Відважні - Воинов Александр Исаевич (бесплатные версии книг .TXT) 📗
Хвильку хлопці стояли в заціпенінні, а потім, не змовляючись, майнули туди, де стався вибух. Будь вони трохи старші, напевне, постереглися б це робити. Але який хлопчисько відмовить собі в тому, щоб бути першим на місці події? Тим більше, що на дорозі нікого, крім них, не було.
Миколці в черевиках бігти було легше. Вітині кирзові чоботи гупали по засохлій глині, мов дерев'яні «баби», якими забивають палі, але він старався не відставати від Миколки, біг, міцно стискуючи в руках свою торбину.
Попадання було точне. Грузовик лежав перевернутий на бік, ящики повивалювалися з нього. Кілька ящиків розбилося, і в траві валялися якісь чудні кульки, розміром трохи більші за куряче яйце. Один бік кожної з них був пофарбований у яскраво-голубий колір, інший — у яскраво-червоний; червону половину оперізувала нікельована металева дужка.
Шофер і єфрейтор були мертві. Єфрейтор випав з кабіни і горілиць лежав на дорозі, стискуючи в руці гармошку. Поряд валялися трупи двох автоматників. Третього не було видно. Мабуть, його закидало ящиками.
Тільки тепер, добігши до грузовика, хлопці зрозуміли, що поспішати не було чого.
Вітя нагнувся і підняв одну з чудних кульок. Що воно таке?..
— Мабуть, це похідні чорнильниці, — не дуже впевнено відповів Миколка. — Голуба половинка для чорнила, а червона — це кришка! Он дужка її придержує. Носи в кишені, не виллється.
— А навіщо ж їм стільки чорнильниць? — здивувався Вітя. — Тільки в одному ящику їх, мабуть, штук двісті…
— Не знаю, — признався Миколка. — Може, вони подарунки везли. Бачив, єфрейтор на гармошці грав?
Хлопці вертіли в руках «чорнильниці», їм кортіло спробувати, чи вони відкриваються, та було якось боязко. Миколка чув, що гітлерівці нерідко залишають «сюрпризи». Покладуть ручний годинник чи авторучку, і, тільки-но доторкнешся до них, вони вибухають.
— Відкриємо? — запропонував Вітя. Миколка махнув рукою:
— Ну, давай!
— А як відкривати? — запитав Вітя тремтячим голосом.
Я й сам не знаю… Мабуть, треба відігнути дужку.
Куди?
— Куди буде гнутися…
Вітя переклав «чорнильницю» в ліву долоню, міцно її стиснув, а вказівним і великим пальцями правої руки взявся за дужку.
Одразу ж всередині «чорнильниці» почулося шипіння.
— Кидай!.. Кидай!.. — закричав Миколка.
Не тямлячи себе, Вітя розмахнувся і щосили швиргонув «чорнильницю». Хлопці присіли за кузов перекинутої машини.
«Чорнильниця» вибухнула так оглушливо, наче це була стокілограмова бомба. Кілька осколків просвистіли над головами хлопців, а один з них уп'явся в шину автомобільного колеса.
— Оце то чорнильниці! — похитав головою Миколка. — Це ж ручні гранати!.. Він вийшов з-за свого укриття.
— Дивись, від села йде машина, — швидко сказав він. — Давай тікати!..
— Не встигнемо… — розгублено відповів Вітя.
— І треба ж було нам зв'язатися з цією гранатою! Вони напевно бачили вибух…
Тікаємо!
Куди ж?
У поле… Візьмемо гранати. Будемо відбиватися…
Миколка подумав: «Не можна порушувати наказ Колесника. Якщо тікає — значить, у чомусь винний».
— Вітю, я залишуся на дорозі один, — сказав він, — а ти йди заховайся он у тих кущах… Якщо вони нічого мені не зроблять, ти виходь…
— А якщо зроблять? — з тривогою запитав Вітя.
— Тоді не знаю, — непевно сказав Миколка. — Повертайся назад.
— Я не ховатимусь, — рішуче заперечив Вітя. — Я буду в засідці. В разі чого, прийду на виручку. Стану кидати в них гранати.
Вітя розкрив торбу, опустив у неї десятка півтора «чорнильниць» і, пригнувшись, побіг у кущі, що росли недалеко від дороги. Кущі ці були невеликим острівцем серед рівного поля. Відступати нікуди, але й підійти до кущів не так-то просто, якщо звідти полетять гранати…
Миколка поправив на плечі торбу, хотів нахилитися і взяти гранати… А що, коли обшукають? Запитають, для чого брав гранати… Не виправдаєшся.
Поборовши спокусу, він повернувся і пішов назустріч машині, яка швидко наближалася. Це була відкрита легкова машина, у ній сиділо повно людей. Один навіть примостився ззаду на запасному колесі, і голова його височіла над іншими.
Миколка швидко йшов по обочині, він устиг віддалитися од місця події метрів на триста, коли машина порівнялася з ним, і шофер різко загальмував.
Поруч із шофером їхав уцілілий автоматник; у нього була забинтована голова. Ззаду, подавшись уперед, сидів чоловік з великою головою, рідким розпатланим волоссям, що не могло покрити лисину, у старому чорному піджаці і при галстуці, невміло пов'язаному на зім'ятій сорочці, — як пізніше дізнався Миколка, це був староста села Стрижевці. Обіч нього, держачи в руках автомати, лякливо позирали два поліцаї, а третій, що примостився на запасному колесі, думав тільки про те, щоб не зірватися.
— Ей, хлопче! Що там вибухнуло? — крикнув староста.
Хоч Миколка й приготувався до цієї зустрічі, але, побачивши стількох озброєних людей, відчув, що у нього пересохло в роті.
— Я тебе питаю, чортів сину! — вилаявся староста. — Під'їхати можна? Нічого не горить?..
— Ні, — тихо відповів Миколка.
— А що це за вибух?
— Не знаю, дядечку…
Староста перезирнувся з поліцаями і знову роздратовано звернувся до Миколки:
— Я тебе, дурня, питаю: там, значить, нічого більше не вибухає?..
— Н-ні, — сказав Миколка; він відчув на собі погляд автоматника, який сидів поруч із шофером.
— Ну, поїхали! — сказав староста, вдоволений допитом, і торкнув шофера за плече.
Але в цей момент автоматник відчинив дверцята машини і вискочив на дорогу. Він повільно підійшов до Миколки і зупинився перед ним, широко розставивши ноги. Миколка глянув йому в обличчя і раптом зрозумів, що все пропало, тепер уже не викрутишся. Він добре пам'ятав цього солдата, який стояв вартовим на переїзді біля станції. Треба тікати! Але куди? Солдат одразу ж скосить його автоматною черою… Залишалося одне: стояти і чекати, що буде. Шкода, що він не взяв гранати! Кинув би зараз одну в машину, другу собі під ноги… Сам би загинув, але й ворога б знищив.
Гітлерівець постояв трохи із зловтішною посмішкою на худорлявому, з запалими щоками обличчі, затим повільно підійшов і з усього розмаху вдарив хлопця по обличчю.
Миколка упав і, затуливши обличчя долонями, дико закричав:
— Дядечку! Не треба!
Ще не розуміючи, в чім справа, староста здивовано спостерігав цю сцену. Хлопчисько як хлопчисько. Хіба мало їх блукає зараз по дорогах.
— Герр зольдат, — сказав він, перемішуючи російські слова з німецькими, — дідько з ним, з кнабе!.. Бітте!.. Нам ніколи!..
Гітлерівець ступив до машини і заходився люто кричати на старосту, тицяючи пальцем вбік Миколки:
— Партизан!.. Коров!.. — Він швидко підвів руки вгору. — Бандит!.. Цвай юнген! Дохлий коров!..
Староста нарешті збагнув, про що йдеться. Солдат, видно, впізнав одного з тих, що привели корову на станцію. То он який птах несподівано потрапив їм до рук! Він виб'є з цього хлопчиська всі потрібні відомості і сам доставить його до міста, в гестапо.
Староста виплигнув з машини, припадаючи на ліву ногу, підбіг до Миколки і схопив його.
Миколка рвонувся і вкусив старосту за руку, той охнув, але хлопця не випустив. За хвилину, із зв'язаними руками і ногами, Миколка, зігнутий в три погибелі, лежав у машині біля ніг поліцаїв, які глузливо поглядали на нього.
— От щеня! — лаявся староста, потираючи укушену руку. — Зажди! Знатимеш у мене, з чим редьку їдять…
Миколка мовчав. Тонкі ремені, якими він був зв'язаний, вп'ялися в тіло. Хлопець не уявляв собі, що зможе витерпіти такий біль. Бувало, подряпає коліно і біжить додому, щоб залити йодом. А коли йод починав щипати, він ойкав, це здавалося йому нестерпним. А зараз терпів. Терпів і мовчав…
Машина трохи проїхала і зупинилася. Староста, автоматник і поліцаї вийшли з неї й стали оглядати те, що залишилося від «круппа», вантажу та солдатів, а шофер запалив цигарку і привалився до спинки сидіння. Він палив, одним оком зиркаючи на хлопця.
