Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
— Горошку, — тихо озвалася Іка.
Горошок усе ще сердився.
— Бачиш? — пробурмотів він. — Техніка, чудеса гравітації… а як дійшло до діла, то самим доводиться мізкувати. Сідай у човен! Хутчій!
— Стривай, — схопила його за плече Іка. — А оті пруття і стебла? Адже вони мають бути легші за воду! О! Пліт!
— Який пліт? — не зрозумівши, перепитав Горошок.
— Який?.. От який!
Іка накреслила пальцем на піску пліт: дві довгі, зв’язані пасками в’язки, переплетені поперечними лозинами.
Щоки її пашіли. І саме тут Горошок зробив нечуване: схопив Іку за плечі і поцілував її в розпашілі щоки.
— Збожеволів? — вигукнула вона.
Але Горошок не розгубився.
— Не збожеволів! Іко! Ти — Копернік! Колумб! Без жартів! Геніальна ідея!
Обоє мовчки заходилися працювати.
Чотирнадцять найдовших гілок (по сім у кожній в’язанці) стягнули пасками. Потім поклали поперечки — дрібніші галузки, а закріпили їх маленькими вітами. Жар дедалі дужчав.
— Ух, як жарко, — простогнала Іка.
— Бери пліт! — командував Горошок. — Ну! Піднімай над головою. Зараз ми його кинемо об землю.
— Що ти робиш!
— Іко! Це перевірка на міцність!
— Ага!
Великий, завдовжки п’ять метрів, пліт важив не більше, мабуть, двадцяти кілограмів. Діти легко підняли його вгору, з розгону кинули на пісок і…
І радісно перезирнулися. З лівої в’язки випало лише дві маленькі гілочки.
Щоб закріпити їх, вистачило кількох секунд.
— Ну? — спитала Іка.
— Дуже просто, — відповів Горошок. — Хлопця кладемо в човен. А самі… на пліт. Тримай! Ти вестимеш човен на мотузці, а я беруся за весло… і попливемо. Розумієш? Прямуємо на Зелене місто!
Іка сіла ближче до корми плоту, щоб зручніше було тягти човен з Блакитним Хлопцем — він усе ще був непритомний. Горошок, забрівши до пояса в воду, відштовхнув спершу пліт, а потім човен від берега.
Нарешті й сам вибрався на своє місце і взяв у руки весло.
Весло було коротке й незручне до веслування, а тим більше з плоту. На щастя, почався, мабуть, відплив, і вони швидко віддалялися од берега. Це було дуже вчасно. Бо здавалося, що узлісся попало під гарматний обстріл. Пожежа гуркотіла, розкидаючи іскри. Великі дерева вибухали від жару, наче гранати. Палаючі уламки летіли навсебіч.
Аж от, певно, вибухнуло якесь велике дерево: над лісом буцімто звилася сліпуча ракета. Потім друга, третя…
— Оце так, — пробурмотів Горошок. — На тій галявині вже, мабуть, можна самотужки варити сталь.
І раптом Горошок розсердився.
— Це ж казна-що!
— Що таке? — здивувалася Іка.
— У них тут такі вибухові ліси і жодної вогневої сторожі. Чудасія! Якась дивна ця їхня “вища техніка”!..
— Ні, гарно… — прошепотіла Іка.
— Тьху! — ще більше розсердився Горошок. — Хлопець тобі гожий, пожежа гарна… а найпрекрасніше те, що ми троє могли б спектися в оцій твоїй красі!
— Була б теляча печеня? — спитала вона наївним голоском.
— Ти знову своєї?
— Ні, Горошуню, не своєї, — відповіла вона тим самим тоном. — Але, може б, ти… почав би… вже трішки й веслувати?
І справді, цими словами Іка обеззброїла його. Він хотів щось бовкнути, тим більше, що долоні вже горіли од весла, але все скінчилося тим, що він — уявіть собі! — розреготався. Точнісінько так, як його батько полагоджував хатні суперечки.
— Гаразд, — сказав Горошок, — попливли!
Навкруги яснішало, мов удень. Пожежа і справді мала надзвичайну і вже зовсім не земну силу вогню і світла. Схоже було, що одночасно працюють кільканадцять зварювальних апаратів. Небо блідло, никли зірки.
Морська вода ставала блакитніша і прозоріша…
— Раз, — бурмотів сам до себе Горошок, — і два! Раз… і два! Раз і два!
Кожний помах весла наближав їх до берега Зеленого міста. Його вогні ставали вже ясніше, з темряви виринали обриси якихось склепистих споруд, підвісних мостів і величезних застиглих у повітрі куль.
— Зрозуміло, — півголосом міркував Горошок. — Якщо “вони” опанували тяжіння, то можуть… можуть будувати собі у повітрі! Раз… і два! У… повітрі!
І раптом розлігся Ічин крик. Розпачливий, наляканий крик.
Горошок озирнувся і завмер. Те, що він побачив, на якусь мить позбавило його здатності мислити, рухатись, говорити…
Біля човна з Блакитним Хлопцем виринула сліпа собача морда якоїсь риби. Собача — бо вона була зубата і… гарчала!
Крізь прозору воду видно було, що риба ця не дуже велика. Завтовшки з чоловічу руку і не більша метра. Проте, мабуть, дужа. Вигнутою спиною вона почала підважувати борт човна з Блакитним Хлопцем, намагаючись перевернути човна і скинути свою жертву в морську безодню.
Човен загойдався. Безвладне тіло хлопця посунулося до борту.
Човен загрозливо нахилився на один бік. Ще п’ять, десять секунд і…
Але тієї миті Горошок пригадав усе. Малого Яцка і Сахару, батьків і шкільних товаришів, боротьбу з Рубінооким та улюблені книжки. І пригадав він оповідання про ловців акул у південних морях, про сміливих, відважних полінезійців, які з ножем йшли на морських тигрів і перемагали!
Тут обмірковувати було нічого і ніколи.
Іка мовчки вовтузилася на плоту, намагаючись вирвати поперечку, щоб хоча б цією негодящою зброєю одбиватися від напасника. Вона закусила губи мало не до крові. Обличчя її було бліде, але рішуче.
І тут Горошок зірвав сорочку, миттю скинув черевики, схопив у зуби розімкнутого ножа і, піднявши руки над головою, класичним стартовим стрибком кинувся просто в море.
Він не розчув навіть переляканого Ічиного вигуку. Він лише бачив, як собачо-риб’яча сліпа морда відвертається від човна і суне до нього.
Ще два вимахи!
Риба зупинилась, Горошок схопив ніж у руку…
І саме тоді сталося зовсім непередбачене. Справді зовсім, ну зовсім непередбачене.
Усе зникло: море, палаючий острів і Зелене місто. Пропала і страшна риба. Морські хвилі зникли, ніби дно розступилось.
Залишився тільки Блакитний Хлопець. Залишились, звичайно, Іка та Горошок з розімкнутим ще ножем у руці.
Вони опинилися на великому округлому помості, а Блакитний Хлопець стояв поруч Горошка і, всміхаючись, вилискуючи гарними білими зубами, тримав його за руку. Руку ту він, як суддя на боксерському матчі, підніс угору!
Оточувала їх величезна куляста зала з кількома опуклими екранами, що вигравали всіма барвами веселки. Зала до краю була заповнена стрункими постатями, освітлена тисячами маленьких вогників, гомінка від тисяч радісних і веселих голосів.
Блакитний Хлопець щось сказав.
Іка й Горошок стояли нерухомо, нічого не розуміючи, і, здавалося, нічого й не бачили.
Тільки з руки Горошкові вислизнув ніж і впав на підлогу.
— Іко, — спитав Горошок, — чи ти бачиш те ж саме, що і я?
— Так, — прошепотіла вона.
— Іко, — сказав Горошок. — Коли ж ми нарешті прокинемося?
Він ще хотів докинути: “Ущипни мене, тільки міцніше”, проте не встиг. Бо крізь могутні невидимі мегафони залунали їхні власні голоси. Їхні власні — і все ж вони промовляли слова якоюсь зовсім незнаною, надзвичайно співучою мовою.
А коли голоси ті замовкли, вогні величезної зали заясніли яскравіше і звідусіль залунав сміх.
А Блакитний Хлопець узяв руки дітей і поклав собі на груди.
І тоді вигуки, галас і сміх у залі стали такі гучні, що неможливо було навіть почути власні думки. Екрани знову замигтіли, а потім пролунав глибокий звук чи то дзвона, чи то гонга.
І одразу ж настала тиша. Потемнішало. І серед цієї мовчанки залунав тільки один голос. Він почав говорити тією ж мелодійною, ніби пісня, незрозумілою мовою. Але майже одночасно Іка й Горошок почули зовсім поруч той самий голос, що вимовляв цілком зрозумілі слова.
— Представники вегів!
