої масті була корова? Руда? — запитав він у свою чергу.
— І зовсім не руда, а біла, — сказав Вітя. — Тільки морда в неї чорна, з білою лисинкою на лобі.
— Вірно! — аж підскочив хлопець. — А ти звідки знаєш?
— Як не знати — сам водив!
— Куди?
— На станцію!..
Тепер хлопець дивився на Вітю здивовано і довірливо, наче їх єднала спільна справа.
— А ти бачив тих пастушків, котрі вели корову з села? — запитав він.
— Ні, — відповів Вітя, — їх у кущах ховали.
— А для чого?
— Щоб вони нас потім не впізнали. Мало що буває!..
Хлопець присунувся до Віті.
— Знаєш, хто в кущах сидів? — запитав він, витримав паузу і ткнув себе в груди: — Я сидів! Це мене ваші разом з Васьком Ломакіним затримали!..
— А дісталося вам потім від старости?
— О, дісталося!.. Староста мене палицею бив. Досі вся спина в синяках.
— Як тебе звуть?
— Семенком. А тебе?..
— Називай мене… Олексою! — Вітя все ж вирішив свого справжнього імені йому не розкривати. — Скажи, Семенку, — перейшов він до справи, — ти бачив, кого сьогодні в село привезли?..
— Бачив! Костур — це наш староста — на машині привіз. Хлопчина такий, як ми, худющий, злий. Костур йому руки і ноги зв'язав — і в підвал.
— У який підвал?
— Ну, в будинку, де поліцаї живуть. З гратами…
— Пробратися туди можна?
— Що ти! Зараз поліцаї злі як собаки. Хтось тут на дорозі сьогодні мало самого Костура не уколошкав…
— То цей кульгавий дядько і є ваш староста?..
— Наш… Гордєев!..
Вітя згадав, що про якогось Гордєєва, з яким треба розрахуватися, говорили між собою Геннадій Андрійович і Колесник.
— Шкода, — мовив він. — Не знав я цього.
— А що тоді було б?
— Не виніс би він звідси своєї ноги!
Семенко уважно глянув на Вітю:
— То це ти їх тут?..
— Я.
— От здорово!.. З автомата?
— Ні, гранатами… Тепер, Семенку, треба товариша рятувати.
Семенко знизав плечима.
— У нас з тобою сил не вистачить. З одним автоматом проти всіх не підеш…
— А скільки їх там?
— Кого? Поліцаїв? З десять…
— Не так вже й багато, — зітхнув Вітя і подумав про Геннадія Андрійовича — адже він із загоном повинен бути десь тут, поблизу. От якби знайти його! — Скажи, — запитав він, — а ти про партизанів нічого нового не чув?
— Чув. Вони сьогодні вночі, кажуть, підпалили млина у Стеблівці.
— У Стеблівці? — насторожився Вітя: тепер він пригадав, що після Стеблівки Геннадій Андрійович збирався йти в Малинівку — селяни повідомили, що там у ямі заховане борошно.
— А до Малинівки звідси далеко?
— Зовсім близько — сім кілометрів. Іди он у той бік. — І Семенко показав рукою на захід. — Тільки йди прямо, а то в темряві заблудиш. Доберешся до містка, а там дорога сама доведе…
— Ну добре, я піду… А ти що тут робиш?
— Я картоплю шукаю. Костур заборонив за село виходити. А я нишком. Не здихати ж з голоду…
Вітя скинув на плече автомат і попрощався.
— Ну, я піду, — сказав він. — Може, колись зустрінемось…
— Іди до містка, — крикнув йому навздогінці Семенко, — нікуди не звертай!..
